Олександр Власюк, він же Сашко Лірник, – головний казкар України. Інженер-будівник за освітою, автор незвичайних історій, міфотворець і музикант. Його казки несуть світу чистоту, добро і любов до рідної країни, не залишаючи байдужими ні дорослих, ні дітей.

Отже, казка починається…

...Ми – українці. І ми не гірші від сусідів. Ми – кращі. І земля наша найгарніша, соми в річках найтовщі, і небо наше найсиніше, і зірок у ньому найбільше (особливо вночі). Навіть нечиста сила в нас найсмішніша. І зовсім не зла і не страшна, а так – трошки хитренька, трошки дурненька. А казки ж як любить! Та ще й землю свою допомагає козакам боронити.

Але головне – дітки наші найкращі у всьому світі. Тому й казок для них треба теж найкращих і найвеселіших. Та так, щоб сміятися і сміятися від душі, та й журитися, як прийдеться, теж від душі. І щоб наші перемагали. І щоб добро зверху було, і щоб поспівати і потанцювати можна було. Та ще й допомогти добрим людям при потребі. І юшку з риби на багатті зварити, і всіх до гурту покликати та й пригостити...

– З чого почалася «казковість» Сашка Лірника?

– Першу казку я придумав, коли був зовсім маленьким. Це була казка у віршах про оленя, за яким гналися мисливці й не могли його наздогнати, тому що він дуже швидко бігав. У дитячому саду мене з цією казочкою весь час показували різним комісіям як вундеркінда. У школі, інституті ходив у театральні гуртки, брав участь у КВВах, влаштовував вистави. Потім став розповідати казки власним дітям. Ми жили в Росії, і я хотів, щоб вони знали рідну мову, тому щодня розповідав їм казки на українській мові. Переїхавши до Києва, багато виступав: грав у музичній групі «Вій». У Києві на ТБ «Табачук» чотири роки виходила телепередача «Казки Лірника Сашка». Коли цей канал закрили, я залишився без телеаудиторії, але вирішив продовжувати почату справу. Це було як наркотик, без казок я жити вже не міг. Зараз записую четвертий диск із казками.

– Під час своїх виступів ви імпровізуєте, але ж для кожної казки у вас, напевно, є основа?

– Коли я розповідаю казку, то прагну підключати глядачів, щоб вони стали учасниками дійства. Це завжди імпровізація. Я ніколи не знаю наперед, що розповідатиму. Але виходить завжди цікаво, тому що люди в нас цікаві, талановиті. Іноді, коли я викликаю їх на сцену, вони розповідають казки краще за мене.

– Ви розповідаєте не тільки свої казки?

– Люблю народні казки, не обов′язково українські. Серед них є надзвичайно цікаві, в яких виявляється характер. Я дуже ретельно відбираю, що мені розповідати. Якщо в такій казці задіяти глядачів, виходять цікаві історії. Я б навіть назвав їх «міфами».

– Чи були в Україні раніше люди з професією «лірник»?

– На одному із фестивалів до мене підійшов чоловік і розповів про свою сторічну бабусю. Після мого виступу вона згадувала, що коли була зовсім маленькою, до них у село приходив лірник і розповідав казки. Це найбільша похвала для мене. Цей жанр у нас знищений, але я хочу його відродити. Я знаю, що у всьому світі він є. Німці на вихідні виїжджають у парки, ставлять намети й живуть там два дні. Серед них ходять казкарі, забезпечені та поважані всіма люди, і розповідають казки. У Африці в племен банту є штатні казкарі, щось подібне до наших кобзарів, які ходять від селища до селища і розповідають казки. Їх поважають більше, ніж президента країни, тому що вони і казкарі, і літописці, і архіваріуси, і судді одночасно. Такі казкарі були й у нас, але при радянській владі майже всіх розстріляли. Літом я планую провести Всеукраїнський фестиваль казкарів. Ось тоді ми і з′ясуємо, скільки їх в Україні!

– Хто ваш слухач?

– Коли я починав свою діяльність, думав, що діти. А потім здивувався, коли дізнався, що слухають мене більше дорослі. На фестивалі приходять 70% дорослих і лише 30% дітей. А взагалі, я не можу визначити вік свого слухача. Мені пишуть листи і маленькі діти, і бабусі. Люди скучили за живим словом, душевним спілкуванням. Моєму слухачу від 2 до 102 років.

– Де вам краще працюється – на відкритих майданчиках, на сцені концертного залу чи в театрі?

– Мені більше подобаються фестивальні відкриті простори. Я не люблю сцени та мікрофони, через них магія казки зникає, втрачається половина живого спілкування. Коли люди стоять навколо, мені легше їх залучити до гри. Я ж не співак, я просто хочу, щоб люди не сприймали мистецтво тільки через слух. Зараз розвивається «пластмасова» культура. Включив магнітофон – і слухай, або вийшов на сцену – і під «фанеру» рот відкривай. Це вже не мистецтво, а споживання. Людям цікавіше самим брати участь у чомусь, веселіше співати хором, чим слухати когось. А взагалі, я можу виступати скрізь: у вагоні потягу, у метро.

– Хто ваш улюблений казковий персонаж?

– Раніше я писав казки про козаків. Зараз якогось конкретного героя немає, пишу на різні теми. Можу побачити людину і почати про неї розповідати казку. Є такий творчий сайт – «Дурдом», де кожен проявляє себе, як хоче. Там я пишу повість-буриме про сучасних політиків і події. Можна зробити з неї казку, щоб було смішно та цікаво.

– Колись ви говорили, що не хочете розповідати казки про політиків. Тепер становище змінилося?

– Ми не можемо абстрагуватися від сучасності. Казкар повинен не тільки розповідати історії про давні часи, а створювати сучасну міфологію. Я не казкар, я міфотворець, тому деякі сучасні події вставляю в казки. І це правильно: творець не може бути абсолютно відірваним від життя, він повинен реагувати на все, що відбувається навколо. Я не пишу конкретно про політику або про політиків, але якщо вони в мене в казках з′являються, це їх провина, а не моя.

– Я знаю, що планується створення серії мультфільмів «Моя країна – Україна», для яких ви пишете сценарій. Чи буде мультик про Дніпропетровськ?

– У Дніпропетровську в мене багато друзів, тому я часто до вас приїжджаю. Раніше я думав: «Ну що може бути цікавого в індустріальному центрі? Труби, заводи?». Нічого подібного! У Дніпропетровську дуже хороші, відкриті люди. Мене дуже здивувало, що сміття на вулицях тут не кидають, а збирають у пакетики у вішають на цвях, щоб собаки не розтягнули. Такі нюанси багато говорять про людей міста. У мене обов′язково буде мультик про Дніпропетровськ.

– Ви працюєте в будівельній фірмі. Це не заважає творчості?

– Заважає, але ж потрібно заробляти. У кобзарів є така прикмета: якщо, починаючи працювати, сподіваєшся заробити багато грошей, значить, нічого не заробиш. Як тільки трудишся ради творчості – самі собою з′являються гроші. Я пишу казки не лише для заробітку. Я хочу, щоб наші діти виросли не безрідними космополітами, які не знають свого коріння, а справжніми українцями. Так що заробляю не на казках – слава богу, я успішний інженер. А те, що заробляю, вкладаю у свої твори. Останнім часом казки навіть почали приносити прибуток. Я став достатньо популярним актором, іноді одержую солідні гонорари. Але ніколи не задаюся ціллю заробити на творчості гроші. Для дітей я завжди виступаю безкоштовно. Якщо ж запрошують на презентацію, чому б не одержати гонорар? Я ніколи сам не називаю суму, погоджуюся на ту, яку пропонують. Останнім часом мої гонорари збільшуються, із чого я роблю висновок, що мене люблять все більше.

– Пам′ятаєте, які казки читали в дитинстві вам?

– Це найкращі спогади із дитинства. Ми жили в комунальній квартирі, розташованій у старовинному особняку графів Потоцьких. Нашою кімнатою була колишня їдальня. Зима. Дім занесло снігом до самих вікон. Топиться піч. І батько читає нам українські народні казки. У мене ця книжка, зовсім розтріпана, є і зараз. Моя улюблена казка в цій книжці про Котигорошка. Знаєте, які найпопулярніші казки на виступах, коли люди вже вслухалися і розігралися? Про Колобка та Козу-дерезу. На фестивалі «Махно фест» у Гуляйполі грали «Козу-дерезу» під музику «Рамштайн». Це було надзвичайно! Співав хор із 500 голосів.

– Навіщо потрібні казки?

– Можна прочитати тисячі книг і вирости бездушною людиною. Але якщо ти в дитинстві чув і читав казки, то мислиш вже інакше. Японія була відсталою країною. Проте люди там зберегли свою душу, своє ставлення до життя, тому Японія змогла вижити в сучасному світі. В Україні ми захоплені політикою, не знаємо, якого берега триматися. «Давайте приєднаємося до НАТО!» – говорять одні. «Ні, давайте до Росії!» – відповідають інші. А давайте до себе! І тоді все владнається. Моя бабуся на старості років розбиралася в політиці краще за політологів, тому що вона сприймала життя через свій життєвий досвід, народні казки і пісні. І сприймала правильно. Адже казкам тисячі років, у них квінтесенція всесвітнього й національного розуму.

– Як ви вважаєте, що на даному етапі найважливіше для України?

– Напевно, все-таки не газ і не політичні баталії. Я буду тривіальний, але скажу, що головне для України – відродження духовності. Тому що коли ти прагнеш до грошей, то одержуєш тільки гроші. Є така народна казка. Жив був дуже багатий дід. Нікому грошей не давав, ховав їх від всіх. І коли помер, з′ясувалося, що немає ніде його грошей. Розкопали могилу, відкрили труну. Виявилося, гроші дід зашив у подушку. Мораль цієї казки: гроші з собою в могилу не забереш.

Можна без кінця нарощувати виробництво, купувати круті машини, обростати речами. Київ і Дніпропетровськ задихаються від вихлопних газів іномарок. Хіба в цьому щастя? Люди живуть у задушливих квартирках і згадують, як вони їздили в село, ловили на природі рибу. Може, нам не потрібен газ, не потрібно в НАТО? Головне, щоб не було культу речей і грошей. Адже щастя не в них, а в духовному спілкуванні. Можна мати багато грошей, а щастя не буде. А хтось ніби і небагато заробляє, але щасливий, тому що в нього хороша сім′я, діти радують, він сам уміє радіти весні.

– Чи є в казкаря Сашка Лірника казкова мрія?

– Є. Хочу купити дім, в якому я народився. Я хотів би повернутися в цей дім. Хочу повернутися в рідний двір, з тими ж квітами та деревами. Я розумію, що це неможливо, це утопія. Чому зараз дуже популярний сайт «Однокласники»? Тому що всіх замучила дійсність, всі хочуть повернутися у своє щастя. А я намагаюся повернути людей у це щастя. Щоб людина пригадала, як їй було добре в дитинстві, коли вона слухала казку.

..Велика козацька таємниця. Візьми палочку ліщинову чи вишневу та на багатті запали. А тепер у юшці й загаси. От вам і смак є! Ну, тепер сідайте та ложки добувайте, та всіх подорожніх запрошуйте. Ніхай з нами козацької юшки скуштують! Ну то й що, що татарин чи москаль? Теж люди добрі, теж юшки хочуть...

Розмовляла Наталія СЕГЕН