Після століть утисків і невизнання українське мистецтво знову стає актуальним. Про це свідчать численні галереї, виставкові зали, арт-центри, які відкриваються не тільки в Києві, а й по всій країні. Так, нещодавно у столиці проходила виставка української пластики «DE PROFUNDIS…» («З ГЛИБИН…»), яка відобразила розвиток української скульптури від часів Трипілля (V–ІІІ тис. до н.е.) до сьогодення, познайомила відвідувачів із доволі незвичними видами скульптури, як, наприклад, дерев’яна пластика, і дала зрозуміти, що можна безперервно відкривати для себе нове не тільки в сучасному, а й у старому мистецтві.

Про старовинну дерев’яну скульптуру ми знаємо дуже мало, адже вона сягає корінням у добу язичництва, а потім її розвиток значно уповільнюється із запровадженням християнства. Але, як будь-яке мистецтво, язичницька дерев’яна скульптура залишилась у спадок нащадкам, знайшовши продовження в народній дерев’яній скульптурі, що була найбільш поширеною на Галичині та Поділлі (XVII–XIX ст.). Це можна пояснити традиціями, що походили від Галицько-Волинського князівства.

Скульптури вирізалися із цільного шматка дерева, найчастіше зі стовбура, і до XVIII ст. розфарбовувалися темперою (фарбою, що виготовлялась на основі сухих натуральних пігментів, змішаних з яєчним жовтком), а пізніше — олійними фарбами, накладеними на шар левкасу (ґрунту на основі крейди). Природно, що різьблення мало релігійний характер, хоча і відображало індивідуальний християнський світогляд нашого народу.

Найчастіше народні майстри вирізали хрести, розп’яття, фігури Богородиці, янголів та святих. Образами, які найбільш шанувались народом і які любили створювати різьбярі, були Христос Скорботний, Святий Миколай, Юрій, Онуфрій, апостоли Петро і Павло, архангели Михаїл і Гавриїл. Що цікаво: для янгола, на відміну від інших образів, не існувало сталого типажу. Ось чому можна було побачити янголів як у вигляді юнаків, так і у вигляді дівчат, з крилами чи без, по-різному одягнених. Проте усіх їх об’єднували виразні очі, округлі форми та пишне волосся. В руках народних майстрів дерев’яні скульптури нерідко набували вигляду реально існуючих селян, і тим самим вирізьблені у дереві образи ставали ближчими до простих людей. Але такі скульптури здебільшого були анонімними.

З прийняттям Церковної унії 1596 року і з поширенням католицької атрибутики дерев’яні скульптури рідше зустрічаються у церквах. Втім їх все ще можна було побачити в якості оберегів у придорожніх капличках, на узбіччях доріг, біля криниць чи струмків. Та із плином часу ці скульптури поступово починають втрачати свою святість, темніючи і тріскаючись під впливом сонця, дощу та вітру.

На щастя, сучасна дерев’яна пластика не так сильно підлягає впливу корозії, адже вона виставляється у галереях та музеях, і імена сучасних майстрів тепер відомі у широких мистецьких колах, а отже, є сподівання, що вони не загубляться у нетрях історії.

Наприкінці XX — на початку XXІ ст. з’являються нові осередки дерев’яної скульптури, починається її відродження. Сучасне дерев’яне мистецтво, на відміну від старовинного, стає поза релігійними канонами, відтворює у єдності форми й матеріалу індивідуальне бачення світу кожного різьбяра, а тому стає доступним для людей будь-якого віросповідання та національності, воно стає більш універсальним, більш професійним. Серед вітчизняних майстрів не можна не згадати Тамару Бабак, Романа Петрука, Олександра Сухоліта, Олександра Рідного, Миколу Степанова, імена яких відомі і за межами України.

На виставці «DE PROFUNDIS…» у розділі «Сучасне дерев’яне мистецтво» були представлені оригінальні дерев’яні скульптури Олександра Рідного, який входить до трійки найкращих українських скульпторів, та Миколи Малишка. Колись Олександр Рідний зізнався, що для нього скульптура — це взагалі абсурдне мистецтво, тож можна зробити висновок, що саме тому він не боїться експериментувати з різними матеріалами.

Відтак не дивно, що спроба митця попрацювати з деревом виявилася напрочуд вдалою, вона дала Рідному можливість створювати образи не лише за допомогою форми, а ще й за допомогою кольору. Таким чином у його дерев’яних скульптурах втілилися яскраві біблійні сюжети, які, попри свою сталість, наче почали жити власним життям, втілюючи у собі особисте бачення релігії їхнім творцем.

Що ж до Миколи Малишка, то дерево завжди було його улюбленим матеріалом. Твори майстра, представлені на виставці, спочатку здавалися дещо простуватими і більш лінійними у порівнянні з роботами Олександра Рідного, але насправді саме така «лінійність» задавала певний вектор думкам того, хто їх споглядає. Метою своєї творчості Малишко вважає відтворення у сучасності феномену давньої дерев’яної скульптури, яка існувала ще у праслов’ян, адже, на його думку, дерев’яні скульптури мають власні закони і логіку.

Дерев’яне мистецтво допомагає зрозуміти культурну сутність нашого народу — своєрідний стрижень, який був у нас ще за часів язичництва, який не вдалося зломити жодними законами та порядками і який з часом укрився за численними кільцями, що із кожним роком з’являються у стовбурі дерева. Отже, знаходячи у мистецтві щось старе, ми таким чином відкриваємо у ньому нову суть.

Катерина НІКОДА