Коли замислюєшся про те, як розвивалася цивілізація, відразу згадується виникнення землеробства, вживання знарядь праці і їхнє ускладнення, поступовий розвиток технологій. Звичайно, ми згадуємо і про появу виробів із глини: горщиків, чашок, глеків. Ці звичні для нас речі колись стали причиною підйому людства на новий рівень розвитку. Тому глина займає особливе місце в культурі — навіть Адам, згідно з Біблією, був створений із глини.

Зараз глина застосовується у найрізноманітніших галузях людської діяльності. Але технологія, за допомоги якої з глини вручну робився посуд і різного вигляду художні вироби, збереглася і у наш час. Дніпропетровський кераміст Сергій Горбань якраз працює у цьому напрямі. Що ж такого особливого у глині? Як із нею працюється? Про це — у нашій бесіді з майстром.

— Ви використовуєте якусь спеціальну глину?

— Етап, коли я викопував глину лопатою і потім носив її у мішках, давно вже пройдений. Зараз я купую її вже напівготовою. Адже глину, як тісто, потрібно приготувати: щось додати, щось прибрати з неї. Якщо брати глину із землі, то це дуже романтично, але забирає багато часу, який можна витратити на роботу над самими виробами.

— А скільки приблизно глини у Вас витрачається за місяць?

— Відверто кажучи, не рахував. А взагалі — залежно від того, що роблю. Якщо чайнички, чашки, то десятки кілограмів, якщо крупні речі — то сотні.

— А печі для випалу теж якісь особливі?

— Печі всі саморобні. Є і дров’яна, і електрична — і результат випалу в них різний. Дров’яна піч — це живе випалення, живі кольори. В ній постійно змінюється середовище з окислювального на відновне, тому глазур і глина змінюють свій колір. Можна завантажити білу глазур, а отримати сіру, завантажити червону — і отримати зелену.

— Де потрібно вчитися, щоб стати керамістом?

— Ймовірно, десь можна вчитися, але у мене освіта технічна, пов’язана з контрольно-вимірювальними приладами: я закінчив Хіміко-технологічний інститут. Займатися керамікою почав наприкінці першого курсу. За своєю спеціальністю не працював жодного дня, хоча освіта дуже допомогла, тому що в роботі кераміста потрібно поєднувати творче та інженерне мислення.

— Як відбулося знайомство з першим гончарним колом?

— Спочатку мені до рук потрапила глина, і вже потім я зробив собі перше гончарне коло — за три дні. А почалося все з того, що я прийшов у гості, побачив у товариша явно зліплену чашку і запитав, звідки вона. Виявилося, що його знайомий почав займатися керамікою. Там мені і потрапила до рук перша глина, і вже ввечері я зрозумів, що потрібно робити коло. А ліпити я почав ще у тролейбусі: був у такому стані, що чекати, доки приїду додому, не зміг…

— Коли прийшло усвідомлення, що кераміка — це те, чим слід займатися в житті?

— Майже відразу. Хоча я тоді розумів, що нічого ще не вмію, і мені говорили, що це тільки моє хобі. Але я, незважаючи ні на що, вирішив займатися керамікою. А якісь гроші — близько ста доларів на місяць — почав заробляти тільки років через п’ять.

— Що продається найкраще?

— Та все потроху: горщики квіткові, посуд, скульптура, плитка ручної роботи. Тому і виживаю, що займаюся різними речами. Хоча вести різносторонню діяльність, звичайно ж, важко.

— Скільки часу в день Ви витрачаєте на роботу?

— Багато, набагато більше, ніж звичайний робочий день. Для мене робота і життя — це одне і те саме.

— Місце для майстерні дуже вдале: над балкою…

— Вдале. Я вважаю, що місце мене сильно сформувало. Взагалі я виріс у цьому районі, і в цій халупці жила моя прабабуся. Якби не роки самоти, коли формувалося моє ставлення до матеріалу, то я взагалі не знаю, як би я щось ліпив.

— Під час розмови ми п’ємо чай із керамічних кухлів досить-таки неправильної форми, з тріщинами по емалі. Тому відразу питання: що це таке?

— Це традиційна японська техніка, коли зі шматка глини розміром з апельсин виліплюється чашка, але робиться це не на колі. В буквальному перекладі ця техніка називається «плющення». В Японії вироби, зроблені таким способом, дуже популярні.

— Які техніки Ваші улюблені?

— Ті, в яких є елемент випадковості, в яких є божественна вада. Люблю, коли форма ідеальна або наближається до неї.

— А коли вона ідеальна?

— У тому випадку якщо дивишся на неї і не хочеться нічого додати або відняти. Ідеальні форми часто зустрічаються в природі — у гарбуза, дині, огірка, інших плодів. І коли працюєш, дуже корисно на все це дивитися.

— На п’яти комусь доводиться наступати?

— Конкуренція завжди передбачає, що комусь наступаєш на п’яти ти, а хтось — тобі. Не можна сказати, що ринок кераміки переповнений, але є маса товару, який її замінює, — покупець у подарунок може купити мій чайник, а може — швейцарський ножик, наприклад. Для того, щоб людину зацікавити, потрібні якісь майстер-класи з кераміки. Тоді формується коло людей, які люблять твою майстерню і вважають справою честі прийти і купити якийсь подарунок для друга.

— Комерційний бік справи не заважає творчості, не блокує якусь щирість?

— Щирість може зникнути з різних причин, у тому числі і внаслідок бідності.

— А чому внаслідок бідності?

— Бідна людина, як правило, озлоблена, а озлоблена людина не може бути щирою.

— Глина як матеріал сприяє розмірковуванню про життя?

— Звичайно. Взагалі в роботі кераміста є якась магія. Коли виготовляєш виріб на колі і він ще сирий, вигляд у нього один. Коли висохне, то враження вже інше: змінюється розмір і деякі пропорції. Після випалення враження третє.

Глина — це матеріал, який має «свою думку». Вона тільки на перший погляд здається податливою. Досягти саме того результату, якого хотів, у найдрібніших нюансах, неможливо. Мені здається, що більш податливим повинен бути майстер. Хоча слід сказати, що в даному випадку взаємодіють три елементи: майстер, глина і вогонь. Якщо немає згоди між цими трьома учасниками процесу, то нічого хорошого не вийде.

— Звідки беруться ідеї?

— У мене ідеї не народжуються — я їх помічаю десь у зовнішньому світі. Звичайно, особисті враження грають велику роль, але я не відчуваю, що є чимось на кшталт генератора. Професія кераміста, скульптора або художника взагалі така, що практично неможливо зробити щось нове. І сам процес творчості вже десь прописаний у нас у голові, в нашій культурі.

— За палітрою художника часто можна визначити, де він виріс. А у кераміста теж є подібний зв’язок між якимись характеристиками виробів і місцевістю?

— Я ніколи не вважав, що продовжую традиції народної кераміки, вважав себе космополітом. Мені цікаві абсолютно всі традиції, які знаходять у мені відгук. Я помічаю, що деякі техніки і підходи у різних народів, у найрізноманітніших місцях земної кулі подібні. І для мене важливі й ці культурні аспекти, не тільки наші українські. Але минулого року я зробив для себе дивне відкриття. Була виставка кераміки у Львові, де були експоновані і мої вироби. Так тамтешні мистецтвознавці сказали, що по них відразу видно, звідки я приїхав. І справді: я порівняв кераміку з різних областей України і побачив регіональні відмінності! Виявляється, те, що я роблю і до чого мене вабить, дуже схоже на те, що колись робилося у нашому регіоні. Все це відбувається підсвідомо. Для нашої кераміки, як правило, характерні мінімум декору і другорядне значення кольору виробу.

— В роботах відображається сила тяжіння?

— Центр ваги відіграє велику роль. Наприклад, якщо у чашки дуже важке дно, ти береш її до рук і відчуваєш якусь її дисгармонію. Кілька років тому я і мої учні всерйоз захопилися чайною церемонією. Пробували робити піали для цього ритуалу, і зовні вони виходили просто досконалої форми. Порівнюєш наші піали і японські — одне і те саме! Я з нашими піалами поїхав до Києва на майстер-клас з чайної церемонії — дуже хотілося відчути її дух, атмосферу. Показав наші вироби чайному майстру. Той узяв піали до рук і сказав, що все неправильно… Виявилося, що в наших роботах дуже високо розташований центр ваги. Під час японського чаювання з піалами відбуваються численні маніпуляції: їх передають один одному, періодично переливають чай з одної до іншої, — і якщо центр ваги не на місці, то це створює дуже сильну дисгармонію у відчуттях. Взагалі чинник центру ваги дуже важливий при створенні якоїсь утилітарної кераміки. Візуально це теж дуже помітно.

— Скільки Ви пропрацювали керамістом до того, як Вас почали визнавати мистецтвознавці?

— Вони почали мене визнавати, як тільки я з’явився в їхньому полі зору. Це відбулося рік на четвертий моїх занять керамікою. Не пам’ятаю точно, як це вийшло, але хтось у Художньому музеї сказав, що з’явився новий кераміст. Представники музею приїхали до мене в майстерню, їм мої роботи відразу сподобалися, і вони сказали, що їх треба виставляти. Потім довгі роки я туди ходив і цікавився думкою мистецтвознавців. На жаль, останнім часом ми мало спілкуємося, — напевно, просто немає часу.

— Важливо бути членом Спілки художників?

— Я там не значусь. Спілка художників — це свого роду профспілка, причин туди вступати я не бачу.

— Художники скаржаться, що у нас в Дніпропетровську мало місць, де можна виставити свої роботи. А яка ситуація в цьому відношенні склалася у керамістів?

— Особисто я давно втратив інтерес до виставок. Колись вони у мене були раз на півроку. Взагалі виставки потрібні для спілкування з відвідувачами і для пошуку покупців. У мене в даний час все це відбувається тут, в майстерні. А в Дніпропетровську, звичайно, таких місць небагато, хоча, з іншого боку, художники самі часто пасивні.

— Як Ви ставитеся до твердження деяких митців про те, що якщо у тебе поганий настрій, то займатися творчістю не можна, тому що негатив передасться покупцю?

— Коли немає настрою, то і працювати не хочеться. Але мені здається, якщо людина купує і не помічає цей негатив, то і впливати він на неї не буде.

— Є краса, а є красивість. Ваші роботи які?

— Я чув у відгуках про мої витвори, що це не красивість, а саме краса. Я, звичайно ж, прагну до краси.

Олексій Овчаренко