Для того щоб навчитися грати на фортепіано або скрипці, потрібно витратити купу сил і часу. Тому до скрипалів або піаністів ми відносимося з великою повагою. Інша справа — гітарист. Опанувати гру на гітарі може кожен, і досить швидко: три акорди — і ти вже щось умієш! Але на цьому інструменті можна виконувати і складну музику, а щоб навчитись такої гри, потрібно докласти чимало зусиль.

Дмитро Радзецький — гітарист-віртуоз — виконує класичну музику соло і в дуеті "BIG SECOND", грає авангардну музику в гурті «SUPREMUS», а ще бере участь у проекті, який створює продукт у стилі сюрреалістичного року ("SЮR Band"). Діма поділився з нами своїми планами на майбутнє і розповів про свої музичні уподобання.

— Я народився у Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровське музичне училище по класу класичної гітари у свого батька Юрія Радзецького. Зараз здобуваю вищу музичну освіту в Києві.

— І ким ти будеш за освітою?

— Концертним виконавцем, мій інструмент — класична гітара.

— А потім поїдеш куди-небудь до Європи?

— Хочу залишитися в Україні.

— Що для тебе означає займатися творчістю?

— Це означає творити щось своє. Як правило, це така тонка матерія, яка ледь відчувається, але вона — це щось найбільш щире і чесне, це «щось» ніколи не підводить. Взагалі творчість, натхнення — це коли граєш і все подобається, все виходить! Творчість — моя головна мета. Завжди потрібно пам’ятати, що не варто йти на поводу у публіки. Первинним повинно бути те, що ми хочемо сказати, а не те, що від нас хотіли б почути.

— А що це у тебе за така дивна гітара?

— Це мій винахід — десятиструнна МІDI Радз-гітара. Мені завжди подобався «King Crimson», у них в інструментарії є «Warr Guitar» — це синтез електрогітари, бас-гітари і клавішного інструменту. Ось мені і захотілося зробити щось подібне! Я вирішив створити щось на основі класичної гітари з розширеним діапазоном, нейлоновими струнами і можливістю електронної обробки звуку. Цей інструмент зробили наші дніпропетровські гітарні майстри Анатолій Кравчук і Ігор Буральов, електроніку монтував і налаштовував Михайло Зінченко. Діапазон цього інструменту вийшов ширше, ніж у класичної гітари, майже на дві з половиною октави. На цьому інструменті значно полегшуються деякі стилістичні і аплікатурні моменти.

— Діма! Стоп! Скажи по-простому: тобі подобається цей інструмент?

— Так, звичайно!

— На даний момент ти — музикант у фазі становлення. Що ти вважаєш найважливішим чинником свого розвитку?

— Я свій розвиток сприймаю як набуття всебічного музичного досвіду. Прагну грати більше найрізноманітнішої музики: ренесанс, поліфонію, класику, авангард…

— А життєвий досвід, література, живопис для тебе не важливі?

— Я шукаю і знаходжу натхнення, ідеї в сучасному живописі і літературі, в класиці, в творчості Босха і Баха, Далі і Саті, Курта Воннегута і Роберта Фріппа…

— Думка старших допомагає або пригнічує?

— Оскільки досвіду в них більше, прислухаюся.

— Практично всі музиканти і митці на початку своєї творчості відштовхуються від якихось імен, від якогось певного стилю. Від чого зараз відштовхуєшся ти?

— В академічній музиці мені більш за все подобається музика XX століття. Якщо це гітарні композитори, то для мене найкращими є Лео Брауер, Роланд Дієнс, Микита Кошкін. Якщо говорити не лише про гітарну музику, то це Стравінський, Шнітке, Варез. Дуже подобається старовинна музика епохи бароко, епохи ренесансу — та, що написана в XIV — XVI століттях. У ній є такі елементи, котрі характерні, як не дивно, і для сучасної музики.

— Це тому, що тиснула салонна культура?

— Салонна культура зіграла в музиці достатньо знакову роль, але не треба перебільшувати її значення. Наскільки я знаю, це якесь незначне «музикалістичне» проведення часу, яке з’явилося в Парижі десь у середині XIX століття і існувало паралельно з симфонічними, оперними і інструментальними жанрами музичного мистецтва. Салонна культура нікому не заважала, її багато хто навіть не помічав. Тому музика розвивалася і ускладнювалася не через тиск салонної культури, а через низку інших обставин. Але це тема окремої, я б навіть сказав — музикознавчої бесіди.

— Як ти вважаєш, музичні образи якось пов’язані з геометрією?

— Щось подібне є в музиці, яку ми граємо в «SUPREMUS». Наприклад, ми імпровізуємо «перекличками» — це дійсно нагадує щось геометричне. Або є ще таке усталене формулювання музичного періоду — «квадрат», — це також геометрія.

— У чому полягає відповідальність музиканта перед людьми?

— Напевно, кожен, хто вирішив зайнятися музикою професійно, рано чи пізно приходить до думки про відповідальність. Своєю творчістю починаєш намагатися щось змінити і щось виховати, покращити в людях. Дуже важливо, щоб музика, яку ти граєш, подобалася тобі самому, тоді вона знайде відгук і в інших людях. Потрібно виховувати слухача, і щось таке я вже починаю відчувати.

— А що відбувається, якщо ти вийшов на сцену і щось пішло не так?

— Практично на всіх концертах є якісь казуси, наприклад з апаратурою, та попри все це треба донести ідею своєї музики до слухача.

— У нас в Україні є композитори, які створюють сучасну академічну музику?

— Є. Такі композитори, як Сильвестров, Рунчак, Колодуб. Вони пишуть досить цікаву музику, і їхні імена відомі і авторитетні не лише в Україні, але і за кордоном.

— Скільки років тобі треба, щоб стати так само талановитим автором, як той же Сильвестров?

— Не знаю. Наприклад, геніальний лютняр і композитор Сільвіус Леопольд Вайс почав створювати музику лише після п’ятдесяти років. На даний момент я хочу якомога більше поїздити з виступами і пограти якомога більше найрізноманітнішої музики.

— Багато українських музикантів співпрацюють заради грошей з попсовими виконавцями. Ти б зміг за гроші попрацювати, наприклад, із «ВІА Гра»?

— Я гадаю, у зв’язку зі специфікою музики, яку я люблю і виконую, у «ВІА Гра» навіть не виникне бажання запросити мене на роботу…

Олексій ОВЧАРЕНКО