Військова та адміністративна діяльність Олександра Македонського призвела не тільки до утворення імперії, а потім і до її розпаду, а й до поширення впливу грецької культури на величезні території. Так, грецькі анклави були навіть в басейнах річок Амудар’ї і Сирдар’ї, а статуї грецьких богів знаходять навіть у сучасному Афганістані. Саме в цей період часу з’явилися люди, які кочували з міста в місто, займаючись викладацькою діяльністю або даючи вистави. В основному це були філософи, музиканти та інші представники тогочасної інтелігенції. Вони вважали себе громадянами не якогось певного міста, як це було прийнято у греків, а «людьми світу», космополітами.

У наш час, час глобалізації, багато представників інтелігенції за способом життя, способом сприйняття світу і позиціонування себе у цьому світі теж є космополітами. Однією з найбільш космополітичних можна вважати професію музиканта.

Дніпропетровський саксофоніст Андрій Семенов, поживши якийсь час як типовий музикант-космополіт, осів у нашому місті. Тут Андрій не тільки продовжує займатися музикою, але й влаштовує вечори джазу. Причому організовує він їх у формі певного змагання між музичними колективами. Така його ідея прижилася, стала знаходити своїх шанувальників і привертати нових учасників. Бесіду з Андрієм ми почали з питання про те, що означає для нього його рідне місто Дніпропетровськ.

— Дніпропетровськ для мене — у першу чергу батьківський дім. Тут я вчився до шостого класу музичної школи. З 13 років я жив у Харкові, там спочатку навчався в музичній школі-інтернаті, потім — у консерваторії. Після служби в армії поїхав працювати за контрактом за кордон. Працював на круїзних лайнерах американських, голландських та англійських компаній.

— І скільки тривали твої круїзи?

— Почав плавати в 2004 році, а закінчив — у 2009-му. Це було дуже корисно для мене як для музиканта. Мій досвід спілкування з музикантами іншого рівня та іншої школи був дуже важливий для мого професійного росту. Я закінчив класичну музичну школу і почав займатися джазом вже років у 25, і дуже багато джазових секретів мені підказали американські чорні музиканти. До цього я грав джаз з натхнення, а їх цьому вчать.

— А чому ти вирішив осісти в Дніпропетровську?

— Захотілося якоїсь осілості. Звичайно, поживши в людських умовах, побувавши у різних портах світу, прийняти нашу дійсність спочатку важко: похмурі обличчя навколо, увечері вулицями з розбитими ліхтарями групами ходять молоді люди…

— У наших людей дійсно похмурі обличчя?

— Наші люди, звичайно, і посміхаються, і сміються, але не сміються без приводу. Не можу сказати, погано це чи добре, — це просто по-іншому.

— Коли ти перебрався до Дніпропетровська після круїзів, відразу знайшов, чим займатися?

— Ні, не відразу, адже я нікого тут не знав. Крім того, мабуть, через нестиковки в менталітеті, наша музична тусовка досить довго тримала мене на дистанції, постійно виникало відчуття якоїсь недомовленості. Практично відразу після приїзду я зібрав тріо. Ми виконували традиційний джаз, але грали більше в своє задоволення, ніж з метою виступати, їздити по фестивалях. В основному грали по корпоративах, для душі виступали в дніпропетровському клубі «MasterShmidt». У 2010-му році я почав займатися також організаторською діяльністю. Проведення чогось схожого на поєдинок між джазовими музикантами було позитивно сприйнято керівництвом клубу «MasterShmidt». Поступово такі заходи стали постійними.

— А що відбувається, коли щось не виходить на сцені або трапився якийсь технічний збій?

— Завжди можна «знайтися». Можна перестати грати і зробити це так, що публіка не зрозуміє, що відбувається. Але в будь-якому випадку матеріал, з яким йдеш на виступ, треба знати.

— Коли щось зіграно вдало, то в першу чергу ти сам якось це відчуваєш?

— Себе не обдуриш. Напевно, це можна описати як те, що лилося з твоєї душі і ще й виявилося оцінений. Словами, звісно, важко це описати.

— Чув від художників, що, коли працюєш, не відчуваєш часу…

— Абсолютно точно!

— Ще кажуть, щось із диханням відбувається або щось розтікається по хребту…

— Це справді буває, але кожен раз по-різному.

— Отже, можна припустити, що людина — машина?

— Якихось запрограмованих кроків або реакцій не відбувається. Кожен раз виникає щось нове, навіть дві ноти не можна зіграти однаково! І саме тому всю гамму емоцій важко описати. Людина — не машина!

— Ти пишеш музику?

— Ні, сам я музику поки не пишу. Але відчуваю, що скоро настане той момент, коли в мені дозріє композитор.

— Ти вдома займаєшся? Сусіди не скаржаться?

— Сусіди вже звикли, музикою я займався ще зі школи, до того ж я не граю раніше десятої ранку і пізніше десятої вечора, і, повір, те, як я граю зараз, винести набагато легше, ніж те, як я грав у шкільному віці.

— А скільки потрібно займатися в день духовику?

— Та стільки, скільки ти себе будеш почувати комфортно з інструментом. Коли я навчався в консерваторії, напрацьовував 8 годин занять. Вдома я зазвичай займаюся 3–4 години. Зараз у мене багато часу стала займати організаторська діяльність.

— Часто доводилося чути про якесь «предслышание» у музиканта під час гри, тобто ситуації, коли мелодія спочатку звучить в розумі музиканта, а потім вже він її грає. Скажи, чи є це «предслышание» насправді?

— Є. Це схоже на те, як їсти ложкою з закритими очима: можна, якщо постаратися, потрапити ложкою собі в лоб або промахнутися повз рота, але рука рефлекторно рухається по потрібній траєкторії. Так само і з «предслышанием». «Предслышать» можна тоді, коли знаєш мелодію і гармонію того, що виконуєш. Ще це можна порівняти з тим, як ти йдеш по темному лісі без ліхтаря. У такому випадку ліс можна пройти, тільки якщо знаєш дорогу.

— А чи не заважає воно виплеснутися екстатичному почуттю під час гри? Адже начебто щось прокручуєш у голові, і це має таку логічну структуру і закони, як музика, і коли зосередився на цьому логічному — вже не до емоційного злету?

— Музика не може бути логічною, музика — це мистецтво. Мистецтво можна викладати, на нього можна навісити ярлик «логічно», і тоді це буде вже не мистецтво. У музиці і живописі можна відчувати видиме або чутне тільки по-своєму, а таке навішування ярликів губить мистецтво. Одна і та сама мелодія одній людині подарує відчуття радості, інша почне під неї сумувати, третю вона спонэкає на якісь кроки — в цьому-то і є краса мистецтва: воно нелогічно і не піддається логіці.

— Відстань по тону між нотами називається інтервалом. Є терції, квінти — у цих інтервалів є щось емоційне?

— Звичайно! Терція буває велика, буває мала. Велика, або мажорна, більш співзвучна радості, мінорна, чи мала, співзвучна смутку. Напевно, у всіх людей така емоційна відповідність однакова. Квінта та октава звучать стійко, у кварти емоція якась призовна, з неї починаються всі марші.

— Якщо інтервали і музика — це відображення якоїсь емоції, тоді те, що ти граєш, буде відображенням твого характеру. Що ти можеш сказати про себе, судячи з того, яку музику ти граєш?

— Я різний.

— Пластичний?

— Ні. Швидше я часто відчуваю різні емоційні стани, і це відбивається в моїй музиці. Це мій спосіб самовираження, при якому я не використовую мову.

— Скажи тоді, які книги ти читаєш і які художники справили на тебе найбільше враження?

— Читаю Стругацьких; настільна книга — «Майстер і Маргарита». Достоєвський мені не дався, прочитав максимум 20 сторінок і більше не зміг, а от з Толстим у мене вийшло. (Сміється.) Взагалі класика у мене викликає відчуття якоїсь дощової осені. З художників свого часу мені подобався Сальвадор Далі. Він і Босх на мене свого часу дуже сильно вплинули. Зараз, після різноманітних подорожей, мене більше захоплює природа. Мені подобається дивитися на небо над головою, на квітуче дерево, і це мене захоплює більше, ніж будь-яка картина.

— Як ти ставишся до релігії і релігійних людей?

— Якщо у людей є щось, що їх заспокоює і змушує ставати краще, то я таких людей не можу засуджувати.

— Ну а сам ти як вважаєш: є навколо нас щось нематеріальне?

— Звичайно, є! Я впевнений, що ось зараз ми розмовляємо, а навколо нас багато різного паралельного, духовного, астрального — багато того, чого ми не бачимо. З цього всього створений Світ! Якби цього не було, люди були б роботами і не могли б мати емоції і почуття. Адже людина досі не може зрозуміти, що таке любов!

Олексій Овчаренко