У фінал найновішого російського літконкурсу «Неформат» пройшло відразу двоє молодих авторів з Дніпропетровська. Письменники ховаються під псевдонімами Уляна Гамаюн і Артем Явас. Повернувшись з Москви, де сам-один представляв наше місто (Уляна, яка перемогла в номінації «Крупна проза», на церемонію нагородження не приїхала), Явас розповів кореспонденту «Експедиції» про подробиці події.

— Книги сьогодні популярні відомо які: іронічні детективи, мильні опери, любовні романи і зубодробильні бойовики з не менш войовничою фантастикою. І тут з’являється премія «Неформат», що символізує новітній напрям в пострадянській літературі. Як би ти визначив поняття «неформатна проза»?

— Дуже складно визначити її, навіть стосовно самої премії, адже тексти переможців нікому показані не були. Пояснили це тим, що ті твори, які виграли, будуть видані в збірці, тому видавці не допустили потрапляння їх в Інтернет. В моєму ж випадку це правило спрацювало не повністю: повість «Діра» була вивішена в Інтернеті, щоправда, в ранній редакції. Ще один фіналіст, Дмитро Макаров, виклав свій конкурсний твір в мережу, але потім видалив від гріха подалі. Речі, що потрапили до Long list, але не ввійшли до Short list (довгий і короткий преміальні списки.   О. М.), — а таких набралося більше двох десятків — нещодавно були вивішені на сайті премії. Я спробував з ними ознайомитися, але, чесно кажучи, особливо «їстівного» для себе нічого не знайшов. Це виявилося достатньо важке читання. Якісь ігри із словами, нарочита ускладненість конструкцій, чиста „заумь”. На місці видавців я б мислив так: неформат повинен шокувати неполіткоректністю, називати речі своїми іменами, „бити в око”, примушувати вести категоричні суперечки, провокувати, але у жодному випадку не бути нудним, сухим, тьмяним. Хотілося б бачити неформатну літературу, написану простою і легкою мовою. А коли люди займаються іграми з формою — це, на мій погляд, затія тупикова. Адже є приклади, коли неформатний письменник стає популярним, узяти хоча б Чака Паланика (автор екранізованих романів «Бійцівський клуб» і «Задуха». — О. М.): він пише дуже просто, але в смисловій його компоненті якраз і міститься «буря і натиск» неформатності. Паланик, до речі, внук українця, і справжнє його прізвище Палагнюк.

— Покоління «двадцятирічних» письменників почало творити в епоху Інтернет-буму, новітніх супутникових і мобільних технологій, генної і нанотехнологічної революцій, у світі мережевих воєн і переобтяженої техносфери. Молоді автори відірвалися від класики, зображують у своїх творах новітню реальність. Ці тексти якраз і є по суті своїй чистим неформатом?

— Я б сказав, що сучасність, модність і актуальність — це якраз ознаки формату. Популярні письменники щосили прагнуть встигнути за реальністю, але технології розвиваються дуже швидко, за якийсь рік перетворюючи всі їхні старання на труху. Схопити загальне, не фіксуючись на злободенних частковостях, які скоро відімруть, сьогодні мало кому вдається.

З іншого боку, молоді автори, що пробували щастя в «Неформаті», теж живуть у цьому світі, і нікуди їм не дітися від досягнень цивілізації. Наприклад, головна героїня роману Уляни Гамаюн працює програмісткою. Повість воронезького письменника Дмитра Макарова присвячена інформаційним технологіям, а саме впливу телебачення на свідомість мас. Мої герої теж діють у комп’ютеризованому середовищі   спілкуються в чаті. І хоча це фрагментарний прояв техносфери, він задає оповіданню сучасне звучання, динамізм.

— Розкажи про свій твір.

— «Діра» написана у співавторстві з дівчиною із Санкт-Петербурга, це дуже недобрий твір. Текст від і до чорнушний, все в ньому закінчується погано. Ідея наша така: зло породжує тільки ще більше зло, приказка: «Людина людині — вовк» — відповідає істині, і любов, приречена на відсутність взаємності, є не творчою, а руйнівною силою. Це якась фотографія дійсності, точніше — її негатив. Читач може сказати, що ми місцями згущували фарби, але інакше і не можна було. Хтось вірно помітив, що сьогодні, щоб тебе почули, треба кричати прямо у вухо.

— Окрім дніпропетровських авторів — тебе і Уляни, ніхто з України не вийшов на фінішну межу «Неформату»?

— Був ще один севастопольський поет.

— Я маю на увазі прозаїків. Виходить, що українські письменники перейшли на державну мову і більше не конкурують з російськими авторами?

— Так, така зараз ситуація. Наші автори опинилися у двоїстому положенні: на Україні їх майже не публікують — вони пишуть російською, а в столиці Росії їх теж не друкують — адже їхні твори не про Москву. Виходить, молоді письменники, що живуть тут, нікому не потрібні.

Проте — не все так похмуро. В українській літературі багато вільних ніш, і в цьому бачиться блискуча перспектива. Порівняно з російською у літератури української більший потенціал зростання, її поле не так перекопано і розмежовано — є де розгулятися.

— Відчуваю, що все-таки оптимізм у тебе з’явився. Яким же ти бачиш майбутнє української словесності, а саме такої її гілки, як дніпропетровська література?

— Зараз в Дніпропетровську немає відомих письменників, які могли б служити її уособленням в очах суспільства. Відсутність авторитетів, успішних авторів —; це підніжка для молодих літераторів і початківців. Молоді потрібні наставники, які б займалися нею, підтримували, могли дати пораду у важку хвилину. Для мене такою людиною став геніальний викладач Володимир Дмитрович Буряк, який читав лекції на журфаці ДНУ. Але подібних йому особистостей, яким є що сказати і які готові витрачати час на молодь, дуже мало.

Далі: своє місто треба обов’язково піарити через свої твори. Чи багато ми знали про Ростов-на-Дону до того, як Данило Корецький вписав його в усі свої романи? Я згоден, що Дніпропетровськ — місце, далеке від романтики, але все-таки не настільки, щоб за 40 років, що пройшли після написання «Собору» Олеся Гончара, про нього було зовсім нічого сказати. Своє місто треба любити. І якщо читач порив автора оцінить, то є шанс, що і місто у результаті полюбить його.

Олександр МУХАРЕВ