Кілька разів об’їздивши всю Європу і частину Азії, у 1789-му році Джон Говард дістався українських земель. Ім’я цього літнього хирлявого чоловічка вже тоді було легендою. І геть не про людське око британський парламент дякував йому за допомогу людству. Говард присвятив життя покращенню умов перебування у в’язницях, казармах, шпиталях та карантинах, де за тих часів хворий чи покараний міг вижити, лише зробившись або хробаком, або надлюдиною.

Після численних перемог у цій благородній справі Говард вирушив до Єгипту, в обитель свого давнього ворога — чуми, що роками набігала на Європу з моря. Але гуманістичний похід філантропа перервався у молодому місті Херсоні.

Карати не можна мучити

Отримавши солідний спадок по смерті батька, шістнадцятирічний Джон покинув мануфактурну торгівлю, де встиг попрацювати рік. І, якщо не рахувати перших вояжів Європою, надалі лише бавився метеорологією та зміцнював здоров’я. Доки після невдалої морської прогулянки (у благодійних справах Королівського товариства, куди був обраний) не загримів у якості військовополоненого до брестської тюрми. Коли Говард повернувся до Англії, перші його громадські заклики стосувалися визволення решти співвітчизників.

Згодом він оселився у фамільному маєтку в Кардінгтоні і заходився піклуватися спочатку про своїх селян, а потім і селян усього Бедфорда, будуючи для них школи та гігієнічні котеджі. Говарда обрали бедфордським шерифом, а одним з обов’язків шерифа було опікуватися місцевою тюрмою. Вже після першої побіжної інспекції стало зрозумілим, що ситуацію слід змінювати докорінно та у вседержавному масштабі. Говард оглянув ще кілька англійських в’язниць і почав бомбардувати парламент записками з ідеями та пропозиціями допомоги. Уряд уже давно непокоївся станом своїх буцегарень, тож підтримав доречно виниклого заможного волонтера в усіх його починаннях. I підбадьорений Говард подався у мандри материком, аби набути досвіду.

Не буде перебільшенням сказати, що умови у тогочасних тюрмах виходили за межі нашого розуміння. Без світла і майже без повітря, без розділення за статтю і причинами ув’язнення люди справляли потребу, народжували і помирали в одному й тому ж приміщенні, на сирій підлозі. Через нестачу вільного місця порівняно здорових в’язнів селили в лазаретах поряд із заразними хворими, або навпаки. Разом у одній переповненій кімнаті сиділи діти й проститутки, підозрілі перехожі та божевільні, боржники та рецидивісти. Як згодом напише філософ Мішель Фуко: «скупчені, рійні, ревучі маси, котрі населяли місця ув’язнення; їх зображав Гойя та описував Говард». Суспільство нещодавно відмовилося від повсюдних видовищних страт і тортур, проте люди, тимчасово викреслені з добропорядних його членів, були приречені на жахливе животіння у спонтанних катівнях. Ці виправні будинки калічили, ці лікарні вбивали.

Після чотирьох років досліджень Джон Говард опублікував книгу «Стан тюрем в Англії та Уельсі». Пропозиції Говарда лягли в основу сучасної пенітенціарної системи ув’язнення (система виправних закладів тюремного типу). Він домігся від парламенту тимчасового закону про влаштування та утримання плавучих понтонних тюрем, сам відкрив Глостерський пенітенціарій.

Понад шість років Говард працював над доповненнями до книги, для чого здійснив ще кілька подорожей. У 1781-му році він вперше відвідав Російську імперію — єдину країну, де було скасовано смертну кару. Він відхилив запрошення імператриці Катерини II на прийом, сказавши, що приїхав відвідати тюрми, а не палаци. Пізніше під враженням від праць Говарда та італійського правознавця Чезаре Беккаріа Катерина видала статут про тюрми, який, на жаль, довгий час діяв лише формально. Стараннями Бенджаміна Франкліна ідеї Говарда і Беккаріа лягли в основу американської тюремної реформи та втілилися у філадельфійській пенітенціарній тюрмі.

Після цих звершень друзі-лікарі порадили Говардові, який і раніше переймався методами боротьби з інфекційними хворобами, спрямувати свою діяльність на карантини. Англія не мала власного заслону проти чуми, і втридорога купувала продукти із Середземноморського басейну — вже після проходження ними карантинів у Європі.

Говард дослідив карантини в Марселі, Ліворно, Неаполі, Трієсті, Костельнуво, Смирні та Константинополі, на островах Мальта, Корфу і Занте (Закінтос). У Константинополі йому вдалося виходити безнадійно хвору дочку самого паші. Але після цього випадку Говард дав обіцянку допомагати лише біднякам. З Константинополя він відплив на неперевіреному кораблі, аби бути поміщеним на загальних правах до венеційського карантину, де в жахливих умовах пробув усі 40 днів терміну ізоляції.

Повернувшись із цих непростих мандрів, за допомоги свого друга доктора Айкіна Говард видав «Звіт про найважливіші лазарети в Європі з різними замітками стосовно чуми». На той час ще чимало авторитетних медиків відмовляли «чорній смерті» в інфекційності. І навіть карантини, відвідані Говардом, вражали абсолютною байдужістю до елементарних санітарних норм. Тож авторам «Звіту» довелося послуговуватися меткою риторичною тактикою, аби довести свою правоту.

Смерть у Херсоні

Чума не спромоглася вхопити Говарда у Венеції, але в Херсоні він таки програв особисту битву інфекціям.

Корабельню, фортецю та місто під назвою «Херсон» заклали лише за одинадцять років до приїзду Говарда. Будівництвом завідував син арапа Петра Великого та двоюрідний дід Олександра Пушкіна генерал-цейхмейстер Iван Ганнібал. Під його керівництвом за шість років до візиту Говарда на воду було спущено перший корабель — 66-гарматну «Славу Екатерины». У тому ж році Потьомкін визнає, що херсонців косить крайня бідність. Академік Василь Зуєв описував життя поселян у невеличких мазанках, очеретяно-глиняних землянках та в курганних насипах.

Втім, кріпацтво у цьому краї було слабше, ніж будь-де в імперії, тож сюди тікали селяни з Київської, Чернігівської та Полтавської губерній. Гола Пристань, де незабаром запрацював на користь херсонського будівництва цегляний завод, була заснована саме такими біженцями. 12 000 колишніх запорозьких козаків стали тепер Чорноморським військом.

Місцевість повнилася й емігрантами. Ще при заснуванні міста сюди попросилося чимало греків-християн з турецького Криму. Пізніше в німецькому місті Данціг «до того дійшло, що невдовзі всі рукодільні майстри втратили працівників своїх, слуги й служанки не хтіли надалі в панів лишатись... а всі в один голос кричали: до Херсона! До Херсона!». За пропозицією негоціанта Антуана, який першим налагодив торгівлю міста з Європою, сюди з Франції були виписані моряки, різьбярі, перукарі та кухарі. На ліворнських кораблях за власним бажанням прибули італійці Менорки та Корсики.

Та скоро виявилося, що серед поселян Новоросії переважають чоловіки, а жінок — нестача. Спочатку уряд відправив на південь солдатських дружин, а потім платив вербувальникам «за кожну привезену в Тавриду дівку до п’яти рублів».

Аж тут спалахнула епідемія чуми. Повсюди без перестанку горіли численні купи сміття, аби завадити інфекції. I дим, що закривав небосхил, було видно за кілька верст. У земляному карантині один за одним гинули лікарі, арештанти щодня виходили ховати тіла городян, знайдені на вулицях.

Пізніше Потьомкін збирався сушити довколишні болота й рити судноплавний канал, але внаслідок чергової війни з турками Російська імперія отримала змогу побудувати значно вигідніший замінник Херсона в гирлі Інгулу — Миколаїв.

Наступного року, коли цих земель проїздом дістався Джон Говард, населення міста становило 25 000 чоловік. Херсон ще не втратив свого портового значення. Це станеться трохи пізніше, після перенесення суднобудування до Миколаєва та заснування Одеси. Протягом дев’яти років населення Херсона скоротиться вдесятеро, залишиться ледве не стільки ж, скільки було присутньо на балу під час відвідин Херсона Катериною ІІ та австрійським імператором Йосипом II.

Говард інспектував порядки в казармах та організацію військових шпиталів у захопленому вже Очакові та Кременчуці. Катерина ІІ надала грамоту, згідно з якою губернатори імперських земель повинні були виконувати всі розпорядження Говарда так само, як її власні.

Звісно, Говард не зміг транзитом проскочити Херсон, охоплений тоді епідемією сипного тифу, який солдати завезли з місць бойових дій. Він особисто взяв участь у лікуванні, спонсорував лікарні медикаментами та харчами за власний кошт, чим заслужив усенародну шану. Він також оглядав місця утримання військовополонених турків. По три рази на день відвідував нужденних у лазареті, тюремному замку та карантині. Комерції радник Альдебрандт орендував для нього двоповерховий будинок французького купця Дофіне.

«Він казав, що в усій Європі ніде не знайшов такого порядку, чистоти й улаштування в’язниць та шпиталів, як у Херсоні під веденням Мордвінова, — згадувала адміральська донька. — Такі слова, сказані знаменитим Говардом, були дуже приємні моєму батькові, й пам’ять про нього завжди була йому дорогá…».

Взимку, виїхавши для огляду казарм у Миколаєві, Говард висловився щодо знущань з пацієнтів у Богоявленському військовому лазареті. Цікаво, чи це допомогло йому порозумітися в дискусії щодо розповсюдження чуми з видатним українським медиком Данилом Самойловичем, який тоді був губернським доктором. Член 12-ти закордонних академій наук, якому для лікування поранених Потьомкін віддавав свої палаци, Самойлович активно боровся з чумою в Херсоні і першим довів можливість протичумного щеплення. Так чи інакше, ці два бійці з «чорною смертю» обмінялися тоді своїми книжками.

У Херсоні Говарда зустрів громадянський губернатор Федір Комстадіус. Він молив англійця врятувати його двоюрідну сестру від важкої застуди, яку не могли вилікувати жодні тамошні лікарі. Говард погодився неохоче, адже він обіцяв допомагати лише незаможним. Він двічі виїжджав до безнадійної пацієнтки, але 18-кілометрова зимова прогулянка «у фраку та черевиках», а також спілкування з хворою не пішли 64-річному лікареві на користь. Він заразився і помер. Перед смертю він просив не везти його тіло до Англії: “Там, як і тут, я буду на одній відстані від неба”.

Плоть і камені

Джон Говард за своє життя відвідав сотні місць позбавлення волі, які подекуди більш скидалися на перевантажені склепи. Та, здається, і після смерті він не полишив вивчення ізоляторів. Цього разу — могил. Різні документи називають місцем поховання хутір Дофіне і хутір Гоноропуло.

Резюмуючи уперті довготривалі чутки, газета «Москвитянин» 1852 року опублікувала замітку, розповівши, що дружина графа Вікентія Потоцького Хелена де Лінь Потоцька до того обожнювала англійського філантропа, що вмовила чоловіка поховати його тіло у них у маєтку. «Москвитянин» писав, що Потоцький «звелів приготувати кілька краківських бричок, наповнив їх своїми надвірними козаками, озброєними з голови до ніг, і послав їх до Херсона з наказом, щоби вони вночі потихеньку під’їхали до вказаного місця, тобто до хутора, на якому погребли Говарда, щоби без усілякого шуму розрили могилу його, вийняли труну і потім щоби, заривши могилу по-старому, якомога швидше поспішили з викраденим мерцем до Ковалівки. Задля швидшої їзди в кількох місцях були приготовані коні». Підозрювалося, що Говарда зарили в живописному місці — в графському саду, на зеленому острівці посеред озера, де дійсно знаходився йому пам’ятник.

Втім, розслідування з приводу пізнішої спроби якихось хуторян пролізти до могили в пошуках скарбів показало, що тіло на місці. Звісно, ніхто не заважав Потоцькому лишити там труп якогось меншого людинолюбця перед тим, як трясти тіло великого англійського гуманіста степами Подольської губернії. Вірогіднішою ж видається версія, згідно з якою тіло Говарда було втрачене у 60 — 70-х роках ХХ ст., коли, розчищаючи місце для нового кар’єра, старе кладовище знесли.

На початку ж XIX ст. Олександр I задля укріплення стосунків з Англією наказав спорудити пам’ятник філантропу в Херсоні. Видатний архітектор своєї доби Василь Стасов розробив проект, щоправда, дещо його спростив, сумніваючись, чи впораються з подібними барельєфами на місці. Герцог Глостер надіслав росіянам гіпсовий медальйон Говарда, знятий з барельєфа в соборі Св. Павла. Його бронзову копію вагою в 33 кг не спромоглися вставити в готовий пам’ятник, тож землеміру Гречині, відповідальному за його будівництво, довелося додати до композиції ще один п’єдестал.

Головна вулиця міста колись звалася Поштовою, та по ста роках від смерті гуманіста, коли ця дорога вже не була поштовим трактом, її нарекли Говардівською. Більшовики 1919 р. заходилися переправляти її на Раковського. Сьогодні це — проспект Ушакова, названий на честь іще одного борця з херсонською чумою. Тут, на перехресті з вулицями Ганнібала та Пугачова (у Херсоні є дві вулиці Пугачова), і стоїть пам’ятник. Український фонд сприяння пенітенціарним реформам імені Джона Говарда вже пропонував виправити на вивісках будинків ім’я Пугачова (який ніколи не бував у Херсоні) на користь англійського «друга всіх людей».

Олек ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ
журналіст