Що таке наша планета, наша зелена планета? Існує така думка, що Земля — наш спільний будинок, в якому все — живе. І сам він живий. І він — наш. І в ньому все взаємопов′язане. Людина, якщо вона людина, розуміє, що від неї залежить усе. І що потрібно бути людиною. Є люди, які живуть за таким принципом і прагнуть передати всім своє відчуття життя. Як передаються відчуття? Частіше за все словами. Подружжя Михайло і Людмила Кримови — музиканти. І тому свої відчуття вони передають музикою. Для її створення використовуються голос, скрипка і гітара, а ще перкусія, скет, сопілка і комп′ютер. Людмила — скрипалька і співачка одночасно, що саме по собі дуже рідкісне явище у світі музики. Михайло — віртуоз гри на бас-гітарі, музикант, відомий у нас в країні і за її межами. А разом вони — дует «Krymov Duo». Їхня музика — це не просто професійне виконання, це спроба привнести позитив у нашу дійсність. Вона лірична, наспівна, але в той самий час і насичена звуками, в кожного з яких є своє законне, лірично-математичне місце. До недавнього часу дует Кримових вважався дніпропетровським колективом. Тепер це вже київські музиканти: Михайло і Людмила перебралися жити і працювати в столицю. Як працюється їм зараз і які на даний момент їхні творчі плани — розповідає Михайло Кримов.

— Як себе почуває дует Кримових у Києві? Скільки років ви вже там?

— У вересні було два роки, як ми переїхали до Києва. Місто більше, відповідно, і музичний рух більш серйозний — все-таки столиця. Але ситуація виглядає таким чином. Люди, у яких є капітал, свої клуби, можуть запросити західних зірок, і їм глибоко плювати, як розвивається музичне мистецтво у нас. Запрошує такий «буржуй» американця, збирає свою компанію, вони «пробалдели» — і все! Американцю платиться серйозний гонорар. А вітчизняні музиканти залишаються незадіяними. Звичайно, запрошувати зарубіжних майстрів потрібно. Але багато наших музикантів, які грають добре, внаслідок того, що грають рідко, не розкривають свій потенціал повністю.

У Києві джазовий музикант може виступати хоч щодня, але за копійки. Це важко. Краще відпрацювати серію концертів за нормальний гонорар, а решту часу витрачати на творчість, що ми і робимо. Людмила, крім того, викладає вокал. У нас є невелика домашня студія, де ми займаємося з учнями, записуємо музику, робимо аранжування. Ще ми їздимо на фестивалі.

— Дніпропетровськ залишився для вас рідним містом?

— У мене достатньо тепле ставлення до Дніпропетровська, хоча не можна сказати, що ми від цього міста у захваті. В Дніпропетровську ми жили з 1981 року, з ним багато чого пов′язано.

— Ви давно граєте з дружиною разом? Як довго ви шукали своє звучання?

— У нас є своя творча концепція, з якої ми хочемо вичавити максимум, і постійно беремо щось нове на озброєння. Альбоми ми випускаємо не так часто. За весь час випустили два, зараз працюємо над третім. Наші альбоми — це повністю студійна робота. Такий шлях складніше, ніж запис із концерту, проте можна більше попрацювати над звуком.

— У вас дует, чи немає планів його розширення?

— Я б із задоволенням розширив його до квінтету. Крім того, у принципі, є ким розширити! Але виникає ряд питань: по-перше — потрібна база для репетицій, по-друге — необхідна гідна оплата праці музикантів. Це повинні бути достатньою мірою професійні музиканти, і вони, звісно, повинні добре заробляти. Нам часто дзвонить якась людина і пропонує у неї попрацювати. Обов′язково говорить, що у неї європейський проект! Потім називає суму. Який же це європейський проект! Де ж твоя європейська зарплата?! Ну, а якби знайшовся спонсор, який допоміг би розкрутити мій проект, — тут же були б люди, тут же була б і база для репетицій!

— Значить, і матеріал, і ідеї — все є?

— Так, матеріал є. Мій товариш із Запоріжжя запропонував зробити спільний проект із запорізьким симфонічним оркестром. Я, звичайно ж, погодився. Ми зустрілися з диригентом, аранжувальником. А хто платитиме? У результаті грошей не знайшлося — і все.

— Про вашу музику кажуть різне. Як би Ви самі охарактеризували свій стиль?

— Я в цьому питанні не зовсім розбираюся — це справа музичних критиків. Ми не хочемо належати до якогось одного стилю. Іноді, коли прочитаєш, що про тебе пишуть, відразу стає зрозуміло: людина, яка це написала, не зовсім розуміє, про що вона пише.

— У Вас особливий інструмент — бас-гітара з двома грифами. Скільки років Ви на ній граєте?

— Вже п′ятнадцять років. Дійсно, інструмент унікальний, зроблений на замовлення. Тут два грифи по п′ять струн.

— Ви застосовуєте в своїй музиці нові технології...

 — Я працюю з комп′ютером, застосовую віртуальний синтезатор. Хочеться, щоб аудиторія не була герметичною, щоб вона була готова до пошуку.

— Коли пишете музику, сперечаєтесь із Людмилою?

— Серйозних суперечок ніколи не було. У нас немає такого, щоб хтось один наполягав на своєму неаргументовано. Дружина пропонує щось своє, я своє, потім пробуємо обидва варіанти. Обираємо той, що краще.

— Вдома музика, на роботі музика, і весь час разом. Не важко так жити і працювати? Не втомлюєтеся один від одного?

— Ні. У нашого дуету є один величезний плюс — відсутня текучка кадрів. (Сміється).

— Ви працюєте над своїм сценічним іміджем?

— Такого, щоб ми спеціально сіли, напружилися і почали розробляти сценічний імідж, немає. Ми просто якось себе відчуваємо в цій музиці. І це відчуття потім прагнемо підкреслити костюмом для більш повної відповідності контекстові. Якби сценічна діяльність розвивалася якимись прискореними темпами, то, можливо, ми б і придумали щось екстравагантне.

— На джазові фестивалі, що проходять в Україні, приїжджає багато іноземців. Чи може це посприяти просуванню нашої музики на світовий ринок?

— Наші музиканти потихеньку виїжджають на всілякі фестивалі, але на найвищий рівень вони там не пробиваються. Я півроку жив у Європі і весь час слухав радіо: німецьке, швейцарське, французьке. Тільки два або три рази я чув наших музикантів — авангардистів. Поп-культура наша там тим більше не потрібна. Наші сучасні джазові музиканти за кордоном теж не відомі. У нас є окремі музиканти, які щось собою являють як особистості. Але відсутність в Україні музичного ринку робить їхню роботу невідомою. На Заході ж існує усталена музична індустрія, і вписатися туди дуже складно.

— У нас в країні засилля попси. Як пишеться музика на такому фоні?

— Це стосується, напевно, не тільки нашої країни. Попса пре скрізь! В тій же Америці закрилася маса джазових клубів. А як писати красиву, гарну, правильну музику в нашій країні? Спочатку скажемо, що таке гарна і що таке погана музика. Чим відрізняється гарний радянський мультфільм від американського, пояснювати не треба. В музиці — те ж саме. Коли люди під впливом музики ламають стільці, перевертають машини, — це погана музика. Гарна музика і впливає на людей гарно, від неї виникають позитивні емоції. Музиканти — це якесь замкнуте герметичне коло, і в Україні це коло дуже вузьке. Люди, які знаходяться в ньому, прагнуть його постійно розширити. Але політика, ЗМІ настільки пресують і тиснуть, що це коло тільки звужується. Якщо все продовжуватиметься так само, то років через двадцять справжнього мистецтва взагалі не буде. Того мистецтва, яке несе користь людині, більше не буде. Залишиться одна попса, а вона не приносить користі — вона руйнує! Люди не розуміють, що вони себе вбивають на цих дискотеках: два-три роки — і вони хворі люди.

— А є якась надія на те, що в нашій країні покращають умови для виникнення і розвитку якісної музики?

— Надія є завжди. Але щоб вона стала реальністю, повинна відбутися велика ломка, повинне змінитися масове відношення до музики, до навколишнього світу. Тобі не подобається, як ми живемо? Почни із себе! Я приблизно бачу своє місце в цьому світі. Є я, моя дружина, моя справа, яку я прагну робити добре. Якщо жити у злагоді з собою і оточуючим світом, можливо, і світ навколо мене стане кращим.

Олексій ОВЧАРЕНКО