Це коротка історія про короля, чиє ім’я стало синонімом війни. Про монарха, що з вісімнадцяти років не ночував удома. Про людину, котра відклала особисте життя до мирного часу, але не відала, що сама вона дихає, лиш доки ллється чужа кров...

Небо було чорним від хмар. Грім гримів зі страшною силою. Місто, здавалося, узяли в облогу, з різних боків лунали залпи тисячі гармат. Вітер гнав пил і пісок, зривав дахи з будинків. Було лячно і холодно. Здалеку здавалося, що озеро Меларен кипить, а в ньому, як в казані, вариться Стокгольм, що стоїть на палях і островах. Десь дійсно почулися постріли артилерії. В таку негоду вони швидше нагадували хлопавки. Але ті, хто знав, що вони означають, були оглушені приголомшливою звісткою — у короля народився син! «Мало хто ліг спати в цю ніч тверезим», — записав у своїй доповіді до Копенгагена данський посол.

Цієї ночі, 17 червня 1682 р. народився Карл ХІІ. Його батьки — Карл ХІ і Ульріка Елеонора були невимовно щасливі. Тоді, коли вся країна з нетерпінням чекала спадкоємця престолу, вони просто хотіли сина. Старші брати Карла ХІІ померли в дитинстві, і ще одна така втрата стала б жахливим ударом для королівської родини. Побоюючись за життя малюка, його зразу ж оточили теплом і турботою. Королева сама доглядала принца, коли той хворів, проте у віці шести років його забрали у матері і віддали на виховання вчителям. Принцу багато чого давали, але ще більше вимагали, адже Карл ХІІ був першим і на багато років — єдиним шведським монархом, корона до якого повинна була перейти по спадку. До цього королі в Швеції обиралися, і маленький принц просто був зобов’язаний виправдати очікування народу. Він старався щосили. Теологія, латинь, математика, історія і багато інших наук давалися Карлу із завидною легкістю. З принца вийшов відмінний учень, але вже в той час проявився і його характер. Прекрасно володіючи іноземними мовами, він все ж таки вважав за краще розмовляти своєю рідною. Так, наприклад, він заявляв, що французькою розмовлятиме тільки з королем Франції, і то якщо завітає до нього у гості. Напевно, єдиними предметами, з якими у Карла були проблеми, були каліграфія і чистописання.

    Батько Карла боявся, як би під впливом освіти з сина не виріс пестунчик, не здатний взяти до рук шпагу. Щоб цього не трапилося, він сам частенько приділяв увагу вихованню Карла: брав його з собою на огляд військ, паради і полювання, фехтував з ним і займався верховою їздою. З батьком Карл муштрував солдатів, їздив у гості до драбантів, спостерігав за тим, як відливають гармати. Вже в 7 років він очолив свій власний полк, а у 8 був присутній при спуску на воду корабля «Принц Карл». Маленький принц обожнював свого батька. Але 16 квітня 1697 р. король помер від раку шлунку. Чотирма роками раніше пішла з життя мати принца.

У 15 років Карл ХІІ став сиротою.

Згідно зі шведськими законами, Карл не міг зайняти королівський престол, поки йому не виповниться 21 рік. До того часу країною повинна була правити регентська рада, очолювана деспотичною бабусею принца — Гедвігою Елеонорою. У Раді регулярно влаштовувалися засідання, які мав відвідувати і майбутній король. Якийсь час той дійсно брав у них участь і виконував свої обов’язки. Але незабаром принцу це наскучило. Говорять, що при огляді військ Карл ненароком обмовився: «Я думаю, що відчуваю себе гідним командувати цими сміливцями, і не хочу, щоб вони одержували накази від жінок». Його натяк правильно зрозуміли радники, і в тому ж році він був проголошений повнолітнім.

    Коронація, яка багато в чому розходилася з традицією, відбулася 25 грудня 1697 р. в Стокгольмі. В ході церемонії відбулося декілька неприємних накладок, що викликали марновірний страх у тих, хто зібрався на коронації. В церкві розлилося на підлогу священне миро, а коли Карл сідав на коня, з його голови злетіла корона.

    Недобрі знаки постійно супроводжували Карла. Одного разу його батько разом зі всією королівською радою був присутній на засіданні привидів (!), де якась примара сиділа на престолі і засуджувала когось до смертної страти. Цю подію король розцінив як поганий знак для майбутнього правителя, і велів зробити відповідний запис в книзі засідань Ради, який скріпив своїм підписом.

З хлопчика виріс мужній і витривалий юнак. Вже в 1697 р. він завоював серця підданих тим, що під час пожежі в королівському палаці рятував з вогню людей і майно. Але повною мірою його особа виявилася тільки в Північній війні.

Війна спалахнула через панування на Балтійському морі. Ще в 1699 р. таємно сформувалася антишведська коаліція — Північна ліга, до якої увійшли Данія, Саксонія (у той час з’єднана унією з Польщею) і Росія. Вороги Швеції, котрі не наважувалися раніше порушувати мир, дійшли висновку, що без зусиль потіснять країну, на престолі якої молодий і недосвідчений монарх. Так, в 1700 р. Данія напала на союзника Швеції — герцогство Гольштейн-Готторп. Швеція заступилася за маленьку державу, узявши в облогу Копенгаген. Вольтер — перший біограф Карла XII, передавав зі слів очевидців, ніби король, висаджуючись на ворожий берег, запитав у оточуючих з приводу дивного свисту:

— Що це за звук?

— Це кулі, якими стріляють у Вашу Величність.

— Тепер вони стануть моєю музикою! — вигукнув він і, оголивши шпагу, пішов у атаку.

Карл ХІІ був останнім шведським королем, що особисто брав участь у битвах (ніхто з його супротивників не міг похвалитися такою доблестю). Здавалося, кулі були нездатні його уразити, і у війську серйозно вірили в те, що їх король заговорений.

Після Копенгагена Карл попрямував до Естляндії — захопленої росіянами шведської провінції, де 19 листопада 1700 р. зустрівся з ворожими військами під м. Нарва. Порівняно невеликими силами (близько 10000 чол.) Карл ХІІ розбив 35-тисячну російську армію. Перемога під Нарвою стала тріумфом Карла ХІІ, з того часу вся Європа увірувала в непереможність Швеції. На честь Карла писали хвалебні оди. Про перемогу буквально сурмила європейська преса. Багатьом здавалося, що на цьому війна закінчиться, адже сам Петро I вже пропонував умови перемир’я. Але Карлу однієї перемоги було мало — він збирався зламати Росію і роздавити Польщу з Саксонією.

Спочатку все відповідало королівському плану: Польща була буквально «відпрасована» шведськими військами, а на її престолі з’явився шведський ставленик — Станіслав Лещинський. Підкорилася шведським вимогам і Саксонія, яка навіть оголосила війну своєму колишньому союзнику — Росії. Але тепер на черзі була головна і відповідальна задача — розбити вщент московського царя.

Ще перед виступом короля попереджали, що війську не можна йти углиб Росії, що вся операція — дурна затія. Бо якщо шведи відірвуться від своїх тилів, то не буде ні підкріплення, ні провіанту. Але Карл зважився. Чому? На що він сподівався? Сьогодні не можна говорити про це з упевненістю. Є припущення, що шведська армія в Північній війні часто перемагала завдяки зухвалій хоробрості і несподіваності. Скоюючи нерозсудливі вчинки, вона застигала ворога зненацька, тому перемагала, перебуваючи у меншості. Крім того, Карл любив брати бика за роги — відразу захоплювати столицю, а не змагатися зі всією країною до виснаги. Одним словом, він був прихильником блискавичної війни, і саме тому пішов на Москву. Але та виявилася дещо далі, ніж хотілося, і сюрпризу не вийшло. Війна прийняла для шведів поганий оборот. Головну роль в ній стали грати ресурси, а саме їх у шведів і не було.

Армія повзла поволі, як велика гусінь, з’їдаючи все на своєму шляху. На багато миль розтягнулися окремі загони. Це була зовсім не така армія, як сьогодні, — солдати вирушали на війну разом з дружинами і дітьми. Окрім гармат і провіанту, коні тягнули важкі, розшиті золотом канапи, інкрустовані кісткою шафи і стільці. Аристократія не бажала розлучатися з комфортом. Але Карл їй не потурав. Він навмисно вів аскетичний спосіб життя — хотів бути прикладом для солдатів. Король практично ніколи не носив перуку. Він одягався, як і солдати, в простий синій мундир, їв грубу їжу. Його манерами за столом обурювалися вельможі — Карл, видно, знав прислів’я: «Коли я їм, я глухий і німий». Ні про які світські бесіди під час трапези не могло бути і мови. Швидко пообідавши, він вставав і йшов. Продовжувати застілля після цього ніхто не наважувався, і найбільш вальяжні пани залишалися голодними.

У російському поході з їжею було туго. Сувора зима, ухилення росіян від битв, відсутність провіанту і допомоги союзників — все це надломило сили шведів. Не бажаючи піддавати військо небезпеці, Карл навіть думав викликати Петра І на поєдинок. Але радники його відмовили, зауваживши, що вже давно не середньовіччя, і цар навряд чи погодиться.

Шведи вирушили до України — шукати підтримки і провіанту у гетьмана Мазепи. Проте через нові невдачі, вершиною яких стало знищення Меньшиковим м. Батурін, в яке Мазепа звіз все необхідне для шведів, король став несамовитим. Дехто з наближених до Карла осіб відзначав, що в Україні він був близький до божевілля і хотів, щоб Полтава стала для нього особистим кінцем світу. Для нього і для всієї його армії.

Проте не всі дивилися на світ його очима. Шведи сподівалися перемогти, і з цією надією йшли до бою. Проте, незважаючи на їхні зусилля, ранок 27 червня 1709 р. приніс шведам найважчу поразку, наслідки якої визначили історію їхньої країни на багато років.

Карл XII не зміг взяти участь у битві через одержану раніше травму. Під час відступу його відносили на носилках. У них влучило гарматне ядро, і король був вимушений пересісти на коня. Дальня дорога привела Карла до Туреччини, де він намагався схилити султана на війну проти росіян, обіцяючи допомогу шведської армії, яка ось-ось прийде. Якийсь час султан обіцянкам вірив, але його терпіння було недовгим. Армія не прийшла, і до північного короля втратили інтерес.

Незважаючи на зіпсовані відносини, Карл цілих п’ять років провів в Османській імперії. Під час перебування в Бендерах він навіть наказав побудувати будиночок в європейському стилі, в якому проводив більшу частину часу. Король корив себе за поразку, за те, що дозволив армії здатися. Він звинувачував себе в зраді, гірко жартував, що втративши його, Швеція небагато що втратить. Йому хотілося змити ганьбу, знову відчути смак битви. Такий шанс йому незабаром представився, коли туркам і татарам набридло тримати у себе гостя, що засидівся в них занадто довго, і вони вирішили видати його ворогам. Коли будиночок оточили і попросили скласти зброю, Карл вирішив прийняти бій, хоча сили були нерівними. Король знову узяв шпагу до рук і трохи не загинув у битві.

Його будиночок згорів, а всі шведи, включаючи Карла, потрапили у полон. Вражені відвагою короля, турки передумали його видавати. Карла відпустили, але його охопила страшенна апатія. Ті, хто відвідував короля в цей період, були вражені: він спав на порваному матраці прямо на підлозі, без ліжка, жахливо заріс і вліз в кошмарні борги. Здавалося, весь світ про нього забув, і лише в Швеції вважали, що це король забув про свою країну. Державна рада вимагала, щоб Карл XII повернувся на батьківщину. Той же, у свою чергу, в гніві збирався показати Раді «кузькіну мать» — прислати для науки свій ботфорт.

Але, як би там не було, «роки ледачого собаки» (так Карл називав час свого сидіння в Туреччині) не могли тривати вічно. Тайком, під чужим ім’ям, король все-таки повернувся до рідних берегів.

Море задумливо морщилося і бурчало. Солоний вітер бив в обличчя, і десь чувся крик чайок. За саваном туману виднілася пошматована земля і ліс, що нащетинився деревами-голками. Все ніби спало: озера із засклянілим поглядом, гори, присипані попелястим снігом, і безлюдні хутори.

Країна чекала змін. Швецію потрясли чума і голод. Люди страждали від жахливих податків. Страхітливими були військові втрати — жодну сім’ю біда не обійшла стороною. Багато хто винив Раду. Хотілося вірити, що коли король повернеться, все стане на свої місця — війна припиниться, а життя налагодиться.

Але Карла мало турбували мирські проблеми. Його займали інші думки. І ледве повернувшись, він проголосив нову війну Данії і вирішив напасти на її провінцію — Норвегію. Податки зросли до неба, знову були потрібні рекрути, яких Карл був готовий знаходити де завгодно, навіть в стінах Лундського університету. Терпіти далі не було сил. І Швеція вибухнула.

Колись давно, будучи в Саксонії, Карл зауважив на рахунок свого предка — Густава Адольфа: „Я завжди намагався жити, як він. Можливо, Господь Бог ощасливить мене своєю милістю і дасть мені можливість померти, як він”. Йому відповіли, що Густава Адольфа убили шведи. Король був приголомшений почутим. Тоді він і уявити не міг, що його передчуття здійсняться.

30 листопада 1718 р. хтось натиснув на спусковий гачок. Пострілу не було чутно. Ніхто не помітив, звідки він був зроблений. Проте його наслідки перевернули країну. Куля потрапила в голову королю, і незабаром він був знайдений мертвим в окопі. Той, хто стріляв, схоже, до останнього вірив, що Карла XII неможливо убити звичайною зброєю. Є припущення, що в короля стріляли «зачарованим» ґудзиком.

Проте, як би там не було, з цим пострілом закінчилася ціла епоха. Разом з Карлом померло Шведське самодержавство, були похоронені імперські амбіції і мрія перетворити Балтійське море на «шведське озеро». Почала зароджуватися нова країна, якій ще довго довелося заліковувати рани. І це саме та Швеція, яку ми знаємо сьогодні.

Святослав ЧИРУК
історик