Найвідоміший критик Карла Маркса Макс Вебер відзначав, що підпорядкованість надбудови базису не завжди описує закономірності у розвитку суспільства. Вебер припустив, що культура, іншими словами ця сама надбудова, також може сама по собі бути елементом, що програмує поведінку суспільства. Дуже цікавими є і дослідження Макса Вебера про вплив культури на прогрес у філософії і навіть на точні науки. Веберіанство, як називали радянські ідеологи роботи Вебера, звичайно, критикувалося в Союзі як буржуазна злостивість. Ті часи канули в Лету, але практика зіставлення культури і економіки, що дісталася нам у спадок від радянських часів, існує дотепер. Тому за Вебером нас чекають великі неприємності: будувати суспільство на основі відторгнення культури від економічного процесу просто неможливо!

Одним із культурних пластів, який обов’язково має бути збережений, є творча спадщина дніпропетровського художника Андрія Ілліча Потапенка.

Коли описують творчість художника, вдаються до різних аналогій і епітетів. У випадку з Потапенко це зробити не так просто. Поки не натрапиш на слово «делікатність»! І делікатність ця не від слабкості характеру і аж ніяк не від сумніву у своїх силах. Ні! Потапенко чудово усвідомлює, що звання «заслужений» не просто так давали в Радянському Союзі. Делікатність живопису Андрія Ілліча — це віддзеркалення його внутрішньої домінанти. В розмові з ним не почуєш, що їм рухає під час творчого процесу. Потапенко не скаже, що «мене надихнула така-то подія, і я вирішив її відобразити».

Наша бесіда з Андрієм Іллічем відбулася за декілька днів до закриття його авторської виставки в Дніпропетровському художньому музеї.

— Вам подобається виставлятися? Багато хто з художників кажуть, що це для них випробування.

— Якщо ти відчуваєш, що своїми роботами необхідно поділитися з глядачем і колегами, то, звичайно, треба виставитися. Здавалося б: вже 85 років — нащо мені це? Але так вийшло, що останнім часом я написав 30 — 40 нових для мене робіт. І вирішив їх показати, причому разом з ранніми роботами, які зберігаються в Дніпропетровському художньому і у Верхньодніпровському музеях.

— Жванецький говорить, що дуже хвилюється перед кожним виступом. А як себе відчуває художник перед виставкою?

— Теж дуже хвилююся. Це властиво, напевно, художникам старої школи, старої традиції. Адже раніше перед присвоєнням звання «заслужений художник СРСР» або «член Спілки художників СРСР» спочатку потрібно було пройти кандидатський стаж. Потрібно було потрапити на всесоюзну виставку. Це означало, що треба пройти три тури відбору — а там же був величезний конкурс — і вже потім побачити себе в експозиції. Зараз зробити таку виставку — це не тільки величезна відповідальність, але ще і величезні витрати.

Звісно, дуже багато охочих придбати українське мистецтво 60 — 70-х років за кордоном, туди йде більшість робіт. Інтерес же в нашій країні, можна сказати, на нулі.

— А чому наші такі неохочі?

— Річ у тому, що середній клас, який у них цікавиться мистецтвом, — це лікарі і викладачі. У нас же представники цих професій знаходяться в жебрацькому стані. У них мізерна зарплата і погані життєві умови. Вони не можуть дозволити собі купувати живопис, і їм його ніде повісити. А більш заможний прошарок, поки не наїсться досхочу, не дасть іншим нормально жити. Крім того, наша заможна частина населення дуже далека від мистецтва. Їх смак часто задовольняють твори найнижчого штибу. Це, звичайно, минеться, але для цього потрібен час.

— Як Ви думаєте, скільки часу потрібно: 10, 20, 50 років?

— Абсолютно очевидно, що повинне вирости ще одне покоління. Сучасні багачі посилають своїх дітей вчитися за кордон. І ці діти бачать, що там рівень культури набагато вище. Там створені прекрасні умови для мистецтва: величезні музеї, прекрасне виховання, зберігаються пам’ятники культури. А такі держави, як Італія і Греція, взагалі живуть за рахунок цього. Зараз в Україні теж вимальовується рух до подібного. Про Дніпропетровськ говорити, звичайно ж, поки не варто, але в Києві на Андріївському узвозі багато приватних галерей, де можна ознайомитися з творчістю українських художників.

— А як Ви ставитеся до твердження, що з появою фотоапарата реалістичний живопис вже не потрібен?

— Художник бачить дійсність і душею і серцем та передає це бачення у своїй роботі. А фотоапарат робить всього лише фотографію і не більш.

— Ну а в чому тоді роль художника, коли він стоїть між полотном і тим, що він бачить? Він повинен прагнути вкласти в роботу щось своє?

— Не варто думати, що робота художника — це робота в якихось тепличних умовах. Сиди собі в майстерні, читай газети і придумуй сюжети для картин! Потрібно спілкуватися з людьми і природою. Я об’їздив практично весь Радянський Союз. Зовсім недавно я з групою наших художників їздив до Ужгорода. І коли я туди їхав, я вже наперед знав, що хочу зробити. І до того як почав компонувати картину, я вже бачив, як вона повинна виглядати. А якщо просто копіювати — то був би натуралізм чистої води.

— А фізичні відчуття у момент роботи які? Як воно, коли виходить те, що задумав?

— Часто, коли я пишу, вмикаю приймач. У мене старий хороший приймач "Мінськ". Малюєш і слухаєш Баха або Моцарта, і здається, що весь злітаєш! Правда, це вже коли справа пішла. А взагалі починати завжди дуже боязко — адже ніколи не знаєш, як вийде.

Починати роботу можна дуже довго. Ходиш декілька днів у роздумах. А потім, коли розумієш, як і що треба зробити, тоді все виходить. І прикладів таких у мистецтві багато. Наприклад, Шишкін і Левітан малювали дуже швидко, могли намалювати роботу за годину, але виношували її дуже довго. Проте якщо робота вимучена — то нічого не вийде.

— Коли художника навчають малювати, його вчать, як «зловити» правильний настрій?

— Звичайно. Тому спочатку вплив викладача і його бачення буде дуже значний. Спочатку роботи учнів будуть схожі на картини викладача. І тільки потім, коли художник «опериться», з’являється своє «я», своє бачення. Починається пошук свого «обличчя». І вже тоді за роботою, «за почерком» можна буде визначати, хто її автор.

А ще в майстерні Потапенка живе голуб, який був майже замерзлим, коли Андрій Ілліч його підібрав. Тепер голуб живий-здоровий і постійно дивиться на вулицю.

Олексій ОВЧАРЕНКО