Про те, як живуть за кордоном, наприклад у сусідній Росії, наші співвітчизники, не дуже відомо. Чи не відриваються від своєї національної природи та культури українці в Росії?

Побувавши в Москві, кореспондент "Експедиції ХХІ" О. Мухарев завітав до Культурного центру України, який працює вже понад десять років на Арбаті, 9 і об’єднує навколо себе кращих представників української діаспори в Росії.

В розмові з генеральним директором Культурного центру, доктором історичних наук, членом-кореспондентом АПН України, автором 40 книг з історичної, політичної, мистецтвознавчої проблематики, лауреатом Шевченківської премії 2009 року Володимиром Мельниченком ми торкнулися не лише діяльності Культурного центру, але й питань історичних та зосередили увагу на загальних проблемах української діаспори в Росії.

— Володимире Юхимовичу, з якого часу Ви працюєте в Москві і коли зайнялися українознавчими проблемами?

— Я приїхав сюди двадцять років тому, в 1989-му. Працював у ЦК КПРС, був завідувачем сектора історичних наук. Культурний центр очолюю дев’ятий рік. Перша моя монографія з українознавства була написана про Михайла Грушевського, який жив на Арбаті, 55 з вересня 1916-го по березень 1917-го року. Коли Грушевського обрали головою Центральної Ради, він ще чотири дні мешкав на Арбаті. Тобто Президент України перебував тут, у двохстах кроках від нинішнього Культурного центру України в Москві. Це й стало поштовхом до написання книги. Ще один хвилюючий історичний момент. В сотні кроків від нинішньої будівлі нашого центру колись стояв храм Тихона Амафунтського (він був знесений у 1933 р.). 27-28 квітня 1861 року тут був тимчасовий притулок праху Тараса Шевченка, який перевозили з Петербурга в Україну. Певна річ, потребувало дослідження питання проживання Шевченка в Москві. В результаті вийшла книга «Тарас Шевченко: "Моє перебування в Москві"». У ста кроках від нас жив і помер Микола Гоголь. Тобто Культурний центр розташований в осерді визначної української присутності в Москві, українського духовного впливу на Першопрестольну. Чому я про це кажу? Бо для нас це надзвичайно важливо. Для України важливо!

— Взагалі кажучи, історія перебування українців в Москві почалася давно?

— Тенденція «рівняння Москви на Київ» пов’язана ще з Юрієм Долгоруким. А з середини ХVII століття розпочався дивовижний період перенесення в Москву київської вченості. Випускники Києво-Могилянської академії проводили в Росії величезну просвітницьку роботу, писали й видавали книги, відкривали школи й училища, викладали в них, будували храми, обіймали єпископські та ігуменські посади. Окремою сторінкою київського впливу на Москві стало широке проникнення в російські храми українського церковного співу.

Українську душу Москви в ХIХ столітті уособлюють Михайло Максимович, Михайло Щепкін, Осип Бодянський і Микола Гоголь. Якраз про це ми зараз готуємо монографію.

— Яким ви бачите місце Культурного центру в сучасних міждержавних культурних взаємозв’язках?

— Важливо усвідомити, що Культурний центр України в Москві — один із найкращих культурних центрів у світі. Кажу це без перебільшення, бо так вважають професіонали, які бувають у нас часто. Масштабність, насиченість культурними заходами, їхня розмаїтість, науково-дослідна та видавнича діяльність, значна кількість людей, які до нас приходять, масштабні проекти, які ми здійснюємо, – все це під силу лише потужним культурологічним установам.

Звичайно, далеко не всі двосторонні зв’язки між Україною та Росією пролягають через Культурний центр, але, оцінюючи їхній розвиток і зміцнення, зараз уже не можна не враховувати феномен Центру, його значні та ще не затребувані повною мірою можливості.

— З ким співпрацює Культурний центр України?

— З усіма, хто хоче й уміє працювати. У нас здійснюється проект «Діаспора», в рамках якого, скажімо, постійно діє творча майстерня Української народної хорової капели Москви.

Складніше презентувати українські організації, що діють далеко від Москви, грошей для цього немає ні у них, ні у нас. Звичайно, левову частину турбот має взяти на себе російська сторона, але й Україна повинна забезпечувати механізм реалізації проекту «Діаспора». Це в найближчі роки кардинально змінило б на краще ситуацію у сфері роботи з українською діаспорою в Росії, яка є частиною нашого народу. Ці витрати держави окупляться сторицею.

Нашою опорою в сучасній Москві є великі українці Павло Попович, Василь Антонів, Юрій Барабаш, Тарас Дудко, Євгенія Дейч, Іван Шишов, Олександр Голобородько… В Києві нас підтримують Микола Жулинський, Борис Олійник, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Лесь Танюк та багато інших видатних українців.

 Ми співпрацюємо з «Домом Гоголя» — меморіальним музеєм і науковою бібліотекою; музеєм-заповідником «Абрамцево», де в Сергія Аксакова бував Гоголь; Меморіальним музеєм Андрія Бєлого, що на Арбаті, 55, адже в цьому будинку мешкав Михайло Грушевський; Державним історичним архівом Москви та іншими архівними й науковими установами. Навколо центру гуртуються українські земляцтва в Москві.

— Цікаво, як працюють земляцтва, зокрема Дніпропетровське?

— По-перше, земляцтв півтора десятка. Ще близько десяти земляцтв не організовані. Щоб земляцтво з’явилося, треба зібрати в кулак волю людей, які представляють регіони, і провести його організаційне згуртування та юридичну реєстрацію. Далі ми допоможемо. Надамо безоплатно сцену, виставковий зал, бібліотеку. По-друге, є Рада земляцтв, і треба звертатися до Ради, вона також допоможе зорганізуватися, об’єднатися.

У нас успішно реалізується масштабний проект «Українські земляцтва в Культурному центрі України в Москві». Про його інтенсивність свідчить хоча б діяльність у червні. Луганське земляцтво провело свій захід, на який прийшло близько 400 осіб. Полтавське земляцтво організувало на нашій сцені театрально-концертну програму Полтавського академічного українського музично-драматичного театру ім. М. В. Гоголя «З любов’ю до Гоголя». Разом із Севастопольським земляцтвом ми відкрили виставку малюнків «Мій рідний Севастополь». Дуже сильним є Донецьке земляцтво. Вагомо представлено і Дніпропетровське земляцтво, хоча останнім часом воно не дуже голосно звучить. Втім, не обов’язково проводити у нас щось грандіозне. Можна організувати й скромну презентацію поетичної збірки чи поговорити про якусь важливу дату в історії області. Це теж приверне увагу, стане духовною віддушиною для московських земляків. Отже, треба лише, щоб було бажання працювати. З цим бажанням приходьте до нас і, будь ласка, працюйте з нашою допомогою.

— Який зараз моральний стан українства в Росії на тлі фінансової кризи?

— Найперше зауважу, що в Росії для українців немає багато чого, що б сприяло збереженню національної самобутності та задоволенню інформаційно-культурних і освітніх потреб української діаспори, передусім молоді, що б дозволяло молодим українцям Росії, говорячи словами Грушевського, «горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його». Скажімо, в Росії не виходить жодна федеральна газета українською мовою, відсутні й федеральні радіо- й телепрограми українською мовою. В результаті тепер далеко не всі наші співвітчизники ідентифікують себе українцями. До того ж українство в Росії роз’єднує неузгодженість у діях, неорганізованість, небажання чи невміння знайти спільну мову заради справжньої мети. Втім, пам’ятаймо, що потенціал української діаспори в Росії надзвичайно потужний і з його допомогою можна розумно впливати на політику Росії та значно покращити міждержавні стосунки.

— В Москві немає українських шкіл?

— Українці в Росії взагалі не мають системи національної освіти. Ситуацію не рятують кілька українських шкіл та спеціалізованих класів, скажімо, в Башкортостані, і невеликі групи студентів, які вивчають українську мову в деяких московських вузах, наприклад у Тюменському, Воронезькому, Саратовському університетах. Не ведеться підготовка відповідних педагогічних кадрів, відсутні спеціальні підручники і методичні посібники для дітей із української діаспори. Не вивчається соціолінгвістична і освітня ситуація в регіонах, не координується національна освіта в масштабах Росії.

— І як, на вашу думку, можна змінити ситуацію на краще?

— Усі проблеми, про які я згадав, можливо розв’язати лише на міждержавному рівні. Необхідна державна концепція роботи з українською діаспорою. Знаю, мені можуть заперечити, що така концепція чи програма давно створена. Проте я кажу про реальну системну роботу, що мала б не паперовий, а відчутний, явний результат.

Як у діяльності Культурного центру України в Москві. Ідея його створення була чудовою. Слава Богу, що Центр працює!

Олександр МУХАРЕВ