…Кадри, що вже стали символічними: батько стягує з доньки труси, героїня сидить на унітазі та фірмово-протяжно промовляє: «Не дивіться, дядько…» Еротично? Цілком. Але і страшно — не серйозно, а так, по-театральному: он які люди противні бувають, десь там, далеко, за завісою, серед картонних декорацій…

Творчість цього українського російськомовного режисера, цієї загадкової, імпульсної, сильної жінки можна вважати пропуском у світ інтелектуалів. Якщо ти не лише бачив, але й зрозумів фільми Кіри Муратової – ти людина особлива, тобі доступні вищі сфери. Тому багато хто на імені Кіри Георгіївни спекулює, намагаючись здатися цікавішим, ніж є насправді. Але якщо вам дійсно подобаються її фільми, саме час поговорити про Кіру Муратову: вона нещодавно подарувала нам новий шедевр і відмовилася з′явитися на вручення премії «Людина року», делегувавши замість себе Богдана Ступку.

Радянський період життя Кіри Муратової зробив із неї воячку від творчості. Навчання в Москві у ВГІКу, робота на Одеській кіностудії разом із чоловіком|мужом| Олександром Муратовим – це були перші кроки до народження режисера не бунтарського толку, але чистої і відкритої творчої програми. Проте після розлучення з Олександром Кіра почала знімати своє кіно. З першого самостійного фільму «Короткі зустрічі» розпочалася і кар′єра режисера Кіри Муратової, і довга історія битви за право творити як забажається. Фільм «Короткі зустрічі» через «обмежений прокат» змогли подивитися далеко не всі охочі, а наступний, «Довгі проводи», взагалі двадцять років лежав на полиці. Власті образилися на вільнодумну жінку. Добре, що лише фільми Муратової піддавалися цензурі, а не все життя, інакше нових її шедеврів ми могли і не побачити. Стрічки скорочували і приводили в такий нібито потрібний радянському глядачу стан, що режисеру було соромно ставити своє ім′я в титрах. Так виник «творчий псевдонім» Іван Сидоров і один із найбільш неприємних спогадів про той час.

У 1987 році, коли почалася перебудова, Кіра Муратова взялася за класику – екранізувала оповідання Соммерсета Моема «Переміна долі». І, як не дивно, прийшло визнання, адже тепер всі могли вільно висловлювати свої думки, нехай навіть найдивніші. Муратова пригадує, що їй говорили тоді: хочеш сподобатися – знімай класику. Проте|однак| і класика в неї вийшла не така, як у всіх. Будь-який класичний твір, та хоч пригодницький роман нового часу, режисер зробить «фільмом Кіри Муратової», простою підкладкою для своєї творчості. Багато хто не любить її і за це. Акторів як таких у фільмах Муратової немає, ролі виконують в основному непрофесіонали, так би мовити, люди «табула раса». Тільки в останніх речах з′являються особистості імениті – все-таки положення класика зобов′язує. Тому гра виходить такою натурально-пластмасовою: у них все по-справжньому, як у житті, сумно і просто. Сценарист Рената Литвинова, оксамитова декадентська муза, саме в Кіри Георгіївни вперше встала по той бік камери, і тепер мало хто знає, що «богиня» ще і автор сценаріїв, зокрема до тієї ж легендарної «Країни глухих». Муратова стверджує, що грати литвиновських героїнь може тільки сама Литвинова, і дозволяє Ренаті імпровізувати й вільно спілкуватися з камерою. Зустріч двох талановитих жінок відбулася заочно, коли Кіра Муратова прочитала дипломний сценарій Ренати «Принциповий і жалісливий погляд Алі К.» і отримала нову порцію натхнення від молодої, трохи божевільної письменниці. Відтоді навіть по батькові Ренати – Муратовна – жартівники пов′язують з Кірою Георгіївною.

Якщо чесно, моїй свідомості непідвладні фільми Муратової. Тим не менше, дивну чарівність її героїв я відчув. Усі ці медсестри, настроювачі, монтувальники, яких іноді навіть не наділяють іменами, божевільні й реальні – зі своєю тягучого і повною нескінченних повторів одеською мовою, незрозумілістю, штучністю рухів. Як і кожен із нас, вони вважають себе вище за всю природу, весь світ. Як так? Дурість на троні? Та придивіться до наших можновладців, до наших кумирів, до самим себе, урешті!.. Хіба не «хвала дурості» весь цей світ, хіба не властива всім жінкам та багатьом чоловікам внутрішня манірність, загубленість і приреченість муратовської улюбленки Ренати Литвинової? Тому й розуміють ці фільми у всіх кінцях світу: дурість, страх і любов не мають національності. Чи не про це – про нашу спустошеність, з якою не хочемо справитися, – говорять сумні собачі очі, довгий кадр у кінці «Астенічного синдрому», одного із найстрашніших фільмів Муратової? Природа, точніше, те, що від неї залишилося, – от що здатне врятувати нас, але ми не слухаємо голос нашої планети, примушуємо і її страждати. «Ми приречені», – говорить Муратова. Ми їй віримо?

Останній фільм майстра «Два в одному» – це історія про театр, про розкрадену країну і, як завжди, про людей. Незважаючи на деяку ілюзорність, навіть «маячню» дії, герої Муратової живуть одним із нами життям. Інакше не було б так боляче і смішно дивитися ці фільми. «Два в одному» презентували публіці у вересні 2007 року, і з моменту прем′єри фільм вже встиг «нашуміти» на всіляких фестивалях, зібрати всі можливі премії. Тональність глядацьких відгуків, втім, коливається від абсолютного неприйняття твору до абсолютного захоплення. Так часто трапляється з картинами режисерів, яких ми просто зобов′язані вважати «живими класиками». Проте заслуга Муратової в культурному питанні незаперечна – вона залишається єдиним українським режисером, про якого зараз знають і говорять за кордоном. Сама ж Кіра Георгіївна вважає, що в наш час критика не має значення для подальшого розвитку творчої діяльності. Вона продовжує знімати для себе і для людей, а критики… Хай говорять що хочуть. Від політики Муратова також втомилася, вона погоджується зі своїм чоловіком Євгенієм Голубенком: політики повинні вирішувати свої розбіжності на дуелі, щоб даремно нерви народу не псувати.

У новому фільмі Кіра Муратова поєднала дві історії, вигадані її постійними співавторами Євгенієм Голубенком і Ренатою Литвиновою. У кожній сюжет прив′язаний до театральної сцени. Спочатку установники декорацій перед самим початком спектаклю знаходять у кулісах труп одного з акторів. Міліція довго не їде, і після деякого замішання, обговорень і взаємних обвинувачень трупа погоджується з постулатом, що «шоу повинно продовжуватися». Другу половину фільму «Два в одному» можна якраз і вважати цим шоу, п′єсою-танцем на кістках. Театральну умовність підкреслює те, що камера інколи захвачує широким планом частину глядацької зали, на екрані падає бутафорський сніг, і раз у раз з′являється імпозантний чоловік у костюмі конферансьє з авторськими ремарками. Це навіть і не театр, а деякий авангардний водевіль, пекельна оперета, але без пісень. Отже, кров пролита, безпардонний монтувальник прочитав монолог Гамлета – так, як ніхто раніше, з прихіхікуванням і гіркою іронією, – і починається саме шоу.

Друга частина фільму під назвою «Жінка життя» бентежила і розбурхувала кров. Великий і жахливий Богдан Ступка, красуня з «Маски-шоу» Наталія Бузько і – хто б міг подумати? – Рената Литвинова в новому образі танцюють безсоромне танго втрьох. Ступка – батько, що не знайшов жінку життя серед ровесниць і бажаючий знайти статеве щастя з власною донькою. А що – далеко ходити не треба, до того ж донька обіцяє любити безумовно… Та батькові не повезло: донька захотіла збагрити його на недалеку, але яскраву подругу – вагоновожату з любов′ю до турецьких блискіток і колготок у сіточку (Рената у своїй кращій формі, хоч і обіцяла після балабанівського «Мені не боляче» в ігровому кіно не з′являтися). Закрутилося дещо – з абсурдними діалогами, постільними сценами і крадіжкою червоної ікри. Як жорстокий жарт – історія ця стається в Новий рік: на задньому плані, поряд із старовинними порнокартинками, маячать ялинка і Діди Морози, а дива новорічного не відбувається|походить|. Немає тут і реалізму – кадри різноколірні, сукні перебільшені, герої на фоні всієї цієї водевільної свистопляски здаються персонажами комедії дель-арте. Глядач від чорної реальності втомився, і Кіра Муратова дала йому вульгарну казку в стилі маргіналів Сорокіна і Тарантіно. Не сприймайте її серйозно, інакше можна дійсно збожеволіти.

Фільм «Два в одному» повинен був стати російським, та не склалося: тодішній  міністр культури Михайло Швидкий начебто обіцяв Муратовій фінансувати все, що вона збереться знімати, але потім раптом відмовив за невідомої причини. Режисеру говорили, що сценарій фільму розглядала якась незалежна комісія, яка і винесла йому несхвальний вердикт. За часом це збіглося з конфліктом між Україною і Росією, тому багато хто вважає, що на Муратову просто образилися, що вона представниця нашої країни.

Далі нас чекає «Мелодія для шарманки» – різдвяна казка про дітей-сиріт, брата і сестру, які втекли з рідного села і шукають щастя на міських вулицях, не бажаючи бути розділеними в дитбудинках. Знімали знову в Одесі та Києві. У головній дорослій ролі та сама любима Литвинова. Тепер Рената стала феєю, точніше, навіженою багачкою, що переодягнулася у фею, яка хоче усиновити зустрінутого на вулиці хлопчика. Вона з′являється дитині в найсвітлішому образі, у короні, на паланкіні, що несуть карикатурні китайці. Чи потрібний хлопчику такий порятунок?

Нині Кіра Георгіївна занурена у творчий процес – вона «викупалася» у почестях і може повернутися до створення кіно, яке показує людей зовсім з іншого боку. От що сама Муратова говорить про новий фільм: «Голод, холод, сирітство, бідність, багатство – усе це прості, виразні речі, що відкрито і серйозно розповідають про свою суть. Ніяких головоломних психологічних або формальних витонченостей не закладено в цьому сценарії». Як же вона обійдеться без витонченостей? Адже раніше Муратова розкривала такі теми, як вбивство і шахрайство, нелюбов, байдужість і патологічна пристрасть… Причому розкривала по-своєму, за допомогою майже механічних персонажів, що повторюють, на перший погляд, безглузді репліки. Саме Муратова перетворила Ренату Литвинову в ту яснооку трохи похмуру ляльку, до якої ми всі так звикли. Її сумна роль медсестри Рити в «Захопленнях» – той самий млосно-салоновий характер, який можна або гаряче любити, або ненавидіти всім серцем, як і всю творчість Муратової. Що тут сказати – Кіра Георгіївна безумовний кіногеній, принаймні, грандіозна персона в історії кіно, інакше ставлення до її фільмів не було б таким неоднозначним…

І наприкінці – Кіра Муратова про себе і небагато про світ:

«А зі мною все життя так – одні говорять: «Ви знімаєте весь час одне й те ж кіно». Гаразд! А інші: «Як це ви робите, що кожен ваш фільм абсолютно інший?!». Умію! І те, й інше правильне по-своєму. Але я абсолютно не знаю, що я хочу сказати своїми фільмами! Тому що|бо| якби я це знала, то так би і сказала, а не знімала б довге-довге кіно...

От у чому правда кіно? Немає в ньому правди ніякої|жодної|! Є лише ілюзія правди! Я ніколи нікого не хотіла нічому навчити своїми фільмами. Жодне кіно нічому нікого не навчить і краще за людей не зробить. Мій фільм «Астенічний синдром» починається з такого кадру: стоять старенькі, тримаються за руки й голосно кричать. У дитинстві, у ранній юності я думала, що якби всі люди уважно прочитали Льва Миколайовича Толстого, то всі стали б добрими і розумними, добрими і розумними... Цим все сказано! Уже стільки надано рецептів, як потрібно. Але є ж природа, від якої ми мало можемо відійти, відступити. Хоч за часів Калігули, хоч у середньовіччі – все одно в людини були два вуха, один шлунок. Нічого в людині не змінюється!».

Віктор ІВАНОВ