Незважаючи на всі перипетії ХХ ст. — війни, бузувірський режим Чаушеску, незважаючи на сучасні цивілізаційні виклики, відрив від решти українського населення і відсутність українського шкільництва, українці донині складають більшість у багатьох тутешніх селах. Ми — на півночі румунського Марамороша, одразу ж на тому боці Тиси (з дороги видно дев’ятиповерхові будинки селища Солотвино на закарпатському березі). Починається смуга етнічних українських сіл, розташованих уздовж лівого берега Тиси та її приток Рівної, Вишави та Руської. До речі, на тому, українському боці навпаки — вервечкою простяглися етнічні румунські села.

Колись Марамороська жупа була найбільшою за територією в Австро-Угорщині. Зараз це Міжгірський, Хустський, Тячівський та Рахівський райони Закарпаття, а південь Марамороша з його столицею — Сиготом Марамороським з 1919 року опинився у Румунії. До речі, мараморошцям не до вподоби, що їх регіон адміністративно приєднали до регіону Бая-Маре, зробивши це місто столицею Марамороського жудця (повіту). Великі європейські держави не утруднювали себе історично-етнографічними міркуваннями, коли проводили після розпаду Австро-Угорщини вздовж Тиси кордон між новоутвореною Чехо-Словаччиною, куди увійшла Підкарпатська Русь (тепер — Закарпаття), та Румунією, що отримала Трансільванію. Так сталось, що містечка Тячів, Великий Бичків і село Луг були розрубані навпіл, а залізниця, вийшовши на територію Румунії у Тересві, поверталась назад через 30 кілометрів у Берлебаші (Діловому). Хоча кордон тоді не був таким вже непорушним. Через Сигіт їздив потяг Прага — Ясіня, а мешканці Великого Бичкова — громадяни Чехо-Словаччини — ходили на косовицю на схили румунських гір без митних формальностей. Пізніше, коли кордон став радянсько-румунським, за проходження по цих 30 кілометрах вантажних поїздів Радянський Союз платив Румунії золотом за кожну колісну пару. Пасажирського ж сполучення між двома сусідніми районами Закарпаття — Тячівським і Рахівським — не було взагалі.

Далі по залізниці з румунського боку, в селі Кричунів (відчуйте прадавню силу цієї назви, що походить від язичницького слов’янського Карачуна) були відомі на всю округу купелі-лічниці... Через Тису було перекинуто кілька мостів, залишки яких і досі стирчать у змілілій річці, нагадуючи про намагання різних "батьків народів" роз’єднати не лише сусідні народи, але й один народ. І вже у "світлі" радянські часи, щоб приїхати до рідних на тому березі ріки, бичківцям доводилось їхати до Чернівців (200 км), у Порубному перетинати кордон і повертатись на ті ж 200 з гаком кілометрів назад. Найсумніше ж було, коли на якомусь боці йшов похорон, і процесія збиралась на одному березі, щоб родина з іншого могла попрощатися з покійним... Сповіщали про сумну звістку дзвони церков (у поділених селах і церкви різних конфесій опинилися по різні боки кордону: наприклад, православна в СРСР, а римо-католицька — в Румунії).

Хоча кордон між СРСР і Румунією проходив посередині Тиси, з радянського боку були ще зорана смуга та огорожа з колючого дроту. З румунського ж не було нічого. Часто, їдучи по шосе з Хуста на Рахів (а воно звивається вздовж Тиси і, відповідно, кордону), можна було спостерігати, як на румунському березі дітлахи купаються у ріці, а жінки перуть білизну (так було ще в 1990-х!). Яким би жорстоким не був режим Чаушеску, румуни знали, що, якщо Радянський Союз охороняє свій кордон, то самим можна не хвилюватися — кордон на замку! З набуттям Україною незалежності колючий дріт було знято — ось вона, Румунія, зразу ж на тому березі неглибокої, хоч і стрімкої, Тиси. Та непорушність кордону зараз підтримується так само ретельно, але вже з румунського боку. За словами одного українського офіцера-прикордонника, з яким ми якось їхали цим шосе, в Румунії чітко працює система оповіщення місцевими жителями властей про всіх підозрілих чужинців, яких вони зустрічають у своїх селах.

Навіть зараз у Румунію зручніше їхати не через перехід у Тересві (це Тячівський район Закарпаття, якраз там, де залізниця по мосту переходить на румунський бік), а через Угорщину, а вже звідти — на Сату-Маре, ще один румунський повітовий центр у 12 км від угорського кордону.

Перше українське село на румунському боці Тиси — Ремети. Наступне село — етнічне румунське, Сепинца. Славне воно тим, що чи не коло кожної хати щодня виконується дійство ткання джерґ (ліжників), і не якихось там бутафорських, а справжніх — із товстої теплої вовни. Тут же — великий станок, за яким літні жінки створюють це диво, а обабіч дітлашня порається з веретеном. На огорожах розвішені готові ліжники й стильні бисаги (перекидні сумки). Між іншим, кожне село на трасі від Сату-Маре до Сигота має якусь свою родзинку. У Сепинці, наприклад, це згадані ліжники і чи не єдиний у світі «веселий цвинтар» із дотепними епітафіями та різнобарвними оздобами могил.

У селі Чертезе прикмета кожного обійстя — масивні дерев’яні різьблені ворота та криниці під дашком, критим ґонтою. Далі — угорськомовне Довге Поле, а потім — Сигіт із його мурованою церквою Різдва Богородиці, що належить Українському православному вікаріатові, на головній площі воєводи Богдана. На цю ж площу виходить також угорська реформатська церква, а румунська православна знаходиться далі від центру, що нагадує про українсько-угорську більшість у місті в часи Австро-Угорщини.

Серед відомих закарпатських діячів, які навчались у Сигітській угорській горожанській школі, був мукачівський греко-католицький єпископ-мученик Теодор Ромжа, отруєний кадебістами у 1947 р. З 1946 року у Сиготі діяли українські середня та педагогічна школи. Остання згодом набула статусу ліцею, який, щоправда, було закрито у 1966 році і відновлено лише в 1990-х. До речі, на відкриття ліцею до Сигота приїжджав тодішній президент Румунії Еміль Константінеску і навіть промовив вірша Шевченка українською!

У центрі повністю українського села Вишня Рівна височіє дзвіниця церкви Різдва Богородиці, парафія якої також належить до Українського православного вікаріату. Неподалік, на узгір’ї, будується український монастир. Місцевий священик о. Юрій Альбічук править службу українською мовою. Він у 1990-ті переїхав сюди з Баната. У селі є бібліотека з українською літературою, ще донедавна була школа ім. Шевченка, яка з приходом нового директора чомусь була перейменована на школу ім. Франка. Навчання йде румунською, однак рідна мова викладається як предмет, як і російська, французька, англійська. На відміну від Закарпаття, українські села Марамороша виглядають багатшими за румунські. Дехто це пояснює тим, що багато українців працюють лісорубами в державних лісництвах, де зарплатня завжди була досить високою.

Настає вечір, повертаються з поля селяни. Хто йде вбраний у білі полотняні ногавиці, а хто — у дивні для нас, але знайомі з музеїв шкіряні постоли з ремінцями до колін (бачив такі самі у селищі Ясіня, теж на історичній Мараморощині, але вже з українського боку, на старенькому, проте навдивовижу чепурному дідусеві, коли той у неділю йшов до церкви).

А їдучи румунськими шосе, перестаєш милуватись смерековими краєвидами Карпат, бо прямо на трасі з-за крутих поворотів раз у раз вигулькують валки з цілою горою сіна, запряжені де кіньми, де круторогими попелястими волами, а де й коровами. І лише в останню мить вдається відвернути кермо від тієї «гори», на самому вершечку якої мирно дрімають її господарі.

Ще в одному розділеному навпіл селі — Великий Бичків — з румунського боку стоїть мадярська римо-католицька церква і... мечеть — спомин із часів турецького владарювання.

Назад повертаємося через Бая-Маре. До цього міста доводиться їхати через неймовірно крутий перевал із 70-ма поворотами, деколи на 360°. На вершечку перевалу стоїть могила Пинті — він був опришком (народним месником, таким собі карпатським Робін Гудом), що обстрілював Хустський замок на Закарпатті.

На румунсько-угорському кордоні чуємо, як румунський митник розмовляє чистою українською. Виявляється, він також із Вишньої Рівної, і дуже дивуються туристи з українських автобусів, коли говорить він до них рідною мовою, питають: "Ви вчились в Україні?", не вірять, що ніколи в ній не був...

Володимир ПУКІШ
Мапа із книги Василя Слободяна "Церкви українців Румунії" (Львів, 1994)