РОЗСТРІЛ ПЕТРА БОЛБОЧАНА — ПРИКЛАД ТИПОВОГО УКРАЇНСЬКОГО САМОЇДСТВА

Я все чекав, коли в офіційній українській пресі гуртом згадають про цю сумну та повчальну віху, якій виповнилося 90 років. Чекав даремно, бо абсолютній більшості так званої „української еліти” зовсім не до події, що трапилася у далекому червні 1919-го на станції Балин, що на Хмельниччині.

Дивуватися нема чому: сучасні вершителі української долі самі наче щойно вискочили на світ Божий із хаосу Директорії. На втіху та подив країн-сусідів наша влада разом з опозицією знову демонструє фірмове самоїдство, та ще й круто замішане на безпам’ятстві.

У підсумку творення національної ідеології вже спирається на кособоке підґрунтя, а її підвалини надзвичайно нагадують радянську історичну методологію. Ця «дама», як відомо, могла перетравити все. У дві руки із рідною сестрою — брехливою імперською пропагандою — чикрижились цілі сторінки реальних подій, вилучались окремі постаті зі світлин у підручниках, а їхні імена опинялися на смітнику історії.

Життя та смерть Петра Болбочана — це насамперед можливість визначитися не лише зі своїми національними героями, а і з новітнім ідеологічним штукарством.

Національна революція 1917-го, яка передувала визвольній боротьбі за незалежність, стала чималим подразником для манії величі. Як і нині, вчорашні вчителі, писарчуки або рахівники заходилися визначати подальший поступ молодої країни. А очолив цю стихію непрофесійного завзяття та патріотичного романтизму Михайло Грушевський. Його академічної мудрості вистачило для проголошення УНР, а також для дослідницької спроби з’ясувати, які ж мають бути руки і голови у справжніх українців… А далі обтяжені містичним світоглядом громадяни обов’язково звернуть увагу на один збіг.

У тому ж обнадійливому 1917 році доля подарувала Україні чималий шанс. Усупереч інтересам сусідів тут починають діяти не лише пустопорожні базікали або відверті запроданці. Грізно вимальовується постать шанованого Лавром Корніловим генерала Павла Скоропадського — майбутнього гетьмана України.

Про недовгий гетьманат як втрачену надію зберегти незалежність розмова буде окрема. Та завжди суттєвим буде факт, що разом із Скоропадським в Україну поверталися воїни Першої світової, сповнені бойового духу. Багатьох зі складу молодшого офіцерства історія ще запросить на роль отаманів УНР та часів Директорії. Та навіть на тлі цих вояків різної вдачі та розуму вирізнявся царський полковник Петро Болбочан. Йому не треба було підвищувати себе у званні. Тому командуючий найбільш дієздатного полку Другої сердюцької дивізії полковник УНР Болбочан почувався цілком природно. Його фахові здібності та особиста мужність не викликали сумніву у жодного з чотирьох тисяч підлеглих. Болбочан тримав у полку зразкову дисципліну, яка стала запорукою багатьох перемог. Не заперечував полковник і проти ознак „національної ідентифікації” своїх запорожців в уніформі. Хоча сам одягався у звичайне військове вбрання: френч, кашкет... Прийде час, і смертельні заздрісники Петра Болбочана ще закидатимуть йому „старорежимні штучки”. І насамперед його вихованість і навіть „французьку зовнішність”. Та Петро Болбочан і надалі буде цілувати дамам ручки й поводитиметься як справжній кавалер.

Проте час для ганебних звинувачень ще не прийшов. 9 лютого 1918 року керівництво Центральної Ради буде у паніці залишати Київ. А прикривати цю втечу від відповідальності буде саме Петро Болбочан. Цікаво, що дехто з членів ЦР дізналися про термінову евакуацію, коли Михайло Грушевський вже був далеко від столиці.

Мабуть, вже тоді у Петра Болбочана зникли остаточні сумніви щодо «соціалістичної» моделі України. Щирий ворог більшовизму, він бачив, як на замовлення з-за кордону з українців випускають рештки бойового духу. Проте у тому ж 1918 році патріот Петро Болбочан переживе справжній ренесанс власної звитяги й фахової необхідності Батьківщині. Більшовицька Росія нахабніла з кожним днем, бо бачила, що уряд Всеволода Голубовича наступає на ті ж самі граблі. Цей інженер за фахом під час підписання Брестського миру вже мав пересвідчитися у підступності Льва Троцького. Той наполягав замінити делегацію на чолі з Голубовичем на „справжніх демократів”, бо Росія не може визначитися із Україною. Насправді ж Троцький чекав повідомлень про захоплення Києва комісаром Муравйовим.

Чи зробить Голубович висновки? О так! Після того, як Петро Болбочан звільнить Житомир, його буде усунуто від командування військами і запроторено до Волині.

Та на посаді Волинського коменданта справжній полководець не всидів. Він самовільно повертається до справи, яку робив неперевершено. Більшовики після розгрому військ УНР у Бердичеві вже мріяли обжитися у Києві надовго. Даремно. Петро Болбочан класично вибив їх з Бердичева, а потім розтрощив над річкою Ірпінь і разом з іншими частинами 1 березня 1918 року узяв Київ.

А наступного дня полк Петра Болбочана у складі Запорозької дивізії виступив навздогін уряду „рабочих и крестьян”. Той так накивав п’ятами з Києва, що встиг дістатися до Полтави. Болбочанівський полк братиме на своєму шляху Яготин, Гребінку, Лубни, Миргород... А 30 березня 1918 року бійці Запорозького полку імені Костя Гордієнка підняли жовто-синій прапор над Полтавою. З одного боку, хоч якась сатисфакція за події 1709 року. А з іншого — хочеться знати: чи передбачав щасливий у ту мить Петро Болбочан, що жити йому залишилося зовсім недовго? Це була б слушна думка у Полтаві, у місті, де народився найбільш лютий заздрісник Болбочана — Симон Петлюра.

Тим часом російськомовна преса розпочала брутальну кампанію проти „реакціонера правих поглядів”, царського полковника Болбочана. За його голову обіцяли не більшовицький орден, а 50 тисяч царських рублів.

Жахливо те, що усі ці жупели скоро повторюватимуть і місцеві „обранці” збитого з пантелику народу. Задурені більшовицькими казками з мантрою „шоб не було багатих”, українці виступлять проти гетьманату.

За часи недовгого правління гетьмана Петро Болбочан розширив географію своїх перемог. У квітні 1918 року група армії УНР під його керівництвом звільнила від більшовиків Сімферополь та Бахчисарай. Запорожців і їхніх союзників кримських татар вітали як визволителів. Порівняйте: „червоні” з колишнім членом Центральної Ради, вірним ленінцем Георгієм П\\'ятаковим перетворили Крим на „півострів тортур”. Лише за одну зиму тут було вбито 96 тисяч людей при населенні у 800 тисяч...

У часи гетьманату більшовики приснули з України, немов таргани. Відомий словоблуд Хаїм Раковський та командир з манерами бандита Павло Дибенко опинилися за кордоном, який зі сходу надійно охороняв корпус Петра Болбочана. Та тут вже почали відпрацьовувати братську допомогу місцеві „демократи”.

ЗАКОЛОТНИК ЧИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ?

Найкраще розумів ситуацію в Україні, звичайно, Володимир Ленін: „Якщо гетьман залишиться при владі, Росія повернеться до кордонів Московського князівства”. Підтримували вождя світового пролетаріату й свідомі українські соціалісти. Винниченко називав Скоропадського „дегенератом”, а Болбочана люто ненавидів. Міністри Борис Мартос та Сергій Веселовський лаяли „мілітариста” Болбочана без упину. У часи, коли треба було зі зброєю відстоювати незалежність, великий фахівець кооперації Мартос (який помре у Нью-Йорку у віці 98 років!) добалакався до глибинно-прихованого: „Якщо Україна не стане соціалістичною, то нехай не буде ніякою...”.

Петро Болбочан так не вважав. Він бачив реальну загрозу втрати незалежності у неприйнятті ідей революційної демократії консервативним селянством. Та йому не вдалося ані примирити різні верстви українців, ані зберегти хоча б апарат гетьмана Скоропадського, який міг би протистояти московським інтригам.

Навряд чи освічений громадянин і непересічний військовий з великим піднесенням пристав до антигетьманського повстання. Проте 15 листопада 1918 року Петро Болбочан прибув до Харкова встановлювати владу Директорії. Вибір був зроблений не лише на користь Симона Петлюри. Болбочан, якого більшовики ненавиділи, але боялися, жорстко попередив, що не терпітиме монархістів та робочих депутатів: «Підкреслюю, ми боремося за самостійну Україну, а не за єдину Росію, яка б та не була…». Особливо обурили Винниченка жорсткі й послідовні розгони Болбочана, які він учинив порушникам своїх наказів. Пізніше сам Болбочан скаже своїм критикам, які були невідповідні ані часу, ані історичній місії: «Ви усі боїтеся, що буде чоловік, котрий не стерпить вас — кар’єристів та авантюристів…».

Та Винниченко продовжував верещати, що Болбочан заважає «зближенню з братським російським народом». Насправді Болбочан чесно повідомляв про міцні регулярні частини червоноармійців, які пхалися на Чернігівщину, заливали кров’ю Харківщину… І протистояти такому «зближенню» було важко навіть йому, талановитому полководцю, якого підлеглі боготворили.

Оцінювати усі ці повідомлення з фронту очільнику Директорії Симону Петлюрі допомагали. Болбочана усе частіше називають «контрреволюціонером», «злочинцем»… А одне зі звинувачень місцевих друзів Москви можна вважати й за честь: «Болбочан — це новий Бонапарт».

Петлюра нервує, проте певний час опирається. Адже Болбочан тримає важливий центральний напрям зі штабом у Кременчуці, де воює на усі боки. До речі, у своєму останньому повідомленні незадовго до арешту він інформує Петлюру про «тиск з боку Катеринославщини Махна, проти якого змушений тримати міцний загін…».

Арештувати свою останню військову надію Петлюра відправить улюбленця Омелька Волоха. Страхітливий здоровань наказ виконає. Принагідно зазначу, що незабаром Волох буде бунтувати вже проти Петлюри. А після невдалого заколоту поцупить військову казну і безславно розчиниться за російським кордоном.

Запорожці, яких Болбочан вчив підкорятися наказам, не дали Волоху вчинити найлегше — розстріляти свого легендарного командира на шляху до Києва. Арештованого помістили у номер „Континенталю” — того ж готелю, де через двері знаходився голова Директорії. До Болбочана заходив його комдив ще з 1917 року генерал Олександр Греков. Удвох вони ніяк не могли второпати причини цього арешту. Петлюра їх не «просвітив». Головний отаман так і не набрався мужності подивитися Болбочану в очі.

Пізніше ця розмова з арештантом Грекову ще гикнеться. Редактор друкованого органу війська Директорії „Україна” Петро Певний буде запевняти, що Болбочан збирався здійснити правий державний переворот на користь Петрушевича та Грекова.

Вимагатиме смертельного вироку Болбочану й Василь Тютюнник (не плутати з більш заслуженим у визвольних змаганнях УНР Юрієм Тютюнником). Це саме його останнє повідомлення з фронту остаточно розлютило Петлюру. Василь Тютюнник зробив зауваження Болбочану з приводу відсутності червоних стрічок на шапках запорожців. Болбочан у вічі перевіряльнику порадив: «Самі зніміть червону „бинду” зі свого кашкета».

Кілька місяців Симон Петлюра запевняв, що не допустить розстрілу Петра Болбочана. Проте він стався на залізничній станції Балин, недалеко від Кам’янця-Подільського, де редагував свою „Україну” Петро Певний. Виконання вироку було схоже на підле вбивство. Півчота стрільців двічі не виконала наказ очільника контррозвідки стріляти у національного героя. Тоді розлючений начальник охорони Петлюри Чоботарьов сам двічі вистрелив з нагана у голову Петра Болбочана. Так було здійснено вирок, який не сила було виконати ані білогвардійцям, ані більшовикам.

Замість епілогу хочеться згадати слова ідеолога українського консерватизму В’ячеслава Липинського. Цей щирий критик лівих поглядів Центральної Ради та Директорії, дізнавшись про розстріл Болбочана, розридався. Він не зважив на те, що саме Болбочан був причиною його відставки, а знайшов слушне порівняння: «Факт розстрілу Петра Болбочана — це ще видніше полум’я процесу самоспалення, в якому горить наша хата».

Сьогодні дивитися на розбудову українського дому можна під різним кутом. Головне, щоб не трапилося, як ведеться у народній пісні: «та не знали, що робить, — запалили хату». Або ж щоб не почали ліпити із Симона Петлюри образ незаплямованого національного героя, яким він не був.

Ігор СУХОВИЙ
журналіст

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
У жовтні 1917 року Петра Болбочана затверджено комполка Другої сердюцької дивізії військ УНР.
24 квітня 1918 року Павла Скоропадського обрано гетьманом України. А 25 та 26 квітня 1918 року Кримська група військ УНР на чолі з Петром Болбочаном бере спочатку Сімферополь, а наступного дня — Бахчисарай.
З листопада по грудень 1918 року Петро Болбочан на чолі Лівобережної армійської групи буде стримувати генеральний наступ Червоної Армії.
14 грудня 1918 року Гетьман Скоропадський підписує зречення влади. Встановлюється влада Директорії на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою та головою Володимиром Винниченком.
Директорія після серії політичних прорахунків та військових поразок остаточно втрачає контроль над країною у грудні 1920 року.