(Продовження. Початок у №№ 4 (82), 6 (84), 9 (87) та 2 (92) та та 6 (96)

Іван Погребняк народився у Новомосковську через рік після війни. Мало не напередодні фашистської навали його мама вийшла заміж за молодого інженера бляхокатального заводу, але вже у перший тиждень бойових дій її чоловіка забрали на фронт. Там він майже одразу загинув під час оборони Одеси. Німці так стрімко розвинули свій наступ, що молода жінка не встигла евакуюватися і залишалась у Новомосковську протягом усієї окупації. Тому після визволення вдова фронтовика замість повернутися до школи, де вчителювала до 1941 року, була змушена працювати у хлібопекарні: не довіряла відновлена радянська влада тим, хто бодай трохи жив під фашистами. А вона, маючи від природи чудовий голос, ще й співала у хорі Троїцького собору. Спів у церковному хорі в ті часи міг загрожувати навіть засланням до Сибіру, але її врятувало те, що переховувала від фашистів на горищі хатини, де мешкала разом із тіткою, кількох поранених червоноармійців, які відстали від своїх частин або втекли з німецького полону.

Один з тих червоноармійців — майбутній Іванів батько — після Перемоги повернувся до Новомосковська й одружився з вродливою удовою, яка запала йому у серце, ще коли потайки лікувала його. Він влаштувався працювати на той самий бляхокатальний, що відновив своє виробництво. Незабаром нагодився на цей світ і маленький Іван.

Щасливе подружжя викликало чорну заздрість сусідок, бо у зруйнованому війною місті жило тоді зовсім мало молодих здорових чоловіків, з якими можна було б створити родину. А ще щоб чоловік був непитущим, усе по господарству вмів робити і навіть руки на дружину не підіймав — то це вже геть несправедливо! А ще молодий батько чомусь дуже цікавився історією спорудження місцевого собору та долею вивезених із нього старовинних ікон — дуже підозріло як на радянського робітника... Словом, написали заздрісні сусідоньки до НКВС анонімного листа, що буцімто чули, як фронтовик-орденоносець скептично висловлюється про вирішальну роль Комуністичної партії і особисто генералісимуса товариша Сталіна в організації перемоги радянського народу над німецьким фашизмом — говорить, що перемогу перш за все здобули ті мільйони, що полягли на фронтах та у тилу. В кінці доносу підлі заздрісниці написали і про буржуазну цікавість чоловіка до козацьких старожитностей.

"Доблесним чекістам" тоді саме було наказано приділяти більше уваги неблагонадійності усілякої елітарної публіки: керівників підприємств та установ, кадрових військових, учених, письменників. Тому до завідомого наклепу на звичайного робітника вони поставилися без зайвої ретельності. Втім усе ж з’ясували, що батько Івана був мобілізований на фронт із Казахстану, куди його ще хлопцем разом з батьками — розкуркуленими українськими селянами вислали зі старовинного козацького Трахтемирова. Отже, виходило, що фронтовик є "ворогом народу" у третьому поколінні та ще й українською історією цікавиться! Тому, про всяк випадок, засудили його до 10 років таборів, але згодом останні 5 замінили на заслання — орденоносець усе ж.

Дружина і син, щойно закінчився термін його ув’язнення, одразу ж поїхали до місця заслання глави родини — під Мінусинськ.

Шестирічний Ваня під час майже тритижневої подорожі потягами кілька разів помічав серед їхнього невеличкого скарбу загорнуту у полотняну торбину прямокутну дошку. Мама особливо дбала про неї, повторюючи, що тато дуже просив привезти її, бо це єдина річ, що лишилася йому на пам’ять про батька і яку він дивом зумів зберегти протягом усієї війни. Одного разу, коли мама вийшла з вагону на станції, хлопчина з дитячої цікавості розгорнув полотно і побачив, що на пробитій у одному місці кулею дошці намальовано якогось бородатого сивого чоловіка. Фарби геть потьмяніли, але навколо голови бороданя яскраво сяяло золоте коло...

Наступні 12 років Іван жив у холодному Мінусинську, бо після відбування батьком заслання їм так і не дозволили повернутися до Вкраїни, а в іншому місці тато жити не погоджувався. Батьки багато розповідали синові про Україну, слідкували, аби він добре знав українську мову та історію. Часто до них навідувалися звільнені з таборів політв’язні, серед яких було чимало засуджених за "український буржуазний націоналізм" — вояків УПА, священників, учених. Від них Іван дізнавався все більше й більше про свою далеку Батьківщину.

Якось його батько сильно захворів на запалення легенів. Відчуваючи, що може померти, він покликав до свого ліжка сина-підлітка, дістав із потаємної шухляди стола ікону Святого Миколая, яку Іванові вже колись доводилося бачити у потязі, і, натиснувши на нижній край, вийняв з її середини тонку дощечку. На ній було випалено та вирізано багато невідомих хлопцеві символів та незрозумілих малюнків. Потім батько довго й ретельно пояснював значення тих зображень та розповів, що саме має зробити син у Новомосковському соборі та стародавньому Трахтемирові у слушний час.

На щастя, тоді тато одужав.

Але коли Іван вже служив у армії на космодромі Байконур, батька таки не стало. Посмертно його реабілітували — був саме розпал хрущовської відлиги, а мамі дозволили повернутися до Новомосковська, де у невеликій хатині усе ще мешкала її стара тітка. Ту пам’ятну ікону Святого Миколая мама привезла із собою. Після армії до Новомосковська перебрався й Іван, який невдовзі вступив на престижний ракетний факультет Дніпропетровського університету.

У перші ж свої літні канікули студент Іван Погребняк подався на Черкащину до маленького села Трахтемирів. Там, пам’ятаючи вказівки покійного батька та розпитавши сільських дітей, знайшов місце старої хати його висланих до північного Казахстану пращурів. Садиба густо заросла акацією та яворами. Серед них жовтів цеглою лише комин із димарем угорі — усе, що лишилося від колись заможного обійстя.

Іван опустився навпочіпки перед комином й почав промацувати цеглини унизу. Нарешті одну з них вдалося вийняти, відкривши таким чином невелику нішу. Вона була порожньою...

— Здоров був, — почув він голос за спиною.

Різко обернувшись та звівшись на ноги, Іван побачив, що під явором стоїть молодий чоловік, приблизно його віку та статури і так само, як і він, вдягнутий по-міському.

— Ти, я дивлюся, не сільський, бо інакше знав би, що тут непоміченою й пташка не пролетить, а не те що людина вулицею не пройде. Чужого у селі бачать одразу. Тебе ще в автобусі жінки, які з канівського базару їхали, запримітили, а коли ти заходився розпитувати, як потрапити на цей куток, то мені одразу й переказали, що мабуть хтось із родичів із заслання повернувся та й навідав ці руїни.

— А ви ким будете? — запитав Іван розглядаючи незнайомця й далі дивуючись їхній схожості.

— Погребняком буду. Гордієм звуть.

— А я Іван Погребняк...

— Отже, таки родичі! Тоді ходімо до хати, побалакаємо. Те, що ти шукав під цим комином, давно вже в мене, — Гордій простягнув руку, й Іван відповів на його міцне рукостискання.

Вітаючись із нечисленними перехожими та викликаючи їхню ледь приховану цікавість, вони пішли вулицею, що стрімко збігала яром. Виявилося, що Гордій гостює у своєї бабусі, яка живе у критій соломою мазанці неподалік берегу Дніпра. Дорогою парубки з’ясували, що доводяться один одному троюрідними братами — їхні діди були братами-близнюками. Гордій розповів, що приїжджає сюди на канікули щороку, аби допомогти бабусі по господарству та порибалити на Дніпрі.

Сама бабця радо зустріла їх на чепурному, заквітчаному подвір’ї і, роззнайомившись з Іваном, одразу повела їх до хати — обідати. Суха й жвава старенька розповіла, що діда Гордія, її чоловіка ще у 1914 році забрали у москалі — мобілізували до царської армії, себто. Після розпаду Російської імперії він воював у загонах Нестора Махна, а коли  Вкраїну остаточно здолала радянська влада і отаман чкурнув від неї за кордон, повернувся ненадовго до Трахтемирова, одружився із нею, та й подалися вони разом працювати до рибальської артілі у Канів. Це врятувало молоде подружжя та їхнього маленького сина — Гордієвого батька спочатку від колективізації, тоді від голодомору, але не від війни. У перші ж дні німецької навали, — оповідала далі бабуся, — забрали до війська і її двадцятилітнього сина, і чоловіка, якому було вже добре за сорок. Чоловік загинув майже відразу — кинули їх беззбройних на танки під Києвом, а сина, який до війни закінчив у Черкасах курси ДТСААФ, направили до льотної школи, і вже взимку 1941 року почав він бити фашиста у небі над Москвою. Дістав поранення, потрапив у госпіталь і там зійшовся із молоденькою медсестрою — землячкою з-під Кагарлика. Командування дозволило їм одружитися, і у 1943-му з’явився Гордій. Та батько-льотчик не застав його народження: він загинув на Курській дузі. Молода вдова назвала сина так, як і просив її чоловік, — на честь його діда-бандуриста Гордія. Той бандурист доводиться обом хлопцям прадідом, — завершила бабуся роз’яснювати парубкам їхній родинний зв’язок.

По обіді юнаки вийшли у садок — трохи побалакати наодинці. Сівши на лаві під молодою яблунькою, Гордій дістав із прихопленого із собою портфеля картонну теку. Коли він її відкрив, то Іван побачив тонку дошку з випаленими та вирізаними на ній знаками — дуже подібну до тієї, що разом з іконою Святого Миколая лишилася йому у спадок від батька.

— Мій тато, дізнавшись, що мама має скоро народити, — заговорив Гордій, — переповів їй про потайний сховок у комині тієї зруйнованої хати. З його розповіді випливає, що наш із тобою прадід заповів своїм синам-близнюкам дві такі дошки, але мій дід перед тим, як його забрали до царської армії, віддав свою на збереження твоєму. І знайти цю дощечку мав син мого батька, тобто я. Нібито на ній тайнописом викладено заклинання козаків-характерників, які здавна селилися навколо Трахтемирова і передавали свої знання з роду в рід. Але як користуватися цими заклинаннями, мати мені не розповіла.

— Чому? — запитав Іван.

— Записувати свої слова батько заборонив, а достеменно запам’ятати вона не спромоглася. Сам розумієш: йшла війна — не до чаклунської маячні було.

— Це зовсім не маячня! — заперечив Іван.

Спочатку він розповів Гордієві історію своєї частини тайнописного тексту, схованого в іконі, а тоді переказав те, що дізнався від батька.

— У Новомосковському Троїцькому соборі, у старій козацькій іконі Святих Петра й Павла ще у ХVІІІ сторіччі було заховано і третю — головну дошку, яка є ключем до розшифрування записів на інших двох. Цей ключ, — Іван перейшов на шепіт, — мені  також вдалося вже роздобути. Сталося це так. Мій батько, Гордію, розповідав, що унікальний дерев’яний собор святої Трійці було збудовано нашим далеким пращуром Яковом Погребняком. Зробив він це одразу після знищення царицею-курвою Катериною Запорозької Січі. Тоді Новомосковськ звався Самарчиком і був козацьким паланковим містечком. Козацька старшина, прагнучи підкреслити цей його статус, замовила спорудження величного храму козакові Якову. Перед тим як приступити до цієї справи, пішов він у плавні і кілька тижнів молився там. Люди вже гадали, що помер або загинув козак, аж раптом він повернувся — весь худий і змарнілий, але в руках у нього був сплетений з лози макет дев’ятибанного храму. Козак сказав, що зустрів у плавнях Святого Миколая, який йому й подарував цю модель та наказав братися за будівництво. А ще мав Яків при собі загорнуті у чисту ряднину три дошки, але їх нікому не показував. Собор він спорудив на диво швидко і без жодного цвяха. Зловорожі язики говорили, що нібито за допомогою чарів.

— Ну, а дошки? — нетерпляче запитав Гордій.

— Дві з них Яків Погребняк передав у спадок своєму синові. Так, від батька до сина, вони й переходили до старшого у роду Погребняків, аж поки не народилися в нашого прадіда двоє близнюків. Він поділив цей спадок між нашими дідами. Але третю дошку — ключ — Яків сховав у іконі Петра і Павла в соборі.  Батько заповів мені віднайти її. Щойно я повернувся з армії, почав шукати сліди ікони, але виявилося, що собор було перебудовано ще у ХІХ сторіччі, а ікони з нього розійшлися по усьому світові — шукай вітра в полі. Та мені дуже пощастило. Якось взимку мою студентську групу примусово повели на екскурсію до Дніпропетровського історичного музею. Там поміж козацьких старожитностей, зібраних академіком Дмитром Яворницьким, я побачив і кілька ікон, представлених у експозиції як зразки «наївного народного живопису». Вдаючи із себе нарваного комсюка, я запитав у екскурсовода, звідкіля у музеї, який має сприяти атеїстичному вихованню трудящих мас, могли з’явитися ці свідчення темноти й невігластва селянсько-козацької спільноти нашого краю до Великої Жовтневої Соціалістичної Революції. Перелякана молода співробітниця відповіла, що на включенні ікон до експозиції наполіг старий етнограф, який працював іще із Яворницьким, але нині він вже помер. Наступного ж тижня я знайшов родичів цього гідного чоловіка й задешево придбав у них аж чотири ікони з потрібним зображенням двох апостолів. Щиро кажучи, я мало сподівався на успіх, але вирішив розпочати бодай з чогось. Та мені поталанило значно більше, ніж Остапові Бендеру, якому довелося полювати за усіма дванадцятьма стільцями, — в найбільшій іконі я знайшов зроблений знайомим чином сховок. Таблиця тайнопису була на місці. Отже, тепер ми із тобою володіємо повною збіркою текстів заклинань. Лишилося знайти того, хто навчить нас користуватися ними, бо самотужки це зробити навряд чи можливо.

Троюрідний брат слухав Івана з недовірою, але у свою чергу розповів, що його батько, за материними словами, згадував, що десь на Трахтемирівщині до війни мешкав старий кобзар, який нібито знає таємницю застосування заклинань. Майже усіх українських кобзарів комуністи знищили ще у 1930-х, але цей якось уцілів. Кажуть, що саме знання характерника його і врятували. Може, допомагають вони йому жити й понині.

Наступного ранку Іван з Гордієм, розпитавши бабусю та сусідів, рушили до лісу. Виявилося, що старий кобзар працює тепер лісником у Ржищівському лісництві.

З того часу парубки приїжджали на Трахтемирівщину, щойно видавалася вільна днина.

На корму яхти "Любка Вседрючка", де розмовляли Гордій з Іваном, прибіг Мечислав.

— Тато, дядьку Гордію! — гукнув він. — Йдіть скоріше! Той потопельник опритомнів і знову намагається вирватися. Навіть руку собі спробував відгризти, аби вирватися. На щастя, Мстислав зупинив його.

— Кепсько, дуже кепсько, — зітхнув Іван, поспішаючи до трюму.

Далі буде…

Костянтин МАТВІЄНКО