Давно минули ті часи, коли можна було спокійно говорити про українську історію, культуру і мову на Кубані — у регіоні, що колись більш ніж на половину був заселений вихідцями з України. Після 1932-го р., коли сталінська постанова заборонила у Краснодарському краї друкування й викладання українською мовою, говорити про це навіть тихцем було зась, адже тієї лихої днини язик міг довести… Ні, не до Києва, а до місць, достатньо віддалених від дніпрових крутосхилів. От і сьогодні, як не дивно, про українське на Кубані спокійно не говорять. Навіть тоді, коли проходить цілком пристойна наукова конференція з уповні солідними учасниками-науковцями. Саме так сталося на П’ятій науковій конференції “Україна — Кубань: питання історико-культурної взаємодії”, що проходила у Краснодарі 9 травня 2009 року.

Власне кажучи, з науковцями як з України, так і з Росії все було гаразд: вони знаходили спільну мову. І байдуже, чи говорили вони російською, чи українською (ці дві мови були заявлені на конференції як робочі). Та й починалося все добре: консул Генерального консульства України у Ростові-на-Дону Ігор Кочетов вручив давно очікувані посвідчення закордонного українця кільком краснодарцям (про передісторію цієї справи читайте в “Експедиції ХХІ” у цьогорічному № 3, с. 8-9). Аж поки з вітальним словом до учасників не звернувся заступник отамана Кубанського козачого війська Костянтин Переніжко. Свою промову він, мабуть, вважав програмною для роботи конференції; іноді вона скидалася на повчання Мономаха дітям, інколи перегукувалася із заявами Телеграфної агенції Радянського Союзу зразка початку 80-х, що закликали до боротьби з агресією американського імперіалізму. Він то провіщував братерську єдність українського і російського народів, то таврував гнівом народного прокляття нечестиві спроби звести антигероїв (мабуть, бідолашного нашого Мазепу) на п’єдестал героїв і застерігав від переписування історії в угоду сучасному націоналістичному керівництву України. І чи не кожна фраза починалася з “ми, вчені, не повинні” (чи, як варіант: “повинні”).

Одним словом, вдягнений у вбрання кубанського козака, промовець чудернацьки поєднував радянську риторику із претензію на науковість, таку ж порожню, як і газирі на його черкесці. Висловлю свої враження: це виглядало і прикро, і комічно. Та головне — вкрай нечемно, хоча б з огляду на те, що у залі були присутні громадяни іншої держави, котрих зайве вчити, кого і як любити, що писати, а що не писати. Організаторам конференції Ірині Скибіцькій та Анатолію Авраменку, котрі очолюють громадську організацію “Співдружність Кубань — Україна”, довелося виявити неабияку витримку, аби повернути конференцію у нормальне русло. Далі були заслухані високого фахового рівня доповіді, зокрема завідувача відділу Краснодарського музею-заповідника Бориса Фролова про озброєння чорноморського козацтва, пошукача Адигейського університету Володимира Пукіша про “австрійських русинів” на Кубані під час Першої світової війни та інших. Крім того, була презентована книга французького консула у Криму Шарля де Пейссонеля (середина ХVІІІ ст.), нещодавно видана Інститутом суспільних досліджень (ІСД).

Тож конференція закінчилася так, як годиться кожній повноцінній науковій конференції. Та от пан у черкесці із газирями поставив у ній крапку на свій манір. Незабаром у краснодарській газеті “Кубанський козачий вісник” вийшла анонімна стаття про конференцію. І в ній К. Переніжко зображений таким, що наче було найбільш цінне і головне з-поміж того, що діялося на конференції… Про те, як відгукнулися кубанські українці на цю статтю, читайте у наступному номері “Експедиції ХХІ”.

Владислав ГРИБОВСЬКИЙ
виконавчий директор ІСД