Перед кожним народом або державою завжди стоїть питання, як розвиватися далі. Це природно для будь-якого живого організму, будь-якого суспільства і будь-якої організації. Тож прагнення до постійного самовдосконалення є необхідною умовою розвитку. Якщо цього прагнення немає, починаються процеси старіння і деградації. Адже життя — це постійна боротьба і змагання. Проте одного бажання до зростання і розвитку недостатньо, необхідна ідея. Але щоб діяти, потрібно знати, що робити і як правильно це робити. У цьому контексті приходить на думку перше правило лікарської етики: не зашкодь! Не зашкодити можна або нічого не роблячи, або діючи правильно. А для того щоб діяти правильно, потрібно аналізувати чужий досвід успіхів і невдач. Адже розумний вчиться на чужих помилках, а дурень — на своїх.

Так чий же досвід нам, українцям, слід вивчати і використовувати? Бо ж країн у світі багато! Напевно, орієнтуватися потрібно на досвід тих держав, які мають з нашою батьківщиною схожість у рисах національного характеру й культури і досягли у своєму розвитку високих результатів.

Задля вивчення такого досвіду звернімо свою увагу на Японію — країну, яка вдало протистоїть поточній глобальній кризі.

Багатьом українцям здається, що Японія — це якась дуже екзотична країна з незрозумілою нам культурою. Та при цьому вони забувають, що наша культура, якщо на неї подивитися збоку, здається не менш екзотичною. Наші українські козаки і їхні японські самураї мають дуже багато спільних рис, схожі історичні умови становлення своїх станів і схожий «героїчний» образ мислення. У плані державного устрою і Україна козацького періоду, і середньовічна Японія були країнами з елітою, що складалася повністю з представників військового прошарку.

Є ще одне явище, характерне для українського сьогодення і дуже актуальне для японського недалекого минулого, — корупція. Адже, хоч у це важко тепер повірити, в Японії донедавна був просто вражаючий рівень корупції.

А ще можна згадати про кланову організацію японських еліт і про те, що в Японії державні пости передаються практично у спадок. Це ж так схоже на наші реалії! Адже українець без кумівства — все одно, що самурай без господаря!

Але якщо дивитися у коріння, то треба пам’ятати, що і політика, і економіка — це похідні культури. Досвід Японії демонструє це якнайяскравіше. У післявоєнні роки ця країна всі вільні гроші вкладала у збереження національної культури. І тепер ця країна знаходиться в десятці найбільш процвітаючих країн світу.

Може, саме тому культурою Японії цікавляться і в інших країнах світу. Зацікавилися нею і у нас, в Дніпропетровській області. 11 липня на турбазі під Новомосковськом пройшов фестиваль японської культури «Танабата». Танабата — це національне японське свято, аналог нашого дня святого Валентина. Фестиваль був організований дніпропетровськими прихильниками аніме. Молодь, одягнена в національний японський одяг та одяг героїв з японських мультфільмів, ходила по території турбази і створювала відчуття, ніби відвідувач потрапив до Японії. В рамках фестивалю пройшла виставка малюнків у тому ж стилі аніме, проводились майстер-класи з орігамі, демонструвалися всілякі театральні постановки. Захоплююче видовище творили театри вогню зі своїми танцювальними «вогняними» шоу. Але основною подією фестивалю, звичайно, був концерт легендарного Дамо Судзукі. Публіка ж на фестивалі була толерантна і миролюбна — жодних п’яних і агресивних, як це часто буває на рок-фестах. Нічого, окрім екзотики! На жаль, відсутня була і якісна організація заходу: виступи затримувалися, апаратура приїжджала невчасно і не вся, звукорежисер втік. Але все це здавалося дрібницями для тих, хто їхав спеціально заради Дамо, який був одним з вокалістів легендарного німецького арт-психоделічного гурту „CAN”. До останнього моменту у багаточисельних шанувальників творчості Дамо викликав сумнів сам факт приїзду «музичної легенди» до України, на турбазу під якийсь Новомосковськ. Побоювання були марними — митець приїхав і виступив. Та ще й як виступив! Не дочекавшись, доки музиканти нарешті налаштуються, сказав: «Кінчаймо возитися, починаймо лабати!». Далі було щось! Адже Судзукі — музикант унікальний, зі своєю власною манерою і концепцією виконання. Фактично це експресивне виспівування однієї фрази протягом десяти, п’ятнадцяти хвилин. І виступ тривав практично без перерви протягом майже чотирьох годин! Після концерту Дамо без всякої емоційної перебудови став біля маленького столика неподалік від сцени і почав продавати значки і диски зі своєю музикою. Важко собі уявити наших вітчизняних зірок, що продають рекламну продукцію зі своїми фото і музичні диски. А ось Дамо Судзукі — легко. Дамо — людина без жодного натяку на чванливість. Привітний, усмішливий, він із задоволенням спілкувався і фотографувався з усіма, хто цього бажав.

Один з головних образів героїки в Японії — мандруючий самурай, японською „ронін”. Це благородний невтомний шукач пригод і не дурень випити. (Пригадаємо, як зображають нашого козака-характерника, — одне лице!). Дамо, немовби сучасний ронін, бродить по світу у пошуках пригод. Його приїзд на козацькі землі — це ніби змичка часів, це натяк на надію. Нам так потрібно зрозуміти цей натяк! Зрозуміти, як зберігати ту незриму ауру, яка має бути у будь-якого народу. В тому числі і в українців!

Олексій ОВЧАРЕНКО