У Царіграді на риночку
Та п′є Байда мед, горілочку.
Ой п′є Байда та не день, не два
Не одну нічку й не годиночку.

Ця відома кожному школяреві народна дума про славетного козацького ватажка Байду відносить нас до епохи понад 400-річної давності, до самих витоків українського козацтва. Реальний персонаж, відображений у цьому літературному пам′ятнику, – Дмитро Вишневецький займає чільне місце в нашій історії. З його ім′ям деякі історики пов′язують заснування першої Запорозької Січі; сам він, безперечно, зіграв помітну роль у становленні раннього козацтва.

Україна за часів Дмитра Вишневецького важко вкладається в наші звичні уявлення. Дійсно, годі й мислити, що завжди багатолюдний златоглавий Київ колись був невеликим прикордонним містом, з передмістями, де ледве жевріло економічне й культурне життя. А поряд тягнулося Дике Поле. Родючі землі Середнього Подніпров′я, густо заселені за часів Київської Русі, тепер перетворилися на глухий степ. Трав′яні чагарники цієї української прерії з головою приховували навіть вершника; тут паслися дикі коні-тарпани, водилися дрохви і безліч всякої дичини. І майже щороку з цього дикого степу на Україну обрушувалася неприборкана стихія татарських набігів, завдаючи їй катастрофічних руйнувань. Майже сто тисяч українців щорічно потрапляли на ринки рабів Криму і Туреччини. Бувало і так, що торговці живим товаром, спостерігаючи за нескінченним потоком українців, яких гнали в рабство, здивовано запитували: «Чи залишилися ще в тих краях люди?».

Так, для того, щоб жити поблизу степового пограниччя, була потрібна особлива мужність, а побувати всередині Дикого Поля це все одно що пройти всі круги пекла. Але, який не дивно, були такі смільчаки, які навіть знаходили в цьому задоволення. Вже наприкінці XV століття в прикордонних замках Литовського князівства, що володіло тоді українськими землями, стали збиратися гурти так званих уходників. Вони пускалися на промисли в дикий степ, де займалися рибалкою, полюванням і заводили пасіки. У середині XVI століття такі «уходи», тобто місця промислів, виникли і на землях нинішньої Дніпропетровщини (Нікопольський район), що стали головним центром формування запорозького козацтва. Це були уходи Базавлук і Томаківка.

Разом з мирними господарськими заняттями уходники освоїли інший, не менш вигідний промисел – так зване «луплення татарських чабанів», або просто грабіж. Прибутковість цього промислу була така очевидна, що він став оподатковуватися. Як стверджував відомий історик Михайло Грушевський, ці наїзди на степовому пограниччі перетворилися на «прикордонний спорт», метою якого було не стільки отримання прибутку, скільки своєрідна естетика, солодке відчуття азарту мисливця, що може в будь-який момент перетворитися на дичину. Ця спортивна естетика привертала молодих людей із аристократичних родів. Одним із таких азартних гравців був представник княжого роду Дмитро Вишневецький.

Його батько, Іван Михайлович, що мав великі земельні володіння на Волині, був родичем великих князів литовських з династії Гедиміновичів. У 1541 році він одержав в управління прикордонні замки Черкаси і Канів. Юний Дмитро Іванович успадкував від батька маєтки на Волині й заволодів ще одним маєтком у Подолії. Проте селяни подільського села, обурені норовистим характером свого поміщика, подали на нього до суду й успішно відстояли свої права. Так, воістину благословенні часи дикого феодалізму, якщо кріпосний селянин міг виграти суд у свого господаря! Сучасні українські селяни, що давно змирилися зі свавіллям магнатів аграрного бізнесу (особливо в адміністративних погонах), можуть про це лише мріяти. Отже, Дмитро Вишневецький, в усіх відношеннях забезпечена молода людина, прагнув піти подалі від світу утомливих судових тяжб і рутинних господарських занять і зануритися в той, де немає державного контролю, суду і поліції, а все вирішують помах шаблі та постріл з пищалі, – у світ степового пограниччя.

У 1550 році литовсько-польський король Сигизмунд ІІ Август подарував Вишневецькому Канівське і Черкаське староства. Та непосидючий юний магнат незабаром посварився з королем. У 1553 році Вишневецький на півроку виїхав до Туреччини, де його зустріли надзвичайно гостинно. Турецький султан побажав, щоб Дмитро став його васальним князем, на тих же правах, що і господарі Молдови та Валахії. Проте турецька гостинність також не припала йому до душі. Наступного року Вишневецький повернувся на батьківщину, помирився з королем і знову одержав в управління Канів і Черкаси, але й цього разу не став слухняним королівським підданим. Всупереч забороні, він зібрав ватагу з місцевих козаків-уходників, з якими став нападати на татарські кочовища, викликавши тим самим ускладнення у відносинах Польсько-литовської держави з Кримом і Туреччиною. Результатом спроби короля урезонити підбурювача спокою стало лише те, що Дмитро перейшов на сторону загального ворога короля Сигизмунда і кримського хана – московського царя Івана IV Лютого.

У березні 1556 року Вишневецький зі своєю ватагою приєднався до загону московського думного дяка Ржевського, якого Іван Лютий направив у похід проти Кримського ханства. Влітку того ж року Вишневецький і Ржевський знищили турецьку фортецю Іслам-Кермен і напали на Очаків. Але по дорозі назад їх атакували татари. Ржевський був оточений на одному із дніпровських островів і зміг витримати шестиденну облогу. У серпні – вересні того ж року Вишневецький закріпився на острові Мала Хортиця і збудував там замок, який згодом став його оплотом у боротьбі з татарами. До Вишневецького стікався різноманітний люд – і збідніла шляхта, і збіглі кріпосні селяни. Наступні декілька років стали для степового пограниччя справжньою «ерою Вишневецького». Вперше за багато століть у Дикому Полі виникла військова перевага вихідців з України над степовими кочівниками. Так за порогами Дніпра стало формуватися козацтво як окрема військово-політична одиниця.

Хоча за тих часів іменувати себе «козаком» не було престижно. «Козаками» у татар називали людей без роду та племені, які за багатьох причин втратили зв′язок зі своїми ордами, родами, сім′ями, відійшли від кочового скотарства й об′єдналися в озброєні групи, що промишляли винятково розбоєм і грабежем. Такими угрупованнями були в татар акерменські й азовські козаки. Мода на козакування виникла в західній частині Великого євразійського степу в період розпаду Золотої Орди. Досить швидко вона поширилась вже не тільки на татар. Жителі генуезьких колоній Азово-чорноморського узбережжя також виходили в степ на пошуки військової здобичі, називаючи себе при цьому «козаками». У кримських містах Солдая (сучасний Судак) і Чемболо (Балаклава), якими володіла Генуя, частина «козацької» здобичі у вигляді податку поступала в міську казну. Особливо прибутковою була торгівля рабами, для піймання яких італійські негоціанти споряджали цілі експедиції та відправляли зі своїх чорноморських факторій у центри работоргівлі Середземномор′я.

Українські уходники, все більше стаючи козаками, спершу мало відрізнялися від своїх татарських чи італійських «колег». Не випадково, в українських думах та історичних піснях інколи та й просліджуються сюжети про продаж у рабство братом рідної сестри. Звичайно ж, іменитий аристократ, князь Дмитро Вишневецький вважав би для себе образою, якби хто-небудь назвав його «козаком», а тим більше Байдою, що в тюркських мовах має значення «ледар», «гульвіса». Слово «козак» набуло в Україні позитивного значення дещо пізніше, на рубежі XVI–XVII століть, коли козацтво остаточно сформувалося як соціальна група, що усвідомила свою історичну місію захищати рідну землю від іноземної агресії, релігійного і соціального гніту. З того часу слово «козак» має вже не татарське, а суто українське звучання, перетворившись на етнічну назву українців.

Закріпившись на Хортиці, Вишневецький знову визнав себе за підданого польсько-литовського короля, а сам став його шантажувати, що перейде в підданство московського царя, якщо до нього на Хортицю не будуть прислані гармати. Проте король відмовив, і в 1557 році Вишневецький знову перейшов у московське підданство, з благословення Івана Лютого скоюючи зухвалі напади на Кримське ханство. Він захопив і розграбував фортецю Іслам-Кермен. У відповідь на це кримський хан напав на хортицький замок і протримав його в облозі 24 дні. Влітку того ж року хан з турецькими і молдавськими військами вдруге взяв в облогу Малу Хортицю і зруйнував замок, щоб раз і назавжди позбавитися цього головного болю. Але Вишневецький не зневірився. Він перейшов на службу до Івана Лютого, який був дуже зацікавлений у дружбі з цим «литовським авантюристом», оскільки повинен був протистояти Польсько-литовській державі та Кримському ханству, що об′єдналися у військовий союз проти Росії. Розпочиналася тривала Лівонська війна. Весною 1558 року, коли царські війська штурмували Нарву і Дерпт, Вишневецький повинен був прикрити південні кордони Росії від татарських нападів. На чолі крупного загону він проплив вниз по Волзі до Астрахані, пройшов через Північний Кавказ, де схилив черкеських князів спільно виступити проти турок і татар. З цим військом він пішов на Крим, спустошивши землі в околицях Перекопу. Потім піднявся вгору по Дніпру, на короткий час знову заволодів Хортицею і повернувся до Росії.

На початку 1559 року Дмитро Вишневецький спільно із царським воєводою Адашевим знову виступив у похід на Крим з метою захопити турецьку фортецю Азов. Облога Вишневецьким Азова була для турок зухвалою і принизливою, адже вони в той час загрожували всій Європі. Злякавшись ненависного «Дмитрашки», турки вирішили, що під його керівництвом воювало близько 80 тисяч чоловік, хоча насправді їх було всього декілька тисяч. У північних володіннях Туреччини розпочалася загальна мобілізація, спішно збиралися військові та вантажні кораблі, які стягувалися до Азова. Безумовно, узяти таку могутню турецьку фортецю Вишневецький не міг. Він відійшов до верхів′їв Дону, де побудував невеликі городки, і вже звідти скоював напади на Крим і Азов.

Надмірна самостійність і непокірність Вишневецького розлютила Івана Лютого. З цього моменту дві найбільші держави – Росія і Туреччина – намагалися зловити «литовського авантюриста», щоб покарати на смерть. «Дмитрашці» ж нічого не залишалося, як іти з повинною до польсько-литовського короля. Розгніваний Іван Лютий тоді сказав про нього: «Прийшов, як собака, і пішов, як собака». Проте думка московського царя вже мало хвилювала Вишневецького. Тепер ним володіло бажання вплутатися в міжусобну боротьбу в Молдові й захопити там владу. Маючи намір здійснити цю авантюру, Дмитро Вишневецький склав свою голову: інший претендент на молдавський престол зумів його схопити і видати туркам.

Страчували Дмитра Вишневецького в передмісті турецької столиці – Галате. Польський хронікер Мартін Бєльський повідомив, що його скинули з кріпосної стіни на крюк, де він, ще живий, провисів три дні, проклинаючи турецького султана і весь ісламський світ до тих пір, поки розлючені турки не розстріляли його з лука. Саме цей епізод був узятий за основу відомої української народної думи про Байду. Хоча з інших джерел відомо, що Вишневецького просто задушили. Є також відомості, що турки, ненавидячи і в той же час поважаючи «Дмитрашку» за військову хоробрість, зняли його тіло з крюка, вирвали серце, посікли його на шматки і з′їли, щоб набратися такої ж сили і відваги, якими він володів. Та все ж версія з крюком здається нам найбільш правдоподібною. Страти через задушення шовковими шарфами здійснювали переважно для членів султанського прізвища Османів. Адже благополуччя правління ревнивого володаря турецького престолу багато в чому залежало від того, чи зможе він вчасно усунути когось зі своїх численних родичів чи ні. Страта ж через кидання на крюк дійсно існувала в Туреччині аж до XVIІІ століття.

Як би там не було, але українська народна творчість не випадково оспівала Дмитра Вишневецького як національного героя. Не має значення, що сучасники ставилися до Вишневецького як до безпринципного авантюриста, дорікаючи йому в легковажності, непристойному для аристократа прагненні до пригод, у зрадах і непостійності. Але ніколи раніше до Вишневецького українці не відчували себе так вільно в наповненому татарськими кочівниками степу, не створювали таких крупних воєнізованих формувань, здатних спантеличити навіть таку сильну державу, як Туреччина, що перебувала тоді в зеніті своєї могутності. Вишневецький першим довів, що турок і татар можна громити на їх же території, не чекаючи їх нападу на українські землі. Звичайно, Вишневецького навряд чи можна вважати першим засновником Запорозької Січі: його замок на Малій Хортиці, проіснувавши близько року, не залишив і сліду, а по-справжньому перша Січ виникла на острові Томаківка через майже два десятиріччя. Так, стиль життя і манера поведінки Вишневецького не були характерними для справжніх козацьких гетьманів, а були більш схожі на звички іспанських конкістадорів. Але саме завдяки діяльності Вишневецького вже до кінця XVI століття козацтво остаточно сформувалося як самостійна військово-політична сила, що стала на захист українського народу від національного й соціального гніту.

Справу, розпочату Вишневецьким, продовжили наступні ватажки козацтва – І. Свирговський (1574) та І. Підкова (1577–1578). Уже на початку XVIІ століття, при гетьмані Сагайдачному, козаки стали впевнено опановувати морську стихію, створювати крупні військово-морські з′єднання та здійснювати масштабні військово-морські експедиції всією акваторією Чорного моря.

Владислав ГРИБОВСЬКИЙ
кандидат історичних наук,
виконавчий директор Інституту суспільних досліджень