Є у музиці напрям, який називається блюз. Відповідно, є і слухачі блюзу, і музиканти, які його виконують. Гітарист Олег Лаврик розповів нам, як в Україні «відчувають» себе блюз і його виконавці.

Розмову з музикантом найпростіше починати з питання про його інструмент. Кажуть, що тему «свого інструменту» найбільше люблять гітаристи, — з цього і почнемо…

— Скільки в тебе гітар?

— Одна електрогітара. Колись давно, ще за радянських часів я почув, як грав гурт «Водограй». Хлопці виконували половину українських народних пісень у джаз-роковій обробці. Та ще й як виконували! Тоді я зрозумів, яку гітару собі хочу! Але треба купувати і акустичну, тому що є попит і на виконання музики в акустиці. Зазвичай мені акустичну гітару дає товариш. Але нещодавно стався казус. Я їздив на концерт до Києва на фестиваль губної гармошки, де потрібно було грати акустику. А у цього товариша теж були виступи, і він не міг мені дати свою гітару. Довелося на місці, вже в Києві, просити гітару у музиканта з Криму — Макса Тавричеського.

— Часто їздиш на фестивалі?

— Ні. В Україні фестивалів блюзової спрямованості немає. А потрапити на джазовий фестиваль, на якому грають блюз, теж проблематично. У нас такого справжнього блюзового руху просто немає, а от у Москві, наприклад, є. В Європі дуже велика кількість блюзових фестивалів. В Україні ж музикантові взагалі важко: поки є концерти — якось на життя вистачає, а коли немає — потрібно вигадувати, як собі на життя заробляти. Іноді це шкодить музиці, адже музикант повинен щодня займатися.

— Ну, тепер розкажи...

— Як докотився до такого життя?

— Скажімо по-іншому: чому ти не рок-, не джаз-виконавець?

— Блюз — це те, що я вперше самостійно зімпровізував. Це був «Deep River Blues». У ДК Машинобудівників у 1977 році був театр Стаса Петрова. І при цьому театрі був квартет під керівництвом піаніста Ігоря Виноградова. Саме завдяки йому я й зіграв першу свою блюз-імпровізацію, а до цього моменту грав якісь штуки, які вивчав.

— Ага, отже, вийшло і сподобалося...

— Розумієш, так виходить, що розвиток іде по якійсь спіралі, як в еволюції. Я вже пограв і фанк, і ф'южн, і рок, і навіть джаз, — а в результаті знову повернувся до блюзу. Адже у всіх цих напрямків блюзові витоки. Якщо у тебе росте дерево, то потрібно доглядати за корінням: якщо воно міцне і здорове, то й дерево здорове. А в року і джазу коріння у блюзі.

— Ти можеш про себе сказати: я блюзовий музикант?

— Ні. (Посміхається.) Я просто музикант. Я люблю різну музику, просто мені дуже подобається грати блюз. Він дуже простий за своєю формою, і в цьому складність, адже потрібно кожен раз зіграти по-іншому. У джазі складніша гармонія, але це дає і більші можливості зіграти по-різному. У блюзі є речі, побудовані на одному акорді, і це треба розрулити — не будеш же грати весь час одне і те саме.

— Музиканти часто говорять про «свій звук». Що це таке?

— Чесно кажучи, не знаю. Коли я слухаю інших музикантів, мені або подобається, як вони грають, або ні. А звук, який я намагаюся «нарулити», — це той звук, який я чую всередині себе. Іноді це вдається, іноді — ні. Але я намагаюся орієнтуватися на те, що чую всередині себе, а наскільки цей звук мій — судити складно. Про себе взагалі судити складно. Краще це зроблять, звичайно, інші.

— Ти зараз граєш у декількох колективах?

— Зараз у двох: у гурті «Bullet blues band» ми граємо блюзи, а в колективі піаніста Олега Косько — традиційний джаз. Мені блюз ближче, зрозуміліше, але й джаз теж треба грати. Як сказав колись Бі Бі Кінг: «Джаз — це блюз з вищою освітою».

— Складається враження, що ти серйозна людина…

— Та ну припини! (Сміється.) Який же я серйозний? Хтось із відомих сказав, що найбільші помилки і дурниці робляться із серйозним виразом обличчя. Щоб поменше бути серйозним, потрібно навчитися бути самокритичним і самоіронічним. Ні, я краще буду розгільдяєм...

— Виходить?

— Не завжди, але я стараюсь!

— А в блюзі є самоіронія, самокритичність?

— Ще й як є! Якщо просто грати і нудити, то нічого не вийде, тому що блюз дуже простий і по музичній лінії, і по текстам. Без емоційної складової його просто не зіграєш.

— А якщо втомився, виснажився, що робиш?

— Ось тоді можна зіграти повільний блюз!

— Хто з метрів найбільше вплинув на тебе?

— Напевно, Джиммі Хендрікс, хоча він не дуже-то й блюзовий. Мені взагалі ближче блюз-роковий напрям. Я багатьох музикантів люблю послухати, у кожного є якісь штуки, які було б цікаво зіграти.

— Що ви зараз граєте в «Bullet blues band»?

— На даному етапі класичні блюзи, але у своєму аранжуванні.

— У нас багато музикантів скаржаться, що наш слухач привчений до шансону і тому мало людей слухає нормальну музику.

— Так, є таке. У будь-якому випадку на блюз і джаз ходить публіка підготовлена.

— Коли граєш у колективі, як досягається взаємодія між музикантами?

— Треба зануритися в музику, яку граєш. Звичайно, музиканти, коли грають, подають якісь знаки, іноді кричать, головою кивають. Але головне — бути реально присутнім у кожній ноті і злитися з тим, що ти граєш. Та й репетиції проводяться не тільки для того, щоб розібрати матеріал, але й щоб відчути один одного. Потрібно «збити» колектив, щоб музиканти почали відчувати один одного. Дуже корисні в цьому сенсі концерти, адже тоді доводиться діяти в більш екстремальних умовах.

— А буває так, що якусь композицію не хочеться грати?

— Буває. Дуже добре тоді зіграти її так, щоб ніхто не здогадався про «не хочеться».

— Реакція залу важлива?

— Звичайно. Якщо зал добре реагує, то грати легше. Гра на публіку — це завжди адреналін. Я себе досить скуто відчуваю до першої реакції глядачів. Буває, що зал важко тебе сприймає, і тоді намагаєшся грати краще. А виходить, як правило, тільки гірше. Насправді в такий момент треба, навпаки, розслабитися. Розслабишся сам — і глядачі це відчують. Потрібно самому отримувати задоволення від того, що ти робиш. Буває, взяв три ноти — і нічого більше не пам'ятаєш, весь концерт пролітає, як одне ціле!

Олексій Овчаренко