«Наспів на криласі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях, і вибілений кут хати, і гребля з зеленими вербами, і віл у ярмі, і кінь під сідлом». Можливо, шановний читач буде здивований, але це не опис патріархальної України доби Шевченка чи Гоголя. Тобто це, звичайно, опис України, але не Наддніпрянської, а Кубанської, яка впродовж півтораста років з часу приходу туди запорозьких козаків зберігала своє виразно українське обличчя. Так описував Кубань у 1858 році у своїй розвідці «Черноморские казаки в их гражданском и военном быту» потомственний козак, генерал-лейтенант, історик та етнограф Іван Попка. Але про українське походження кубанського козацтва написано чимало. Набагато менше відомо про те, що, контактуючи з козаками-чорноморцями, які складали на Кубані провідну соціальну верству (а також з «іногородніми» селянами, більшість яких також прибувала туди з малоросійських губерній імперії), українську мову вивчали представники інших етносів, що мешкали в регіоні: черкеси, вірмени, греки, цигани, навіть чехи. Кубанський (чорноморський) діалект української мови, чи, як його називають у Краснодарському краю, «балачка», став у регіоні «мовою міжнаціонального спілкування».

«Наша ваша стріляй. Дуже хорошо!»

Ось як про це пише той-таки Попка: «Самі інородці (черкеси й татари).., щезаючи в масі домінуючого населення, вже достатньо покозачились. Немало дивує приїжджого росіянина, коли черкес промовить до нього мовою Пирятинського повіту. "Що за диво! — думає росіянин. — Не скажеш, щоб це був хохол, а балакає — хоч святих винось"».

Більше того — у кубанській літературі описано випадок, коли старий черкес, що навчився сяк-так української від своїх недавніх ворогів і сусідів –козаків, «балакає» з козачим відставним полковником, який відповідає йому російською. Чи в даному випадку козачий офіцер був росіянином, чи просто, прослуживши все своє життя в армії, ще й на командних посадах, звик так розмовляти — невідомо. Однак факт лишається фактом: у новелі кубанського письменника Миколи Канівецького «Вчерашние враги» (1901) діалоги дійових осіб скрупульозно передані в оригіналі, очевидно, так, як письменник почув їх із вуст прототипів своїх героїв. І ось — розмовляють двоє випадкових попутників у залізничному вагоні: старий полковник і його ровесник черкес. Розмова почалася з розпитування про те, звідки черкес родом, перейшла на господарство в аулах і, нарешті, на спогади про старі часи, про війни, в яких ці двоє брали участь по різні боки фронту, про мужність і сміливість вояків… У розмові їх немає ворожнечі, навпаки — присутня туга за тими часами. Старий полковник зітхає: «Все переменилось! Скучно жить стало!», на що черкес відповідає: «Без войны дуже погано». І всюди черкес розмовляє, хоч і каліченою, та українською мовою. Ось лише кілька характерних його висловлювань: «усе джигит був», «душа крипка», «берег пишов», «наша брата добре стреляй», «калапот (клопоту. — В.П.) нема».

Чи жила в аулі Солоха?

Окрім того, що кубанська говірка стала свого роду lingua franca на теренах Кубані, вона суттєво впливала на мову інших народів регіону. Так, до черкеської мови увійшли такі слова, як «сырнык» — сірник, «турчан» — віл, бик таврійської породи.Словник черкеських назв рослин подає місцеву назву цикорію як «Петроу батог» — а саме Петровим батогом називають цю рослину мешканці деяких регіонів України, а також носії «балачки» на Кубані.

Ще цікавіша ситуація з черкеськими прізвищами та топонімами. Багато які з них на перший погляд звучать зовсім по-українському: прізвища Нехай, Хапай, Сташ, Хотко, Паранук. І лише глибше дослідження показує, що прізвища ці просто записувались за фонетичною подібністю, значною мірою спотворюючись, оскільки черкеська (адизька) мова з її величезною кількістю неймовірно складних приголосних звуків нагадує щебетання пташок чи, як говориться в одній старовинній легенді, гуркіт каміння, що його перекочують у мішку. А оскільки переписувачами здебільшого були ті самі козаки, то за принципом народної етимології вони «вгадували» у цих прізвищах щось подібне до відомих їм українських слів.

Гидко-бридко, буряк і кавун

Серед етнічних груп Кубані, що добре володіли «балачкою», були молдовани — переселенці з Бессарабської губернії. Тут необхідно зазначити, що українську молдовани могли знати ще зі своєї «старої» батьківщини, де проживали поруч українців.

Добре знали українську і кубанські цигани, що теж не дивно, — адже вони, як правило, добре знають мову оточуючого їх населення. Та й, як свідчить історія, першими на Кубані з’явились цигани саме з України (серви), трохи пізніше — румунські келдерарі. Усі вони у спілкуванні з іноетнічним населенням користувалися українською мовою з характерною ромською вимовою. Зараз майже всі знають російську, молодь української не знає, однак досі, розмовляючи по-ромськи, вживають багато українізмів (недобачать, гидко-бридко, шоб ти замісто паски у празник…[лайка], буряк, квасоля, кабак, кавун, крашанка, хата тощо).

Як балакали греки

Коли кубанський краєзнавець Юрій Алмазов зі станиці Саратовської спитав у знайомого грека на прізвище Сандальчіді, чому це він, грек, «балакає по-хохляцькому», той відповів йому так: «Ага, а ти подивись на свою фамілію, на себе в дзеркало і послухай, по-якому ти балакаєш!» (натяк на явно неукраїнське прізвище «Алмазов» і чорнявий зовнішній вигляд свого співбесідника). Про іншого грека, Константина Костіді, що довгі роки поневірявся на засланні в Казахстані, Ю. Алмазов згадує, що розмовляв він «по-кубанськи», з деякими росіянізмами, а по-російськи так і не вивчився.
Навіть у деяких зразках кубанського фольклору, записаних на місцевому діалекті української мови, показано, як греки спілкувалися з козаками. Ось два таких анекдоти.

«Бій, не пітай!»

«У гражданську війну заскочили на гречеський хутір якісь вояки, піймали діда-грека й питають: "Ти за біліх чи за красніх?" Той думав-думав і наугад сказав: "За красніх!", а то були білі. Побили вони його нагайками та од’їхали. Через якесь врем’я ще якісь наїхали й уп’ять питають діда, за кого він. Дідові показалося, шо то білі одстали од своїх, і сказав: "За біліх!" А на той раз то були красні. Стягли з діда штани й одстьогали нагайками, та й поїхали. От якісь треті забігли на хутір і заново питають — за біліх чи красніх. Дід не став угадувать, задрав сорочку, стяг штани, повернувся й каже: "Бій, ні пітай!"»

«Цыбулькин брат»

«Один руський робив у грека. От раз хазяїн його посилає на базарь і наказує:
- Иван, иди на базарь и купи шис нок!
Той пішов і купив шість телячих ніг. Приносе, а грек замотав головою:
- Та ни такой, ни такой, а шис нок!
"От ти, Боже мій, — думає Іван, — так би зразу і казав, шо свинячі!" Пішов і купив шість свинячих ніжок. Приносе, а хазяїн аж розсердився і руками замахав:
- Ни такой, ни такой! Какой ты дурак! Во такой шиснок — цыбулькин брат!»

А без балачки в Анапі не можна!

Між Анапою та Новоросійськом є кілька сіл, заснованих наприкінці 1860-х рр. чехами — переселенцями з Австрійської імперії. Хоча у цих селах, за свідченнями старожилів, мовою спілкування десь до кінця 1960-х була чеська, з кубанським діалектом чехи контактували часто: спершу під час поїздок до сусідніх станиць чи до міста — скажімо, на ринок, а потім, з появою змішаних шлюбів, і в самих селах.

Наприклад, анапчанка Ружена Філософова (1924 р.н.) окрім чеської та російської мов вільно володіє кубанською «балачкою». Розповідає, що раніше всі чехи знали, що у місті слід розмовляти російською, а у станицях чи на ринку («на базарі») — на кубанському діалекті.

У чехів, що мешкають в околицях Анапи та Новоросійська, контакти з україномовним населенням призвели не тільки до лексичних запозичень — слова взагалі дуже легко перекочовують з однієї мови в іншу, — вони запозичили факти української фонетики! Такого висновку дійшов московський учений-богеміст Сергій Скорвід, що два роки поспіль приїжджав сюди у діалектологічну експедицію. Особливо його вразило виразне українське [и] у мові чехів — адже подібного звуку немає ні в чеській, ні в російській мовах. Тутешні чехи, навіть розмовляючи чеською, кажуть «побили», «поховали». Ще одне таке запозичення — вживання місцевими чехами [h] на місці [g]. Наприклад, прізвище Flegr вони вимовляють як Flehr, що нехарактерно для чеських діалектів і тим більше літературної мови.

Тут ми лише торкнулися питання про українські мовні впливи на іноетнічне (окрім російськомовного) населення Кубані. А впливи ці, очевидно, існували і на позамовному рівні: в обрядовості, традиціях, світогляді різних етнічних громад. Тому дана розвідка є лише начерком до подальших досліджень найрізноманітніших контактів між народами, що проживають на Кубані.

Володимир Пукіш
м. Анапа (Росія)