Невелика експедиція, до складу якої входив отець Микола Несправа — настоятель Дніпропетровського храму Іверської ікони Божої матері, — побувала в Папуа – Новій Гвінеї, де спробувала з’ясувати, як живуть місцеві племена.

Як можна жити без тих благ, які дає цивілізація? Яке воно — людське життя в незайманих лісах? Про те, що було пережито за цей час, про зустрічі з «дикими» племенами, а також про те, яка дослідницька діяльність була проведена, розповів нам отець Микола.

— Перш ніж ми потрапили до аборигенів, нам (було четверо дослідників, з Дніпропетровська я був один) довелося пережити шість складних авіаційних перельотів. Тому зустріч з тим краєм, де ми мали працювати, очікувалася з великим нетерпінням. Однак ці очікування обернулися такими неприємностями, яких я навіть не міг уявити. Ми потрапили до важкопрохідних джунглів, де доріг як таких практично не було, а безперервні проливні дощі сильно псували настрій. Для мене це було тропічне пекло. Важко уявити, як у таких умовах виживає плем’я короваїв (за приблизними підрахунками, їх не більше 700 чоловік). Такі природні умови призвели до того, що свої хатини вони будують на палях, на висоті не менше 10 метрів над землею. У цих будівлях вони живуть разом з собаками і свинями, і дістатися до них можна тільки по тоненьких бамбукових сходах.

Коли ми ступили в ці незаймані ліси, рясно зрошувані дощем, вода була нам по щиколотку. Дощ не припинявся, і через годину вода була вже по коліно, а ще через годину — по пояс. Це створювало певні проблеми зі збереженням у робочому стані наших фотоапаратів. Цей жах тривав протягом майже трьох діб. Більш того, рівень води в окремі моменти піднімався так високо, що нам доводилося в екстреному порядку залазити на повалені дерева. Ці безладно повалені дерева були «дорогою життя». Ми мужньо стрибали з гілки на гілку або ж перестрибували з колоди на колоду. До речі, після цього я якось особливо полюбив дніпропетровські дороги.

— Потрапивши до таких необжитих районів, європейці могли легко отримати травми…

— На жаль, так і сталося. Кожен з нас ніс на спині рюкзак вагою близько 40 кг. Та ще й фотоапаратура, яка розташовувалася на грудях, чимало важить. Через те що дощ довго не припинявся, моє взуття дуже скоро наповнилося водою і стало слизьким. Щоб не пошкодити фотоапарати, я їх відвів убік, чим порушив свою рівновагу на повалених деревах, по яких ми йшли. Далі було падіння приблизно з 5-метрової висоти. Я зламав ребро. Надання самому собі першої медичної допомоги трохи здивувало жителів тропічного лісу. Я ж просто зробив знеболюючий укол і наклав пов’язку, при цьому не відразу помітивши, що за мною стежать кілька пар очей місцевих провідників.

— Чого ж вони хотіли?

— Хотіли, щоб я надавав їм медичну допомогу. Що це таке у нашому розумінні, вони не знають. Тому практично кожен день до мене приходили місцеві жителі для того, щоб я їх лікував. За таких темпів використання медикаментів мої запаси швидко закінчувалися. Виручила мене кмітливість. Від мене відстали, тільки коли я показав їм скальпель і ножиці. Цього було достатньо, щоб паломництво припинилося.

— Люди в цих племенах повинні бути здоровими та витривалими. Що вони можуть собою являти як воїни?

— Безумовно, в кожному племені є свої знатні воїни і свої традиції. Вони постійно ведуть війни. Виявляється, є три основні причини, які можуть викликати міжплемінні війни і бійки всередині племені. Перша причина — жінки. Друга — свині, які там дуже дорогі, тому крадіжка свині може стати приводом для справжньої війни. Ну і, безумовно, територіальні війни. Якщо який-небудь чужинець зайде на їх територію, збираючи банани, то вони можуть його вбити. Для цього вони готують цілий набір різних стріл. Є стріли для ящірок, для птахів, а є і спеціальні — для вбивства людей. Але щоб стати воїном, потрібно готуватися. Тому хлопчики, з яких повинні готувати воїнів, найчастіше живуть окремо від сім’ї. Приблизно з 9-річного віку їх забирають від батьків і навчають військової майстерності. Вони можуть спілкуватися з сім’єю, але не живуть з нею. Щоб продемонструвати військову майстерність, там проводяться своєрідні фестивалі, які проходять під суворим контролем держави. Племена на ці свята збирають військові і на автомашинах привозять до місця проведення свята. Під контролем військових проходять змагання з бігу, стрільби з лука, метання сокири.

В одному зі змагань я взяв участь. Мені вдалося завоювати приз. Вони визнали, що я хороший воїн, тільки трохи товстуватий. Особливістю цих свят є танці під розмірені звуки барабанів. У мене є вирізана з дерева фігурка старійшини племені. Він уже помер, і місцевий умілець вирізав його образ на дерев’яній дошці. Коли він помирав, зібрав всіх воїнів племені і сказав: «Я хочу, щоб ви були кращі, ніж я». Його всі поважали, але не могли зрозуміти, як цього можна досягти. Тоді він увійшов у свій будинок і виніс мотузяне намисто приблизно 15 м завдовжки. По всій довжині цього намиста були нанизані людські голови, як сказав він, його ворогів. Цей старий був символом всього воїнства племені.

— У цих диких племен, напевно, є свої традиції та ритуали…

— Так, там чітко позначені своєрідні ритуали. Наприклад, коли в родині трапляється горе, жінка спеціальним ритуальним базальтовим ножем відрізає собі фалангу пальця. Я зустрічав жінок, у яких залишилося кілька пальців. У деяких з них пальців практично не було взагалі, навіть на ногах.

Або такий момент. Швидше за все, це так само стосується традицій. У деяких племенах сімей взагалі немає. Чоловік може мати кілька дружин. А є й окремі будинки для жінок і для чоловіків. Але існує і таке правило, згідно з яким вагітну жінку не можна чіпати. Це ж правило діє протягом ще 3 років після пологів. Покарання за його порушення дуже суворе. Той, хто порушить цю традицію, повинен віддати дві свині або зв’язку собачих зубів. І те, і інше дуже важко виконати.

— Що собою являє канібалізм як такий?

— Канібалізм у Новій Гвінеї не тільки має ритуальний характер, але і є для деяких племен можливістю поповнити запаси білка в організмі. Не знаю, наскільки це можна віднести до ритуалу, швидше за все, це традиції, які створювалися завдяки життєвому укладу. Я не зміг з’ясувати причини цього явища, оскільки вони замикаються і не хочуть про це говорити. Багато племен ледь животіють. Харчуються вони в основному фруктами і саговим крохмалем. Є трохи риби, але її запаси вкрай малі. Вони тримають свиней, але це велика цінність, і вживають їх в їжу тільки у свята. Погодні умови, а також місцевий клімат практично повністю виключили з їх повсякденного життя заняття землеробством, а нечисленні врожаї бананів не в змозі задовольнити їхні потреби. Та й тварин тут практично немає. Тут живуть тільки слимаки, деякі комахи, та ще крокодили.

Канібалізм в Папуа-Новій Гвінеї практикують більшість племен. Я привіз з поїздки невелику дитячу іграшку, на якій людина їде верхи на свині і тримає в руках обгризену людську кістку. Це таке своєрідне дитяче виховання. Не виключено, що в голодні роки діти і люди похилого віку стають жертвами людожерів. За підрахунками офіційних відомств, за кілька місяців цього року зафіксовано близько 30 таких випадків. Але племен на обліку перебуває близько 800, і кожен місяць знаходять все нові і нові племена, тому такий облік дуже приблизний.

— Як вони ставляться до білого людині?

— Практично нейтрально. Я не чув, щоб хто-небудь із білошкірих став їх жертвою. Думаю, що їсти їх ніхто не пробував.

— Чому?

— Тому що ті здаються їм людьми з іншого світу і викликають інтерес — ймовірно, більший, ніж бажання втамувати голод. Це моя суб’єктивна думка.

— Чи мають вони уявлення про релігію?

— Про релігію вони говорять неохоче. Наприклад, осмати вірять в чорного духа, який знаходиться, за місцевим повір’ям, у маленькій коробочці на дуже високому дереві. Якщо людина захворіє або її очікують неприємності, вона йде до духа, щоб той їй допоміг. Я їм розповідав про Ісуса Христа, правда, не всі розуміли мене. Але коли вони побачили фотографії, зроблені мною в Єрусалимі, вони мене почали називати «Людина, яка бачила Бога». Мене надихали дітлахи, які з відкритим ротом слухали історії з Біблії.

— Ви виконали свою місію?

— Можу сказати тільки, що ця подорож багато змінила в моєму ставленні до світу, перш за все тому, що це була дуже важлива, дуже яскрава духовна школа. Коли стоїш дуже близько до смерті, життя набуває зовсім інших фарб.