Сергій Архипчук: «Герой — це людина, яка професійно робить свою справу».

Режисер Сергій Архипчук — постать неоднозначна. Велика людина – у всіх значеннях цього слова, розлучений батько двох дочок, любитель жіночої вроди, невтомний борець за українську культуру і вільнодумство. Він міг би стати рупором епохи, але натомість режисує масові дійства, керує театром поезії «Мушля», веде авангардні фестивалі, такі як «День Незалежності з Махно», і намагається відродити оперне мистецтво. «Мазепа-фест», його спільне з главою полтавської «Просвіти» дітище, отримує в пресі й у думках глядачів абсолютно протилежні оцінки, а сам режисер і ведучий фестивалю предстає в публікаціях як людина, що в будь-якому разі запам\'ятовується. Він вчився в Дніпропетровську і Москві, працював у найвіддаленіших куточках нашої країни. Сергій Архипчук може вільно спілкуватися із західними зірками. Так в чому ж його таємниця?

– Ви отримали освіту в Дніпропетровську. Розкажіть про час навчання.

– Тоді, у сімдесяті, місто було «закритим» і відбувалися тотальні погроми української мови. Робилося це методично, уміло і повсюдно.  Ми про це дізнавалися опосередковано. Наприклад, у Театральному училищі, де я вчився, директор Каміла Костянтинівна Маркова видала указ, щоб усі викладачі та студенти спілкувалися українською мовою. Викладачі розглядали Дніпропетровськ як «звичайне радянське місто» і мало зважали на те, що тут живуть українці, яким потрібно говорити на рідній мові. До всього українського ставилися поблажливо – як старший брат до недотепи молодшого. І той наказ, швидше, був «для галочки», для звітності, а може, для «Голосу Америки». Саме тоді в ув′язненні перебував поет Іван Сокульський – за сумнозвісний лист про стан української мови в навчальних закладах Дніпропетровська. А всіх його знайомих, знайомих знайомих і знайомих знайомих знайомих «тягали» – викликали куди слід, проробляли і роз′яснювали національну політику партії. Напевно, в закритому місті не вистачало шпигунів, тому стежили за українцями.

Значною подією того часу стало святкування 200-річчя Дніпропетровська. Всі вузи брали участь у святковому дійстві. Репетирували кілька місяців. Тоді я вперше побачив, що таке масове тоталітарне видовище. У кожного студента був дублер. Ми всі робили примітивні рухи, головне було добитися хоч видимої узгодженості. На генеральній репетиції ми нарешті побачили це грандіозне шоу з традиційним псевдоісторичним зачином: «Стояло місто на трьох пагорбах, і прислала цариця…». Ніхто і не пригадав, що тут спрадавна було місце козацьких зимівників – Половиця, Мандриківка... Отже, у день свята з Лівого берега всі їхали в центр, здавалося, що все живе рушило в бік стадіону. Раптом я вискочив з тролейбуса і пішов бродити містом – над Дніпром. Я відчув якесь нав′язливе бажання не бути там, з усіма. Було якось неспокійно, і навіть трохи страшно. Але я знав точно, що там мій дублер і нічого не зміниться, лише мене не буде на цьому величезному зборищі. Ще довго я спостерігав, як туди їхали люди, потім були вогні, заграва, феєрверк... А я з особливою насолодою усвідомив, що головна подія для мене відбулася не там, а тут.

– Яким ви запам′ятали Театральне училище?

– Воно було осередком творчості. Там весь час був присутній дух акторського змагання, творча конкуренція. Ми відчували себе обраними, адже нашим художнім керівником був непокірний і контраверсійний Віталій Ковалевський. Курс був знаменитий своєю «герметичністю», ми днювали і ночували на репетиціях, всі свята та дні народження проводили разом. Пам′ятаю, як на занятті з акторської майстерності Віталій Інокентійович ділив пасхальну Паску, привезену мною з Рівненщини. Нам заздрили, намагалися копіювати. Особливість методу Ковалевського полягала в тому, що він виховував актора через режисера, тоді як інші стверджували, що режисера слід виховувати через актора. Завдяки теорії Ковалевського з нашого курсу вийшло багато режисерів і сильних особистостей.

– Коли ви востаннє були в Дніпропетровську?

– На початку листопаду минулого року. У Літературному музеї ми з величезним задоволенням двічі зіграли спектакль «Заповітне» за творами М. Вінграновського.

– Як змінилося місто з часу вашого навчання?

– У пам′яті залишилися численні комуністичні транспаранти, які перекривали, ховали старе місто. Було дуже приємно відвідати собори, подивитися на старовинну архітектуру – Дніпропетровськ став більш людяним. Хоча тепер на місці радянських плакатів красуються рекламні щити. Завдяки чудовій розповіді, коментарям та екскурсії, проведеній дослідником і журналістом Миколою Чабаном, Січеслав відкрив нам свої чари і таємниці: місто Підмогильного, Домонтовича-Петрова, Лазара Глоби, знищених кладовищ, де ще декілька десятків років тому хлопчаки з дитбудинку грали у футбол людським черепом. Збудив таке щемляче відчуття, ніби мене обікрали колись, адже багато чого я не знав раніше, це знання було закритим, як і місто в мої студентські роки. Тоді навіть будиночок славетного Д. Яворницького виглядав покинутим, незначним, а зараз став музейною перлиною. І від усвідомлення цього Дніпропетровськ сприймаєш інакше.

– Так, я впевнена, що є люди, здатні підняти місто до належного рівня – як побутового, так і культурного. Існує навіть теорія «дніпроцентризму» – бачення Дніпропетровська як серця держави. Як ви вважаєте, наше місто може стати центром культурного відродження України?

– У вашому питанні я чую нотки паніки… Нещодавно в журналі «Український тиждень» я знайшов цитату Домонтовича про національну безликість Дніпра. Оксана Пахльовська, літературознавець, завідувачка кафедрою Римського університету «Ла Сап’єнца», донька Ліни Костенко, з величезним болем говорить про індустріальну Україну, де радянська ідеологія особливо постаралася і розгулювала, зомбуючи «населення» Дніпропетровська, Донецька, Запоріжжя. Саме звідти родом це побутове неприйняття українського, насамперед – мови: «А ви, напевно, не місцевий. У нас так не розмовляють». Хвилюватися не потрібно, слід займатися цим розвитком, адже тут живуть і працюють Сергій Алієв-Ковика, Володимир Лобода, Олександр Нем′ятий, Ярослав Трінчук, Віталій Старченко, Володимир Падун, Тимофій Хом’як, Леся Степовичка, Юрій Кулик, Андрій Соколенко, Сергій Пелех, Володимир Панченко. Це лише мала частинка, а список можна ще продовжувати.

Розповім про одне своє сильне враження від Дніпропетровська. Вже після закінчення ГІТІСа, десь у році 1986-му, я приїхав сюди і працював у театрі імені Шевченка. Міська влада раптово інспірувала збір творчої інтелігенції на острові біля пам′ятника Шевченка. Окрім тих, хто приїхав на мікроавтобусі, максимум дванадцять чоловік, нікого більше не було. Серед них Валерій Ковтуненко, який, напевно, зараз директор театру, ще два-три актори, начальство. Вони провели мітинг. Все відбувалося в стилі того замилювання очей, яке й зараз існує в пострадянській Україні. Так керівництво демонструвало свою підтримку української культури і мови. Адже Дніпропетровськ – студентське місто, і це повинен був бути мітинг з участю студентів, школярів. Та були лише ми. І от іде мітинг: доповідачі, представники Спілки письменників, які щось там говорили неіснуючій аудиторії, – їх слухали, швидше, сніги, вітри та дніпровська далечінь. Така от імітація справжнього шанування пам′яті поета. Мені дали слово, і я розказав про те, як гірко було б Тарасу Григоровичу пройтися Дніпропетровськом, тому що рідного слова він би не почув, а той суржик, що замінив мову, показався б йому диким і незрозумілим. У цей час звідкись з′явився дуже шляхетний дідусь років сімдесяти з онуком, напевно, років п′яти, які не звертали уваги на наш мітинг. Дідусь зняв шапку, і вони поклали квіти до пам′ятника, залишившись у моїй пам′яті як щось справжнє, не нав’язане, несанкціоноване. Чи був це дух того дніпроцентризму, про який ви говорите?

– Ви вважаєте, що в нашому місті українська мова не приживеться?

– Вона живе і житиме, «бо в серці має те, що не вмирає». Ми з дружиною якось гуляли зі своєю донькою, Уляною, в дніпропетровському парку біля тодішнього обкому партії. Там ще була молода пара, наші ровесники. Їм дуже сподобалося, як ми граємо з дитиною. Та, почувши, що спілкуємося українською мовою, спитали, навіщо ми знущаємося над дівчинкою і ставимо на ній такі жорстокі мовні експерименти. Може, тому мене часто на вулицях запитували, хто я – приїжджий, українець, бандерівець, «західняк» чи з лікарні втік. Це і є «дніпропетровський шовінізм». Виникла навіть особлива дніпропетровська говірка, яка так само далека від мови Буніна, Кедріна, Набокова, Шаламова, як і від мови Яновського, Симоненко, Барки чи Римарука.

– Як ви ставитися до заборони транслювати фільми на російській мові? Люди говорять, що це позбавило їх права вибору.

– Українець у Росії не зможе так повно задовольнити свої культурні потреби, як російськомовна людина в Україні. Це в мене немає вибору, адже в Україні неможливо купити DVD з фільмом, перекладеним на українську мову. А зазирніть у будь-який кіоск Дніпропетровська і перерахуйте газетно-журнальні видання на українській мові і російській. У вас ще є якісь питання?

– Доньок ви залучаєте до мистецтва?

– Я не з тих, хто нав′язує свої рішення дітям. Молодша донька, Олеся, ходила в театральну студію, театр їй близький. Старша, Уляна, більше цікавиться журналістикою і психологією. Діти повинні самі вибирати свій шлях, адже вони відповідальні, насамперед, за себе.

– Ви допомагали своїм друзям і знайомим пробитися у світ театру?

– Я і зараз цим займаюся, якщо йдеться про якусь консультацію. Нещодавно радився з людьми, що працюють із переможцем «Шансу» – дитиною-тенором, якою займався Гришко. Думали, де їй краще продовжувати навчання.

– Я читала, що ви дуже любите жінок, і в театрі «Мушля» працюють переважно актриси. Якій потрібно бути, щоб сподобатися вам як актриса та як жінка?

– Я завжди сподіваюся на творче відкриття і несподіванку. Від жінки як художника чекаю того ж, чого і від чоловіка, – високого рівня вимогливості до себе, нестандартного мислення. Я люблю працювати з талановитими людьми або ж допомагати таланту розкритися. Саме тому в спектаклях «Мушлі» завжди зберігається індивідуальність. Але щоб повноцінно відповісти на це питання, потрібне окреме інтерв′ю.

– Чому ви стали займатися саме «Мушлею» і залишили оперу?

– В оперному театрі багато інтриг, корумпованості і несправедливості по відношенню до режисури. Я працював у Національній опері понад 10 років, і мені весь час обіцяли постановку, але не давали. Я шукав роботу за межами цього театру, хоча й отримував там зарплатню, виконуючи скромні режисерські завдання. Так сталося, що ми допомагали поетесі Наталії Клименко презентувати книгу. Вона хотіла, щоб її вірші читали відомі актриси, я ж запропонував інший підхід – роботу з молоддю. Спектакль називався «В пекучій мушлі слова», мушля-раковина і стала прообразом нашого театру. Раковина – це символ поетичності, проникливості, глибини. Та я про оперу не забуваю. У дійстві до 110-річчя В. Сосюри був блок «Гроно романсів» у виконанні солістів Муніципального музичного театру для дітей та юнацтва.

– Ви працювали з естонським метром опери Матті Пальмом та іншими відомими співаками з-за кордону. З ким легше порозумітися – із зарубіжними чи українськими солістами?

– З Матті Пальмом мене зв′язує давня дружба, була навіть ідея поставити в Оперному театрі Таллінна «Естонія» «Запорожця за Дунаєм». Він одним із перших співаків колишнього СРСР виконував на всіх континентах партію Захарія в «Набукко», у двох моїх редакціях цієї тепер популярної опери в Донецьку та їздив з цією постановкою на гастролі до Іспанії. А щодо спільної мови. Тут все залежить від рівня таланту. З людиною високої художньої проби менше проблем – немає приводів для з′ясування дрібних, нетворчих питань. Проблеми виникають через невпевненість, тому легше працювати з талановитими людьми. І це підтвердили творчі зустрічі з Вадимом Писарєвим, рок-бригадою «Моральний кодекс», дуже відомими драматичними акторами українського походження Олексієм Петренком і Олександром Голобородьком, оперними співаками з різних країн на міжнародному фестивалі «Золота корона».

– Опера завжди залишиться класичним мистецтвом. А от «Мазепа-фест», режисером і ведучим якого ви є, часто критикують за поганий звук і неякісну музику. Як ви це прокоментуєте?

– «Мазепа-фест» – це фестиваль, покликаний, насамперед, відкривати і підтримувати нові таланти. Тому й буває, що його якість трохи відстає від якості фестивалів, де беруть участь метри. До того ж часто українське не подобається тільки тому, що воно українське. Пісню на українській мові назвуть безглуздою, тоді як «Російська горілка, чорний хліб, оселедець» вважається вершиною мистецтва. Людям потрібні розкручені групи, вони такі заворожені Сходом, що всі слухатимуть. Живі ще і пострадянські стереотипи: Філіп Кіркоров – це «прєдєл мєчтаній» всіх жінок за 30, і рекламну кампанію треба будувати на ньому… Та я впевнений, що більшість груп з фестивалю гідні місця в радіоефірі. «Мазепа-фест» – це популяризація тієї молодіжної музики, яка не доходить до слухача. Частенько FM-станції, особливо їх власники поклоняються наживі та вигоді, прогинаючись перед «авторитетним» смаком «тьоті Моті з Курська».

– Як ви стали режисером цього фестивалю?

– Коли я викладав в Університеті культури і мистецтв, до мене приїжджав мій друг – Микола Кульчицький, дисидент із Полтави, з яким ми познайомилися в Дніпропетровську, коли відкривали «Товариство рідної мови». Микола прийшов до мене на день народження, ми слухали записи українських рок-груп, і він був здивований: хіба таке існує? Чому б не організувати фестиваль, де звучала б та цікава музика, яку ми ніде не чуємо? Ми залучили музикознавця Олександра Євтушенко і почали створювати фестиваль. А назву «Мазепа-фест» я придумав ще в 1989 році на першій «Червоній Руті», у період мріянь. Нам хотілось, щоб уся Україна була покрита мережею неповторних святкових молодіжних заходів, фестивалів, зборів. Звичайно, у Полтаві повинен бути фестиваль імені Мазепи. Спочатку хотіли назвати «Рок-Мазепа», згідно з моїм старим варіантом, але вирішили не обмежуватися роком. «Фест» включає і день українського кіно, і кобзарський день, і виступ академічних музикантів.

– Яку музику слухаєте ви самі?

– Я музику не слухаю, я з нею працюю. Люблю джаз, академічну музику, етно. Та я не фанат якогось одного напрямку.

– Що у вас у найближчих творчих планах?

– Цікава для дніпропетровців подія. Розпочав роботу над новим проектом-вечором, присвяченому 90-річчю Олеся Гончара в театрі ім. Івана Франко. «Собор» і фронтова лірика Гончара стануть основою дійства.

– Яких акторів ви зайняли в цьому проекті?

– Я працюю всього декілька днів! Насамперед звернувся до Анатолія Хостікоєва – він колись грав у спектаклі «Прапороносці». Дав згоду живий класик українського радіо Петро Бойко. Він ще Гончару читав його твори. Поезія Гончара, його щоденникові записи відкривають нам шлях українця на війні, який доти був освітлений несправедливо. Підтвердив це і фронтовий щоденник друга Олеся Гончара, Леоніда Коваленка, що вийшов нещодавно в дніпродзержинському видавництві «Андрій», і це для мене ще одна ознака нової України.

– Ви б не хотіли спробувати себе в телевізійній або кінорежисурі?

– Кожний повинен відчувати своє і займатися своїм. Я ще багато чого в театрі не зробив.

– Така увага до Мазепи і Махно – це поклоніння героям чи творчий збіг?

– Ці особистості нашими північними сусідами завжди нівелюються, радянська репресивна машина знищила Коновальця, Шухевича, Бандеру, Стуса, Сокульського. Вони були Українцями і творили Україну. Для нас звернення до таких імен принципове в сенсі істинного погляду на гідних людей, наших героїв. Я дуже горджуся своїм спектаклем на честь Петлюри. Петлюра і Махно не були соратниками, та вони повинні посісти гідне місце в пантеоні української слави, тому що обидва мріяли про українця, що не покріпачив. А одним із гасел націоналістів був: «Свобода народам – свобода людині!».

– Чи є хтось із нинішніх «зірок», кого можна назвати «героєм» чи, принаймні, «кумиром молоді»?

– Щодо зірок… Це вирішує кількість проданих дисків. Я вважаю героєм кожну людину, яка щодня професіонально робить свою справу, не говорить про відродження нації, а працює над ним на своєму місці.

– Якою б ви хотіли бачити Україну?

– Хотів би приїхати до Дніпропетровська, говорити по-українськи і не чути тих дивних питань. У січні минулого року моїм друзям захотілося поколядувати в маршрутці. Ви б бачили повні ненависті погляди дніпропетровців, якими вони свердлили колядуючих. Звичайно, якби на нашому місці були перуанці, їх би приймали більш відкрито й радісно.

При особистому знайомстві Сергій Архипчук видається трохи не таким, як у теленовинах і на сцені, можливо, трохи простішим і людянішим. Вражає те, що він ні до чого не ставиться байдуже. Розмова з ним пробуджує бажання боротися за свою мову, державу і майбутнє. Хай не на барикадах, а в концертному залі Архипчук робить для України свою справу – з гумором і приємною чоловічою галантністю.

Марина СУРГУЧЕВА