Як відомо, Дніпропетровськ здавна є кузнею кадрів для столиці. Наші мізки літрами течуть на загальноукраїнську сцену, у науку, бізнес, політику і на телебачення. З недавніх пір одним з найбільш симпатичних облич телеканалу «Інтер» (а перед тим «ICTV» і «К1») стала випускниця Дніпропетровського національного університету Юлія Литвиненко. Юлія встигла набути значної популярності і в рідному місті — на її рахунку робота на «Радіо-МІКС» ще в студентські роки, сюжети на „11 телеканалі” і в дніпропетровських редакціях столичного ТБ. Постає питання: в чому ж секрет такого непересічного успіху дніпропетровської журналістки? Талант чи непереможна сила переконання?

— Без серйозної праці успіху не буде, — стверджує Юлія. — Був період, коли мені вдавалося поєднувати роботу на радіо, телебаченні і навчання. Наш декан Володимир Дмитрович Демченко любив епатувати студентів молодших курсів, ставлячи перед ними високі цілі і наводячи мене як приклад. Дивіться, мовляв, як треба: вранці я бачу Юлю на заняттях, по дорозі додому слухаю її по радіо в машині, а ввечері по телевізору дивлюся, як вона веде новини. Хто багато працює, той багато встигає, — цю східну мудрість я засвоїла ще в студентські роки. Успіх у будь-якій професії залежить від вміння і бажання не просто працювати, а дуже багато працювати. Така працездатність ніколи не виходить з моди і завжди в ціні.

І справді, працює Юлія надзвичайно старанно і у різноманітніших сферах. Ще в Дніпропетровську з-під її пера виходила програма «Вот человек!» — цикл документальних есе, присвячених відомим особистостям регіону. В 1999 році пані Литвиненко, яка вже встигла показати себе на київських екранах зі стрингерськими репортажами для каналів «1+1» та «СТБ», запросили до Києва на „Перший національний”. Згодом вона вже вела «Факти» на «ICTV», звідки пішла під час Помаранчевої революції, обравши саме такий шлях відстоювання своїх журналістських і політичних переконань.

— Коли з’явилися знамениті «темники» Медведчука, Дмитро Кисельов був першою людиною, яка сказала, що наша команда виконувати це не буде, що ми, хоча і цінуємо іншу думку, але не вважаємо за необхідне це робити, — згадує Юлія реакцію керівництва каналу на тодішню ситуацію в країні. — І я вважаю, що тоді це була наша перемога. Але найстрашніше, що трапилося, — це коли я прийшла на роботу, а на нас чекали «темники» від Дмитра Кисельова... Це було нашою найбільшою поразкою. Але в ситуації, що склалася, дуже важливо зберегти себе як людину і не знищити інших. Не потрібно чинити ні на кого тиск. У мене рішення піти дозріло задовго до тих подій, але мені було дуже важко його прийняти. Ці «темники» містили приблизну верстку новин, там уточнювалося, в якому ключі потрібно освітлювати всі події, був вказаний порядок коментарів. І виходило, що випуск повинен був верстатися так, що начебто і на Майдані нікого немає, і нічого в країні не трапилося. За словами Кисельова, так дотримується баланс. Але саме такий баланс — дуже спірне питання.

Тепер журналістську правду Юлія Литвиненко відстоює на «Інтері», одразу на двох фронтах. По-перше, вона є ведучою унікальної програми «Позаочі», аналогів якої немає ніде в світі. Автором ідеї «Позаочі» була генеральний продюсер каналу «Інтер» Ганна Безлюдна, цей проект Юлія називає їхньою спільною гордістю. Формат Юліної програми незвичайний — автори називають його «тестом на пам’ять». Герої «Позаочі», зірки українського та російського небосхилів, несподівано для самих себе зустрічаються зі своїм минулим, про яке давно забули чи, можливо, воліли б забути.

Якщо до цього ми бачили їх лише у ролі знаменитостей, до яких і не підступишся, то під час ефіру «куленепробивна броня» розлітається, і тоді перед нами — звичайні люди зі своїми слабкостями, страхами, звичками.

Від майстерності ведучої багато чого залежить, адже непросто викликати зірку на відверту розмову і провести майже сеанс психоаналізу. А тут майже у кожному випуску на очах героїв блищать сльози — тож емоції у студії вирують ще ті!

— Чи ображався на Вас хтось із героїв програми за надто відверті запитання або неочікувані факти?

— Той, хто боїться образ, навряд чи коли-небудь з’явиться на телебаченні.  Телебачення — це сучасне мистецтво для сильних. Глядачі щодня вмикають телевізор, аби почути щирі відповіді на відверті питання. Ми працюємо для глядачів — вони наш головний критик і цензор, телевізійники мають задовольняти їхню цікавість. Чудово, коли телебачення не лише розважає, а ще й інформує і час від часу виконує просвітницьку функцію: для багатьох мешканців провінційних українських містечок телебачення — чи не єдине вікно у світ. Саме тому, працюючи над створенням програми «Позаочі», ми ретельно і старанно підбираємо гостей. Найближчим часом відбудуться зустрічі з зіркою французького блюзу Патрісією Каас, російською акторкою Ларисою Голубкіною, телеведучою Марією Шукшиною.

Проти копій іноземних програм, яких останнім часом так багато на нашому телебаченні, ведуча незвичайного проекту нічого не має.

— Чому б ні? — посміхається Литвиненко. — Український глядач має право дивитись будь-яку програму, якщо вона йому до смаку. Чим більше телевізійного продукту, тим більше вибір у глядача — за таких умов завжди є можливість обрати найкраще. Я, наприклад, люблю як українське телебачення, так і російське. Російські серіали, до речі, з величезним успіхом йдуть на каналі «Інтер». «Обручка» — наш останній хіт — б’є усі рекорди. А закордонні телеформати приживаються і на українських телевізійних теренах. Один з найяскравіших прикладів — програма «Найрозумніший» з Тіною Канделакі на телеканалі «Інтер»:  її тепер дивляться чи не всі українські дітлахи. Моя донька, до речі, також не виключення. 

— Що Ви самі дивитесь по телевізору?

— Є програми, які я намагаюсь не пропускати, наприклад, за участі Володимира Познера — майстра у веденні дискусій. Ще є "Школа злословия", ведучі якої Тетяна Толстая та Авдотья Смірнова для мене гуру в жанрі інтерв’ю.

— Як на мене, вони доволі жорстко обходяться зі своїми гостями...

— Якщо ти слабкий — сиди вдома, нема тобі чого робити на телебаченні! Чому деякі телеведучі здаються нам нецікавими? Тому що вони сприймають тих, кого запрошують на інтерв’ю, як беззастережний авторитет, — такий собі знайка прийшов повчити їх життю. А ведучий має на рівних спілкуватись зі своїм гостем, бути готовим у будь-яку секунду поставити питання, яке цікавить абсолютно всіх телеглядачів. Щоб якийсь Володимир Іванович у Севастополі дізнався про героя програми все, що він сам хотів би спитати. Саме у цьому — веденні інтерв’ю, підготовці до нього, роботі в парі (а це неймовірно складно, як парне катання) — Толстая та Смірнова бездоганні.

Саму Юлію теж можна назвати експертом у веденні інтерв’ю — у програмі «Позаочі» вона уміє витягти потрібну інформацію не тільки з українських та російських зірок, а й з їхніх родичів, батьків, давніх забутих друзів, які, можливо, і не хотіли б розповідати усе на камеру… Героїв на програму Юлія запрошує сама, вона завжди робить перший дзвінок. Це корисне для журналіста уміння вона виробила, працюючи на радіо в прайм-таймовій програмі, де їй потрібно було спілкуватися зі слухачами.

— Які чарівні слова треба знати, щоб зірка погодилась прийти до тебе у студію?

— Знаєш, у мене немає якихось гачків, фраз, які я неодмінно використовую. Я не кажу нічого на кшталт "скромність — прямий шлях до забуття", не читаю їм моралі в дусі "ви ж успішні, то розкажіть, як це все починалось", адже зрозуміло, що успішні люди не кричатимуть про це на всі боки. Напевно, важливо сказати про те, що у нашому житті  досить мало людей, які добре про нас відгукуються, про яких нам приємно згадувати. Так чому ж не подарувати собі приємні емоції? Наша мета не викрити, ми не запрошуємо героїв, з яких треба "зірвати маску", адже вона — це також частина їхнього успіху. Якщо виникають труднощі у залученні батьків до програми, то єдине, що я можу їм сказати, це: "Саме ваша думка — найважливіша для дітей".

— Невже важче вмовити батьків, ніж їхніх зіркових дітей?

— Погоджуються не всі, тому що бути батьками відомих людей — непроста робота. Ти весь час знаходишся під прицілом камер, боїшся сказати щось зайве, частенько потім тобі дістається за це від твоєї дитини. Більш того, їм доведеться пройти такі жахливі і незвичні процедури, як грим, робота на камеру протягом кількох годин — а це важко.

— Хто ще є Вашим кумиром серед закордонних теледіячів?

— Ларі Кінга люблю за допитливість, Опру Уїнфрі — за талант створювати шоу реальності у прямому ефірі, Барбару Уолтерс — за повагу до своїх героїв, Володимира Познера — за гостре слово, Івана Урганта — за кмітливість і гумор.

— Чи трапляються у Вас казуси під час інтерв’ю?

— Казуси в роботі можуть траплятися, навіть якщо твоє оточення вважає тебе майстром вищого пілотажу. Пару років тому за завданням одного глянсового журналу мені довелося записувати інтерв’ю з метром російської журналістики Євгенієм Кисельовим — він виділив для інтерв’ю годину часу в період короткого перебування в Києві. Ми зустрілися, я натискаю кнопку запису на диктофоні — і розумію, що він не працює. Мені нічого не залишалося, як уважно вислухати свого співрозмовника і по пам’яті відновити інтерв’ю в редакції. Як же я була здивована, коли сам Євгеній Олексійович у відтвореному мною тексті з легкістю впізнав свій стиль мовлення.

— Не важко було призвичаїтися до столичного способу життя?

— Я цілком природно почуваюся в будь-якому куточку світу. Київ — надзвичайно привітне місто. Нещодавно я переїхала у власну нову квартиру, і якщо раніше я казала, що Київ для мене — це місто, де я працюю, то віднедавна це місце, де я живу.

— Коли ви востаннє були в Дніпропетровську?

— Збираюсь навідатись у найближчі вихідні. У Дніпропетровську мешкають мої студентські друзі, крім того, тут живуть мої хрещені діти Марія та Гліб — зустріч із ними завжди свято, заради якого надзвичайно приємно повертатись у місто моїх студентських спогадів. Я ще не втратила зв’язок з людьми зі свого недалекого минулого: ми бачимося з нашим класним керівником (нині вона директор школи і за службовим обов’язком часто буває в столиці); одна моя подруга-однокласниця Тетяна живе в Іспанії, інша — в Англії. Ми знайшлися завдяки глобальній мережі і листуємося. Цього літа Таня гостювала у нас з дітьми і чоловіком. З однокурсниками з журфаку Дніпропетровського університету зв’язок взагалі не уривався. Ми навіть надаємо один одному професійну допомогу: у нас в редакції працює сестра моєї однокурсниці — дуже талановита журналістка.

Безумовно, те, що наші співвітчизники стають зірками українського телебачення і згодом допомагають один одному пробитися до столиці, — чудово. Але справжньою зіркою може стати тільки той, хто не забуває свого коріння. Сподіваємося, що Юлія Литвиненко і надалі буде прославляти Дніпропетровськ у столичних і світових телеколах.

Наїна ЛЄВОДВОРСЬКА