Євген Манженко (він же Сталкер) — соліст кіровоградського гурту «Веселі біоритми», для публіки багатьох фестивалів впізнаваний як окрема творча одиниця, озброєна мініатюрною гітаркою — укулеле. Про гурт «Веселі біоритми», стьоб у музиці, фестивальне життя в Україні — у нашій із ним розмові.

— Євгене, розкажіть, як Ви дійшли до такого життя музичного?

— Так сталося, що у людських істот чоловічої статі є небагато засобів привернути увагу осіб статі жіночої. Якщо ти не «качок», не голова трастового фонду і не «розпилюєш» бюджет, для привернення уваги жінок існують тільки два ефективних методи — стати «звіздою» рок-н-ролу або прогресивним поетом-двотисячником в арафатці і з борідкою. Інші засоби (вміння влучно кидати недопалки в урну з п’яти метрів, тату у вигляді портрета Поплавського на всю спину та талант відкривати пивні пляшки зубами), на жаль, не завжди спрацьовують як у богемному, так і у пролетарському середовищі. Тому довелося обрати нелегку стезю автора-виконавця емо-реггі-турбошансону і ресторанного психоделу, бо на юного поета в арафатці я не дотягую ні талантами, ні габаритами, ні віком. До того ж завжди є можливість підзаробити на корпоративах, весіллях, поминках, що недоступно більшості поетів.

— Як ставитеся до стьобу в музиці і чи не здається Вам, що він сьогодні заполонив вітчизняний музичний простір?

— Я б сказав, що зараз спостерігається гостра іронічна недостатність. Сучасна українська музика у більшості своїх проявів є результатом протиприродних зв’язків Гребенщикова і Алли Борисівни Пугачової. Дуже сумно, коли до цих перверзій ще додається КВК. Фактично більшість українських виконавців сидять на «вторяках» «руського року», офіційної кремлівської естради і Задорнова. Але є такі винятки, завдяки яким ми, українці, можемо тикати заслужені дулі у всіх напрямках стратегічного партнерства, визначених програмою уряду. Я думаю, що самі лише «Брати Гадюкіни» є джерелом натхнення для багатьох поколінь українських музикантів.

У нас взагалі глибокі традиції іронічної естетики — варто пригадати «мандрівних дяків», Сковороду з Котляревським і так далі. Як то кажуть, ноги у літературної іронії ще від «українського філософа» грецького походження Сократа ростуть.

А з приводу ставлення до стьобу… Взагалі стьоб є результатом адекватного і усвідомленого ставлення митця до дійсності. Це продукт критичного розуму. До того ще й унікальне явище у сенсі мовного самовираження людини і як естетична категорія. Ну як його не любити?

— Вас часто бачать на літературних фестивалях. Що полюбляють читати учасники «Веселих біоритмів»?

— Історично склалося, що книжки іноземних авторів особисто я або купую, або краду безсовісно в Інтернеті, а книжки знайомих земляків-письменників дарують мені самі автори чи доводиться купляти. Я купую їхні книжки в першу чергу — завжди ж цікаво, що там знайомі і приятелі написали. Тим більше практично всі вони, на мою думку, дійсно хороші поети і письменники. А, ну, звичайно, якісь модні там речі, Забужки-Шкляри і так далі. Однозначно буду вишукувати свіжого Жадана, Андруховича, наприклад, а Дереша — з меншою вірогідністю.

— Віднедавна Ви ще й працюєте на телебаченні. Чи траплялися випадки зловживанням службовим становищем для піару «Веселих біоритмів»?

— На жаль — ні. Я ще не придумав, як можна використати цей ресурс без загрози втрати робочого місця.

— Які враження від фестивалів, на яких Ви виступали?

— Найбільші враження від спілкування із друзями, яких я бачу в основному за такої нагоди, — я ж далеченько від цивілізації живу, дикий степ практично; також від нових знайомств, іноді — від нової для мене поезії і музики. Ну і, звичайно, від себе коханого. Я ж полюбляю увагу, сцену, привселюдні співи і проповіді. Я достатньо пафосна людина за своєю суттю, хоча природна скромність заважає реалізуватись моїй зірковій хворобі в усій красі.

Наталя Пасічник