Було це на початку НЕПу. Моєму батькові тоді «тринадцятий минало». Зведена селянська родина була великою, але заможною та дружною. Два старших зведених брата, однолітки 1903 року народження Шура Стась и Шура Безух уже парубкували. На баских конях відвідували вони дальні степові хутори, підшукуючи майбутніх наречених.

Хлопці відслужили в Мелітопольському кавалерійському полку, пройшли добрий вишкіл, зналися на джигітовці, вміли постояти за себе. Обидва статні, кремезні. Сміливо могли вийти назустріч хутірським парубкам, схопити двох найбільш задерикуватих за комір і, стукнувши лобами, відкинути. «Ще запитання є?». Більше претензій зазвичай не виникало. 

Парубкували-то старші, а ось доглядати коней доводилося середульшому, тобто моєму батькові. Розпрягти, вигуляти, напоїти, нагодувати й почистити. Це були його обов’язки. Кінь для селянина — це майже все. Є в господарстві пара коней — ти вже хазяїн. Немає — злидень, батрак. Та сталася подія, про яку батько й через багато років розповідав із хвилюванням: Шура загнав коня. Ввечері галопом з шумом заскочив він на подвір’я, поквапом кинувся до воріт, перелякано поглядаючи на вулицю, старанно їх закрив. Батько зразу ж кинувся до коня. Той упав одразу, як влетів у двір. Він був у піні і вже не міг підвестися. Тут же на очах всієї сім’ї і загинув.

Коли Шура трохи оговтався, то розповів таку історію. Повертався він додому Муравським шляхом, що йшов з Дем’янівки на Сірогози. Коли проїжджав повз могилу, його увагу привернула величезна колода, що лежала на схилі кургану. Він аж трохи стишив коня. Коли ж кінь порівнявся з Огузом, «колода» підняла голову. Величезний змій-полоз скотився з могили й кинувся на вершника. Кінь злякався не менше за господаря, рвонув з усієї сили. Наляканий вершник шалено його підганяв. Змій же, скрутившись величезним колесом, стрімко котився за вершником, весь час намагаючись збити коня могутнім хвостом. Відстав він десь аж при в’їзді в село.

Жодних сумнівів ця історія не викликала. Вирішили, що полоз утік з Асканії-Нова. Під час громадянської війни частина звірів заповідника загинула, частина вирвалася на волю.

Знову повернутися до цього випадку змусила мене оповідь нашого земляка, відомого запорізького дослідника козацької старовини Андріана Кащенка «Гетьманське урочище». Події у творі відбуваються в кінці позаминулого століття практично в центрі сьогоднішнього міста Запоріжжя. Автор описує свою зустріч з полозом-жовтобрюхом. «Жовтобрюх підвів голову, скрутився у клубок і, роззявивши пащу, глянув на нас так, що в нас жижки затрусилися. Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очі: "У нього гадючий погляд", бо справді в людини від нього душа холоне і чуб дереться догори».

Але ж тут мова йде про жовтобрюха. Це найбільша в Україні та і в Європі змія. Вона й зараз зустрічається у пониззі Дніпра. Розмір 1,5–2 метри. Зрідка зустрічаються екземпляри до 3-х метрів, щоправда, до таких даних науковці ставляться досить скептично. Натуралісти й очевидці пишуть про надзвичайну агресивність жовтобрюха, який, на відміну від інших плазунів, не тікає, а навпаки нападає, причому намагається підстрибнути і вкусити людину за обличчя. Підстрибувати змія може на відстань, рівну довжині свого тіла.

Отже припустимо, що мій дядько потривожив полоза-жовтобрюха, той стрибнув з могили, злякав коня й вершника. Ну, від’їхав дядько метрів двісті, посміявся зі свого страху і поїхав далі. Ні! Тут щось не те.

Про розміри жовтобрюха часто пишуть: «величиною з велосипедне колесо». Згадалася одна така зустріч. Ще в студентські роки, тобто в середині 1970-х років, я їхав велосипедом по південній околиці Хортиці. На дорозі помітив, як мені здалося, велосипедну покришку. Вилаявши подумки недолугого спортсмена, який полишив стару покришку серед дороги, я трохи звернув убік. Проїжджаючи поруч, уже боковим зором помітив, як велика зміюка розвернулася й поповзла геть. Полоз розімлів на сонці й ніякої агресії не проявив. Звичайно ж, зустріч не із приємних. Але й ніякого жаху не було.

Наведу свідчення ще одного очевидця, Богуслава Казимира Машкевича. Події відбуваються в 1647 році. «Йшли весь час берегом Дніпра, де на мокрих місцях трави не вигоріли. Серед інших змій, а саме: вужів, гадюк, веретінниць ми зустріли полоза товщиною у людську руку нижче ліктя, довжиною майже в спис.

Розповідають, що зачувши вершника, навіть такого, що їде не найпрудкішому коні, полоз доганяє його, обвивається навколо коня і людини і відразу жалить в горло ніби шилом. Він має жало на обох кінцях тіла, очей у нього немає і рот дуже малий. Зустрівши цього полоза, волоська хорогва стражника Олександра Замойського порубала його на шмаття, а пізніше, коли ми підійшли, кожна частина рухалася, ніби жива змія».

Очі в полоза, звичайно ж, є, але невеликі. Жало — це роздвоєний зміїний язик. Інші ж деталі нагадують розповіді про трьохголового Змія Горинича, в якого на місці зрубаної виростають дві нові голови. Відносно часто змії й справді народжуються з двома головами. В природі такі екземпляри довго не живуть, а ось в зоопарках роками тішать публіку.

Кілька років тому на Хортиці ми спілкувалися з відомим запорізьким краєзнавцем Юрієм Віліновим. Він щойно закінчив працювати над оповіддю про зниклого гігантського запорізького полоза. Юрій Аркадійович зібрав багато свідчень, з яких постає гігантських розмірів агресивний плазун довжиною 7–10 метрів. Його панічно боялися навіть запорожці, які взагалі-то нічого не боялися. Цей змій сміливо нападає на вершника, при цьому котиться колесом, але голова його весь час знаходиться зверху. Намагається збити коня ударом хвоста, а людину задавити.

Зараз змії-гіганти — удави та пітони живуть лише в тропічному поясі. Це анаконда, окремі екземпляри якої досягають понад 11 метрів, сітчастий пітон (10 м), тигровий пітон (6 м) тощо. Змії ці надзвичайно сильні і агресивні, якщо голодні. Вони нападають на все живе, що рухається й випромінює інфрачервоне проміння. Легко ламають кістки крокодилам, леопардам, оленям. Найдовший скелет змії — близько 20 метрів знайдено в Єгипті. Вчені вважають, що цей змій — гігантофіс — давно вимер. У пресі періодично публікують інформацію, що в озерах Сибіру зустрічаються гігантські змії.

Спробуємо тепер порівняти розповідь мого тата з цими відомостями. Стосовно самої розповіді жодних сумнівів у мене не виникає. На долю мого батька (1912 року народження), як і всього того покоління, випало стільки подій, потрясінь та пригод, що ще щось вигадувати не було жодної потреби.

Щодо Асканії-Нова, то Фальц-Фейн, засновник заповідника, був серйозним вченим-біологом, і якби в його колекції був величезний полоз, він би про нього написав. Все інше на диво збігається. Розмір («як велика колода»), агресивність і манера полювання. Щодо пересування — «котиться колесом» — свідки одностайні. Варто врахувати й малюнок на древній грецькій вазі, де змій Піфон саме в такий спосіб переслідує Латону та її дітей — Аполлона та Артеміду.

Ніяких проблем з їжею у цієї вкрай невибагливої тварини не було: дрофи, байбаки, зайці, дикі козенята — всього було вдосталь. Спожитої їжі плазуну вистачає на кілька місяців. Він спокійно лежить, виставивши черево на сонце для кращого переварювання. Але всі плазуни холоднокровні, тому їм треба накопичити тепло вдень. Отже змій, який намагався напасти на мого дядька, коли той їхав повз південний схил величезного кургану, скоріше за все, там просто грівся. Але ж треба ще й не дати організму охолонути вночі. В теплу пору проблем ніяких. А от як зберегти тепло взимку? В крові тварин, які впадають у сплячку, знаходять особливу гліцериноподібну речовину, яка попереджає загибель клітин від холоду. Тож полозу достатньо було просто знайти місце, яке взимку не промерзало. Для цього ідеально підходили печери, де плазуни і шукали захисту. Якщо ж печер поблизу не було, вони влаштовувалися в численних грабіжницьких ходах, які пронизують кургани і ведуть до поховальних камер. Там полоз міг не лише ночувати, але й зимувати.

А остання моя зустріч з лютим змієм відбулася кілька днів тому. Та про все по порядку. У 1985 році у гроті № 55 Кам’яної Могили, що під Мелітополем, Борис Михайлов знайшов скульптуру дракона, зроблену в кінці ІІІ — на початку ІІ тисячоліття до народження Христа. Ця подія схвилювала науковий світ. Автора знахідки вітали на археологічних конгресах у Москві та Сполучених Штатах. Скульптура являє собою морду гігантського полоза розміром з дебелу людську голову. Тобто виходимо знову на ті ж 7–10 метрів тулуба.

На відміну від багатьох інших зображень Кам’яної Могили, ця скульптура виконана у строго реалістичному стилі. На нас дивиться голова з усіма деталями велетенського полоза, а не казкова змія. На ній виразно виступає зображення стопи.

Серед подвигів борців-бореїв, богатирів та героїв різних народів особливе місце займає змієборство. Це вершина героїзму. Слов’янські прототипи найбільш вшанованих християнських святих Миколи та Георгія були змієборці — Микула Селянинович та Юрій (Арій) Побідоносець. На відміну від героїв міфів майже всіх народів, наші богатирі не вбивають, а лише приборкують змія.

Як спуститися на землю,
Він Микула — селянин.
Той, що людям на потребу
Змія в плуга запросив.

І хоч змій той упирався,
Дихав полум’ям на гріх,
Та Микула не здавався
І таки його запріг.

Оборав він місто Київ,
Лишив Змієві вали,
Щоб і добрі і лихії
Обминали вороги.

Всі ці легенди, міфи, казки й перекази безліч разів були проілюстровані найвидатнішими художниками. Вони створили величезну галерею найрізноманітніших фантастичних Драконів та Зміїв Гориничів. А ось їхні попередники — грецькі та скіфські майстри працювали в реалістичній манері, прагнули правдиво, навіть індивідуально зображати людей і тварин.

Чи полишили вони нам зображення полозів? Так, і їх не так уже й мало. Адже цікаві, непосидючі та пронирливі грецькі герої постійно стикалися у Надчорномор’ї зі зміями. Ось на грецькій вазі бог безумств Ойстр на колісниці, запряженій зміями, а тут змій стереже золоте руно. На грецькому бронзовому кратері VІ століття до н.е., знайденому на Кіровоградщині, Горгона сидить на кріслі, що спирається на полоза. Згадайте ще Лаокоона та його синів — скрізь полози!

Про те, що змій переховувався в печерах, свідчать численні назви «змійових» печер у нижньому Подніпров’ї, в тому числі на Хортиці. Саме тут Геракл зустрів напівдіву-напівзмію. Змієногою була і скіфська богиня Апі. Їхні зображення зустрічаються на виробах скіфських та грецьких майстрів.

Відомий дослідник природи херсонських плавнів Євген Роман зацікавився моєю розповіддю про полоза, адже такі перекази неодноразово доводилося чути і йому. Кажуть, що недавно була публікація на цю тему в галицьких виданнях.

Отже затримка за «дрібницею»: кістками лютого змія. Тоді — і лише тоді — факт його існування буде визнано наукою. Чому немає кісток в музеях? Причин багато. Перша: гігантські полози завжди були вкрай рідкісними. Друга: їхні кістки ніхто не шукав. Археологи шукають кістки людей та предмети їхньої діяльності. Нечисленні палеонтологи копаються в глибоких шарах ґрунтів, шукаючи скам’янили рештки. Згадайте: майже в кожному музеї є кістки мамонтів, черепи бізонів, які вражають своїми розмірами. А чи бачили ви десь кістки або череп тарпана? Ні! А багатотисячні табуни цих диких коней бігали ще якихось 200-150 років тому по наших степах. Їхніми кістками були всіяні поля. Але вони своїм виглядом нікого не дивували, не привертали увагу. Змії, в тому числі полози, мають смачне поживне м\\\\\'ясо. На Південному Сході це особливо цінний делікатес, яким пригощають найповажніших гостей. Навряд чи народи нашої країни вживали м’ясо гада. А ось вовки, шакали, лисиці та хижі птахи розтягували вбитого полоза по шматочках. А хто зверне увагу на окрему кістку? Ніхто. В хребті великої змії понад 400 кісточок, тобто вони досить дрібні. Ось якби трапився весь кістяк… Теоретично його ще можна знайти — там, де змій ховався. Тобто, говорячи словами Ю. А. Вілінова, «обрящите кості змія в печерах полуденних». Ще й зараз вчені описують щорічно близько 15 нових видів птахів та до 3 видів ссавців.

Де довше всього міг зберегтися в Європі гігантський полоз? У найпізніше освоєній і найменше залюдненій ії частині. Тобто в Таврії. Там, де, до речі, найчастіше про нього й розповідають. На мапі рідкісних тварин України саме південна Наддніпрянщина показана як місцевість, де ще зустрічаються рідкісні види змій. Змій — це тотемна тварина кипчаків. Отож кочовики його не чіпали. Окремі поодинокі екземпляри могли зберегтися в плавнях, а коли слов’яни почали освоювати побережжя Нижнього Дніпра, Молочної та моря, останній змій відступив у віддалений сірогозький степ. Шукайте!

Юрій БЕЗУХ,
краєзнавець
смт. Нижні Сірогози, Херсонська обл.