Увагу всіх, хто тільки-но завітав на фестиваль, неодмінно привертала величезна скульптура — голова Миколи Васильовича Гоголя, яка була зроблена із іржавих залізних пластів, старанно зварених між собою, — такий собі креативний крок у застосуванні непотрібних матеріалів. Скульптура при вході виявилася дуже доречною, адже вона і усміхала кожного, і налаштовувала на, так би мовити, «креативний» лад сприймання інших дивакуватих скульптур „ГОГОЛЬFESTу”.

Втім, однією з найдивніших здавалася схожа на кам’яний мозок скульптура на подвір’ї Старого Арсеналу. Від людей можна було почути, що у тій скульптурі відображений і велетенський горіх, і листя латаття… А, як виявилося, її автор — Петро Антип — вважав зовсім інакше, бо він назвав своє творіння досить стримано — «Кам’яна писанка».

Скульптури, що розташувалися у приміщенні, за невідомим збігом обставин здебільшого були металевими. Серед чудернацьких, напівкосмічних фігурок такі милі і дещо наївні творіння Дмитра Гребенюка збирали навколо себе не тільки дорослих поціновувачів сучасного мистецтва, а й дітлахів, що прийшли з ними. Та особливою «фішкою» став позолочений стілець з крилами. Чи не кожен гість фесту намагався посісти це почесне місце, але хтось передбачливо подбав про напис «НЕ СІДАТИ!».

Зате реакція на химерну експозицію чи то опудал, чи то ляльок вуду була неоднозначною. Мало того, що ніхто не міг розібратися, виставка це чи просто елемент декору, так іще деякі зібралися у цілу чергу, щоб встигнути зафотатися з ляльками, тоді як іншим просто ставало моторошно, і вони тікали до наступної зали.

На фестивалі був також представлений барвистий комп’ютерний арт, розмальовані маски Гоголя, пістряві зразки українського кустарного малярства та кольорові панно із незвичайних матеріалів: цигарок, касок і навіть презервативів.

Зовсім інша справа — шахтарський фольклор Романа Мініна. Байдужих до його картин майже не знайшлося. Аби в цьому переконатись, достатньо було лишень поглянути на кількість похвальних коментарів у «Книзі відгуків» художника. Здебільшого у його роботах глядачів приваблювала простота форм та образів, яка виразно підкреслювалась і підводилась на новий ступінь розуміння за допомогою колоритних висловів, влучних фраз, побудованих на грі слів, або просто словосполучень.

Деякі ж митці, на противагу Мініну, намагались зробити свої картини не якомога зрозумілішими і ближчими до глядача, а навпаки — плутали думки, а ще й на додачу підсилювали враження чудернацькими назвами своїх творінь.

Втім, шедеври, овіяні таємницями, були не тільки у покровителя фестивалю — М. В. Гоголя, вони також демонструвались і на містичному вернісажі «Пам’яті Ігоря Лещенка». Під роботи цього майстра було віддано цілу залу „ГОГОЛЬFESTу”, у якій, попри шалену кількість глядачів, було тихо і моторошно. Лише одного погляду на графіку Лещенка було достатньо, щоб викликати мороз по шкірі і… захоплення. Незвичайна художня техніка створювала ілюзію, що малюнки зіткані зі справжнього павутиння, легкі, прозорі, пусті, але ущерть наповнені смислом. Ігор Лещенко помер у 2006 році; на той момент йому було всього 44.

А от львівський художник Сергій Савченко пішов шляхом впливу не на думки, а на первинні емоції людини. В одному із залів на першому поверсі можна було потрапити у полон дванадцятьох його картин, які зображали крик, плач, біль… Ці роботи утворювали такий міцний потік негативної енергетики, що біля них не затримувався ніхто, бо у глядачів виникало непереборне бажання втекти від них подалі.

На щастя, простори фесту дозволяли утекти далеко і побачити багато, але, опинившись у залі з фотокартинами Ігоря Гайдая на відьомську тематику, відвідувачі, особливо чоловіки, якимсь фантастичним чином втрачали бажання йти далі по виставці. Можливо, автор пролив на свої роботи популярне чаклунське вариво — приворотне зілля, а можливо, сильна стать просто у черговий раз виказала свою слабкість до оголених жіночих принад, хай навіть примазаних глиною.

Чи сподівався Гоголь, що через цілих дві сотні років йому вдасться об’єднати під своїм патронатом найрізноманітніше сучасне мистецтво, та ще й у такому обсязі, — невідомо, але неважко здогадатися, що такі фестивалі дуже потрібні. Адже в Україні досі не існує жодного великого центру, який би дозволив сучасним митцям постійно реалізовувати та презентувати в різних галузях мистецтва свої масштабні проекти, якими б неоднозначними чи суперечливими вони не були. Тому є надія, що згодом саме „ГОГОЛЬFEST” стане кроком до створення такої організації. Тож будемо чекати на приємні несподіванки, які принесе фестиваль наступного року.

Катерина НІКОДА