Людині еволюцією уготована роль цікавої істоти, здатної змінювати свої соціальні звички. Для того щоб орієнтуватися серед різних об’єктів і передавати інформацію про них родичам, їй необхідно уявляти всі ці предмети у формі певних знаків. За зовні простою структурою знака стоїть більш складний образ. Образ, що відображає об’єкт з оточуючого нас матеріального світу чи світу, створеного нашою уявою.

Ігор Литовченко — художник, який, зводячи до знака свої емоції, за допомогою пензля намагається висловити щось, що відмінно від оточуючого нас світу речей і світу, який ми створюємо в своїй уяві.

Починаємо розмову з Ігорем з питання про те, де йому довелося вчитися.

 — Спочатку вчився малювати у художній школі. Намагався вступити до художнього училища і провалив іспит з композиції. Потім вступив до Криворізького педагогічного інституту на вчителя малювання. Мені вистачило двох курсів, щоб зрозуміти, що там нічого робити. Закінчив своє навчання у виші я у 1982-му, потім попрацював теслею.

— Кинувши виш, ти вирішив розпрощатися з усім, що пов’язано з мистецтвом?

 — Так, але якось випадково опинився в реставраційних майстернях музею, і мені там сподобалося. Після цього я пішов до музею найматися на роботу хоч ким-небудь. Ідея займатися роботою не творчого плану, але в той же час бути при мистецтві і, можливо, зробити щось корисне на той момент здалася мені привабливою. Спочатку пішов працювати лаборантом. Починав з того, що розвішував картини для виставкових експозицій. Поступово знайомився з реставраторами і «заповзав» до майстерень. Прижився. Взагалі мені здається, що в реставратори йдуть ті, хто з якихось причин не може займатися творчою роботою, але має бажання працювати у сфері мистецтва. Спочатку я допомагав реставрувати, потім почав їздити на стажування до київських реставраційних майстерень, що біля Музею російського мистецтва. Спочатку стажувався в галузі книжкової графіки та реставрації книг, але у мене з цим не склалося. Для реставратора книг крім високого ступеня уважності і акуратності потрібні ще різні пристосування на зразок паперового преса, обрізних верстатів. Потім був період, присвячений реставрації порцеляни, але я зрозумів, що це теж не моє. Я хотів займатися реставрацією живопису, але прийшов до цього не відразу.

— Після стажування дають щось подібне до ліцензії на реставраційні роботи?

 — Так. Це звичайний, прийнятий на законодавчому рівні порядок.

— Дитяче питання: робота реставратора — цікава?

 — Мене ця робота затягла. Дійшло до того, що через десять років такої роботи я зрозумів, що крім відставань барвистого шару або якихось інших пошкоджень картини вже нічого не бачу.

— Ага, зрозумів, що ти вже готовий реставратор?

 — Так. (Сміється.) Реставратор був готовий. Тоді я зрозумів, що подібним чином дивитися на живопис означає його не бачити.

— І тебе подібне перетворення на реставратора не влаштувало?

 — На якомусь етапі я почав шукати виходи з цього стану. Починаючи працювати в музеї, я не думав, що взагалі почну малювати. Викладання спочатку в художній школі, а потім в інституті велося на зразках російського класичного живопису, а вони мене не надихали. Ще мене «захоплювало» те, як ставилися професійні художники до художників самодіяльних. У ті роки було в Кривому Розі об’єднання художників-аматорів під назвою «Зелений трикутник». Час від часу їх запрошували до інституту, де вони показували свої роботи. Процес перегляду цих робіт швидше нагадував побиття немовлят: студенти на них відпрацьовували удар, пояснювали любителям, хто вони і що вони. Не скажу, що мені подобалися всі роботи цих любителів, але були й досить цікаві. У ті роки я зрозумів, що є й інші напрями в живописі, ніж Сєров, Рєпін, Шишкін і т. п. Коли я пішов працювати до музею, зустрів Надію Іванівну Молчанову, яка захоплювалася Сходом. І я перемістив свою увагу з європейського на східний живопис. Я буквально повторив шлях імпресіоністів, для мене це було таким самим відкриттям.

— Проясніть ситуацію щодо Сходу — це китайці, японці?

 — Так. У свій час я навіть намагався бути китайцем.

— І в чому це проявлялося?

 — Каліграфією захоплювався.

— Скільки часу ти витратив на заняття каліграфією?

 — Років десять. Але каліграфія у китайців — це не тільки гарне малювання ієрогліфів. Тими ж каліграфічними прийомами вони пишуть і живописні роботи. Фігури, дерева, квіти — все прописується тими ж мазками, що й літери.

— Це пов’язано з типом натиску кисті?

 — У них це називається, наприклад, млява або гостра кисть, є варіанти на кшталт м’ясистої або кісткової кисті.

— Це пензлики різні?

 — І пензлики, і туш — темна або світла, суха або водяниста. Людина для себе це все обирає з якихось своїх внутрішніх мотивів, і потім по одному мазку можна сказати, що за людина його зробила. Також багато про художника говорить формат, на якому він працює. Хокусай, наприклад, малював Бодхисаттву мітлою на площі, і потім все місто ходило на гору дивитися на цю роботу. Це свого роду східний аналог графології.

Коли ти малюєш, ти якось рухаєшся, якось дихаєш, і все це передається на зображення. По суті, картина — це свого роду запис якихось показників людини, яка її намалювала. Її просто треба навчитися прочитувати.

Потім я зрозумів, що з мене як з «закоренілого» європейця китайця не вийде (сміється) і що погано бути китайцем, живучи в Україні.