У вухах глядача, який виходить із зали Дніпропетровського театру опери та балету по закінченні вистави «Холопка-парижанка», продовжує бриніти чудова мажорна пісня: «Пий, гусар... Пий, гусар, із повних чар, співаючи пісень!..». Навіть хода того глядача стає веселішою — пританцьовує під оптимістичну мелодію. Душа після спектаклю сповнюється яскравою радістю, — адже в цьому і полягає призначення мистецтва оперети!

Але отака ейфорія призводить до того, що ми забуваємо просту істину: будь-яке мистецтво — це не лише ефективний спосіб психологічної релаксації індивідуума, але й могутній засіб впливу на свідомість людини. Недарма такі політичні ідеологи ХХ століття, як Ленін, Муссоліні, Гітлер, Сталін, Мао, надавали величезного значення розробці форм впливу мистецтва на маси.

Запитаєте, а при чому тут прем’єра оперети, якій присвячена ця стаття? Відповідаю: дуже навіть «при чому», адже будь-який твір сценічного мистецтва — і драматична трагедія, і історична опера, і, здавалося б, на перший погляд безтурботна оперета — несе певну ідею, котру теоретики театру називають надзавданням. От ця ідея й фіксується у голові глядача.

І от, уважно переглянувши і прослухавши оперету «Холопка-парижанка», дійдемо висновку, що її творці у художньо-витонченій формі втлумачують глядачеві дивну ідею: до 2035-го року буде реанімована Російська імперія; Україна буде у складі цієї імперії; «оновлена» держава повернеться до класичного феодалізму із вкрай загостреною класовою нерівністю; будуть відроджені дворянські титули й кріпосне право; і останнє: ця імперія не ввійде до Об’єднаної Європи, а навпаки — всі зусилля буде докладати, аби відокремитися від неї «Великою російською стіною». Ну як, дорогий Читачу, Вам симпатична така перспектива? Щоб розібратися, хто ж додумався до такої маячні, необхідно звернутися до історії створення оперети з назвою «Холопка».

Микола Михайлович Мезенкампф (1888 — 1939) — фігура вкрай одіозна, бо ж рідко якому дореволюційному інтелігентові вдавалося спрямувати свої життєві сили відразу за трьома векторами: цивільне право, музика і політична діяльність. Він працював секретарем цивільного департаменту столичної Судової палати, одночасно з цим посилено займався музикою. Його навіть запросила як репетитора імператорська родина.

Але... трапилася революція. Нарком Анатолій Луначарський призначає Мезенкампфа (що переходить на прізвище матері Стрельнікової) працювати у правовому відділі Наркомпроса, а потім — в Особливому відділенні Петроградського народного суду. Одночасно (з 1918 до 1928 р.) Стрельніков працював керівником музичного відділу петроградської газети «Життя мистецтва». А потім — і до кінця життя — працював завідувачем музичної частини й диригентом у Ленінградському ТЮГу.

У 1928 р. Стрельніков написав свою кращу оперету «Холопка». Історія її створення має деяку інтригу: у 20-х роках для постановки на сцені геніальної оперети Імре Кальмана «Принцеса цирку» було написано лібрето з переносом дії з Австро-Угорщини до царської феодальної Росії (тобто була задумана критика поваленого революцією царату). Однак було зрозуміло, що несанкціоноване використання музики Кальмана — це порушення авторського права, тож, аби «обійти закон», Стрельніков написав на «російський антицарський» сюжет свою музику. В результаті нова оперета була поставлена у Ленінградському театрі музичної комед ії. Глядачі зразка 1928 року — етапу закінчення «буржуазного» НЕПу — повинні були перейнятися ненавистю до феодального експлуататора графа Кутайсова, котрий, аби звабити вільну акторку, намагається перетворити її на кріпосну.

Ну а тепер повернемося до дніпропетровської оперети «Холопка-парижанка». Перше ж запитання: кому спало на думку принципово змінити час дії, для чого жанр хитро визначений як «антиутопія»? Запитання друге: ким і для чого російська героїня Настя у дніпропетровській постановці перетворена на «французьку акторку Віолету Леблан»? Запитання третє: за яким правом автор нинішнього лібрето дозволяє собі глузувати із сусідньої держави Росії — нехай і 2035-го року, спричиняючи дивування у глядачів сучасної України?

Втім, щоб очікувати відповіді на ці питання, треба знати, хто ж є той рішучий автор? Відкриваємо програмку й… відповіді не знаходимо! Зазначений автор музики Микола Стрельніков. Зазначені чотири автори текстів віршів: Григорій Гельфер та ін. Нарешті, зазначений автор сценічної версії й постановки Олександр Михайлов, засл. діяч мистецтв Росії. А чиє ж лібрето?! Незрозуміло! Тобто — анонім. А анонімові й гонорар платити не треба, і взагалі — ніяких претензій бути не може!

Втім, Олександр Михайлов щиросердно частину провини бере на себе: «За жанром наш спектакль — це фантазія на теми старої доброї оперети. І якщо у 20-ті роки композитор створював сатиру на давню давнину, то ми (от-от, хто ж це «МИ»? — В.Є.) намагаємося глянути на близьке майбутнє. А воно може виявитися не настільки вже й безхмарним».

Щоб зрозуміти суть проблеми, Козьма Прутков радив: «Дивись у корінь!». У цій опереті «коренем» проблеми виявляється ота „Велика російська стіна”, про яку неодноразово згадують по ходу дії. Хто будує цю стіну? Правитель Російської держави. А для чого? Щоб відокремитися «залізною завісою» від Європи! От навіщо російську акторку перетворили на французьку! Тепер граф Кутайсов має повне право обурюватися: «Понаїхали тут усякі!.. Незабаром, як Стіну добудують, буде кінець усім гастролям!».

Ну а тепер — все ж про деякі художні цінності самого спектаклю. Безумовно, вистава весела, яскрава (іноді навіть надто!), розгониста, тобто буде мати успіх у невимогливого глядача, котрий прийде до зали, щоб відпочити й розслабитися, не надто переймаючись завданням та надзавданням режисера-постановника. У такому ж ключі спрацював і вельми досвідчений хореограф, засл. арт. України Олег Ніколаєв: танці різноманітні, на будь-який смак, як у професійному, так і у „дилетантському” виконанні танцюючого хору, та ще, як зауважив п. Олег, «співаючий балет буде для публіки у новинку». Сценографія Олександра Ареф’єва у цілому доволі прийнятна. Костюми ж, розроблені Кариною Автанділовою, запрошеною з Москви, вражають багатством і своєрідним стилем — от таке буде в моді у 2035 році! Ну а оркестр і хор в Оперному театрі завжди працюють високопрофесійно.

Тож, якщо спробувати абстрагуватися від слизьких ідеологічних нонсенсів, нерозумно привнесених у спектакль, то можна й жженки випити за прем’єру, а потім, пританцьовуючи, оптимістично затягти: «Пий, гусар... Пий, гусар, із повних чар, співаючи пісень!..».

Володимир ЄФИМОВ
журналіст