про нас|RSS
Увійти

 

КультОгляд
«Сталь у степу» від Віма Пеетерса

20 квітня ГО “Інститут суспільних досліджень” та історико-краєзнавчий клуб “Грані” за сприяння посольства Королівства Бельгія в Україні провели презентацію книги бельгійського історика Віма Пеетерса “Сталь у степу”.

Життя українських вулиць очима іноземного фотографа

24 квітня в 18.30 арт-центр "Квартира" і Goethe-Institut в Україні відкривають виставку фотографій "NORMAL" Андреаса Герцау (Німеччина).

Українська молодь визнала національну кухню

Попри активну рекламу модних закордонних страв вітчизняна молодь добре знається на українській кухні. Молоді люди віком до 25 років — найактивніші учасники голосування за найкращу національну страву. Про це повідомили організатори Всеукраїнського конкурсу «Смакуй, Країно!». Згідно з їхніми статистичними даними, 67 % тих, хто проголосував, — молоді люди віком 18-25 років.

Вірменські художники у Дніпропетровську

17 квітня у Дніпропетровському художньому музеї буде відкрито виставку живопису та скульптури вірменських художників «Сім нот весни». В експозиції, що розміститься у 4-х залах музею, буде репрезентовано твори вірменських мистців з фондів ДХМ та твори 11 сучасних вірменських художників і скульпторів, котрі мешкають у 8 областях України.

Архів газети
АФІША ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
ГоловнаТеатр
      ТЕАТР      
ЖИТИ — ЗНАЧИТЬ ЖУВАТИ!

ЖИТИ — ЗНАЧИТЬ ЖУВАТИ!

Автор: Євген БРЕГМАН:

«Жуй». Що це? Наказ? Рекомендація? Соціальне гасло? Заклик з увагою поставитися до всього, що ми, «піпли», «хаваємо»? «Жуй» — це театр, а отже — це життя. Театр цей — театр абсурду, але ж і життя також незрозуміла штука.

Авангардний театр «Жуй» — нова для нашого міста формація, створена молодими акторами на чолі з режисером Германом Гошкадором.

 

Виставу «Метаморфози» театр вперше зіграв на гастролях, у Запоріжжі. І лише 5 травня її побачив дніпропетровський глядач. У залі Будинку архітектора, де багато років живе театр одного відомого актора, було не менш людяно, ніж на виставах того актора.

Глядачі чекали обіцяного в афішці. Обіцяли їм поєднання шокуючих відеоінсталяцій із сучасною хореографією, присмаком футуристичної поезії і сюжетом, що вартий уваги. Обіцянку було виконано.

Екран. На екрані чорно-білі особистості стають натовпом, натовп розкладається на людей, воює з людьми, складається із людей. Люди там, у ролику, по-дитячому легковажні та наївні. Люди там поводяться, як дорослі.

Люди — там. На сцені. Ні, то лише одна людина на сцені. Один-єдиний чоловік. А ті, що разом з ним? Ті, що танцюють свої божевільні танці? Ті, що кричать вірші в обличчя світу і глядачу? Хто вони? Вони — його надії, страхи, відчуття. Його все. Просто психи, що живуть в його голові. Психи, що завжди говорять до нього. Завжди говорять про світ, біль. Завжди — це надто довго. Вони живі, але живі лише в ньому, лише для нього живі. Вони — всього лише він. Але він — щось більше за них.

Він не остання людина на землі, ні, в жодному разі. Навпаки — людей в його житті багато. Може, занадто багато. Він пам’ятає людську доброту, і лише згадка про неї пробуджує в ньому страх.

Його божевільні — цілком реальні, вони просто мешкають у його голові. Їх танок — це в якомусь сенсі теж життя. Життя, де кожен танцює про своє, але всі танцюють разом. Вони розмовляють віршами і мовчать під музику. Їх слова і їх мовчання приносять йому біль. Біль — це також життя в якомусь сенсі.

Але в чому сенс? Померти без страждань? Чи не буде потім соромно? Чи буде для нас «потім»? Чи є для нас «зараз»? Чи, може, нам байдуже? Ми — байдужі до себе? А може, ми байдужі до інших? Чи ми просто не чуємо їх, може, чуємо тільки психів у своїй голові? Може, ми і себе не чуємо, а не тільки їх, інших? Та й чи інші вони? Може, ми і вони — одне? Яка в нас енергія? Як ми рухаємось? Як живемо? Вмираємо — як?

Завжди шукаючи відповідей, він знаходив лише нові питання. Таке життя, і він — живий, справжній. Йому часто було боляче. І серце його завжди билося дуже швидко.

Він, як і я, і ти, і ми, — один з натовпу. І головне тут не те, що з натовпу, а те, що один. В ньому є якийсь вогник, може — Божа іскра. Це не полегшує існування, не робить простішим життя. Просто вона є, ця іскра, і з неї займеться полум’я. І він у цьому вогні згорить, залишивши по собі тепло і світло. Того тепла не вистачить надовго, того світла ледве стане, щоб зробити крок у темряву…

Тієї темряви достатньо для всіх, і в кожного вона своя. Огидна і невідома, і страшно стає. Страшно не від огиди, а саме від невідомості. То, може, понишпорити у себе всередні? Може, там є щось світле серед пітьми? Може, пошукати чогось? Як шукають пальці у нутрощах риби там, на екрані? Від цього мало б стати дурно. Але ми звикли до темряви. Вона давно тут, всередині. Нас від неї не верне. Вона — це життя в якомусь сенсі. Вона — це ми.

Це ми — там, у залі. І, як і в тому залі, в нашій душі буває темно. Нам буває боляче. З нами розмовляють психи, що живуть у голові. Це з нами сталася якась метаморфоза за час вистави. Спектакль завершився. Хтось увімкнув світло.

Євген БРЕГМАН

«Експедиція XXI» №6 (96) 2010

Додати відгук:

Ваш відгук: (не більш як 3500 символів. Залишилось: 3500)