З 18 по 21 червня 1945 року в Москві Військовою колегією Верховного Суду СРСР проводився показовий процес у справі керівників польського підпільного уряду, або «Справі шістнадцяти». Генеральним режисером міжнародного судового фарсу виступив особисто Сталін. Згідно з обвинувальним актом, одним з головних підсудних постав міністр підпільного уряду Станіслав Ясюкович, дитячі роки якого пройшли в селі Кам’янське Катеринославської губернії.

Станіслав Ясюкович, син спадкових дворян Ігнатія Ясюковича і Броніслави Лабунської, народився 8 грудня 1882 року в Петербурзі. Батько Станіслава — Ігнатій Ігнатович Ясюкович — займав провідне місце серед підприємців Російської Імперії. Вінцем його діяльності стали відомі в усій Європі Дніпровські підприємства, серцем яких був Дніпровський завод в Кам’янському. Для багатьох Ігнатій Ясюкович був прикладом громадянина-підприємця, мудрого і дбайливого опікуна, гуманна позиція і широка громадська діяльність якого викликали повсюдну повагу і визнання.

Оскільки діяльність батька на терені промисловості впродовж п’ятнадцяти років (1888–1903) проходила безпосередньо на Дніпровському заводі, Станіслав Ясюкович свої юні роки провів у Кам’янському. Тут сім’я Ясюковичів (батько, мати і четверо синів — Станіслав, Ян, Ігнатій і Павло) проживала в так званому «директорському будинку», що знаходився в районі заводського поселення Верхня колонія. На початку 1890-х років Станіслава зарахували до Катеринославської чоловічої гімназії, яку він закінчив із золотою медаллю в 1901 році. Тому з повною впевненістю можна стверджувати, що малою батьківщиною Станіслава Ясюковича протягом 13 років було село Кам’янське.

Після отримання атестата зрілості Станіслав, вирішивши йти по стопах батька, подає документи до Петербурзького технологічного інституту. Технічна освіта, однак, не відповідала темпераменту та інтересам молодого Ясюковича, і він переїхав до Мюнхена, де вступив на економічне відділення місцевого університету.

Після захисту дисертації С. Ясюкович повернувся на батьківщину до Польщі й осів в Ходові, маєтку свого батька, розташованому поблизу міста Кутно. Тут він вступає до Народно-Демократичної партії і розпочинає громадську і політичну діяльність. Однак в 1913 році, через хворобу Ігнатія Ігнатовича і необхідність прийняття його великих інтересів, Станіслав Ясюкович виїжджає до Петербурга, де входить до керівництва Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства. Восени 1916 року як член правління ПРДМТ він відвідав Дніпровський завод в Кам’янському, де пройшло його дитинство.

Будучи одним з трьох співголів Правління ПРДМТ, Ясюкович володів правом підпису на акціях Товариства. Зокрема, підпис «Ст. Ясюкович» стоїть на тимчасовому свідоцтві на пред’явника на 10 штук акцій ПРДМТ, номінальною вартістю 250 рублів кожна, випуск яких був дозволений урядом 12 лютого 1917 року.

Після більшовицького перевороту Станіслав Ясюкович виїхав на батьківщину. Він приїхав до Ходова восени 1918 року і невідкладно приступив до політичної роботи з відновлення суверенітету Польщі. Будучи депутатом Сейму і входячи до керівництва Народно-Демократичної партії, він грав важливу і дієву роль одного з лідерів серед польських економістів. Його думка про необхідні реформи відображала інтереси народу і держави. Як і його великий батько, Станіслав Ясюкович був далекий від розгляду суспільних і економічних справ під кутом суто особистого чи вузькогрупового інтересів.

Під час Другої світової війни Станіслав Ясюкович вступив до лав опору і в якості віце-прем’єра керував підпільною державною адміністрацією, що була створена в той час. Польський підпільний уряд — унікальне утворення часів Другої світової війни. На захопленій німцями території діяла нелегальна державна структура, що охоплювала практично всі сторони господарської, політичної та військової діяльності суспільства. Під опікою Ясюковича перебували департаменти фінансів, сільського господарства, промисловості й торгівлі, а також департамент ліквідації наслідків війни.

Ясюкович з ентузіазмом включився в роботу. Відмовившись від сімейного життя, переїжджаючи з місця на місце, з однієї конспіративної квартири на іншу, він важко працював, не шкодуючи себе. В цей час відбувалися вирішальні для підпілля події. Після поразки Варшавського повстання в житті підпілля почалися важкі часи. Були це, напевно, і найважчі часи в житті Станіслава Ясюковича. Організація провалювалася. Радянський Союз збирався панувати в Польщі за допомогою комуністичного уряду. Західні союзники все більше відмовлялися від своїх зобов’язань щодо Польщі. Одночасно зростав комуністичний терор. Польська Армія Крайова була ліквідована.

В цей час прийшла пропозиція з боку Рад щодо зустрічі керівників підпільного польського уряду з представниками радянського військового командування у штабі Жукова. Слово честі радянського офіцера, що гарантує безпеку представникам польської сторони, давали полковник держбезпеки Піменов і генерал Іванов. Проте з боку радянського командування це було лише обманом, покликаним ліквідувати польський опір і остаточно розконспірувати його керівників.

29 березня 1945 року 16 керівників підпілля були підступно заарештовані в польському містечку Прушков, вивезені до Москви і ув’язнені в катівнях НКВД на Луб’янці. Однак тільки 5 травня радянські керівництво офіційно заявило про арешт і доставку до Москви членів підпільного польського уряду. Сталін готував показовий процес, маючи на меті скомпрометувати польський опір, інсинуюючи йому співпрацю з німцями і вороже ставлення до Червоної Армії, що боролася з гітлерівцями.

Судовий розгляд здійснювався Військовою колегією Верховного Суду СРСР і тривав з 18 по 21 червня 1945 року. До складу Колегії увійшли: генерал-полковник служби безпеки В. Ульріх (голова колегії) та члени колегії — генерал-майор служби безпеки Л. Дмитрієв і полковник служби безпеки І. Дейтистов. Обвинувачення підтримували прокурори Руденко і Афанасьєв.

Згідно з обвинувальним актом, головними підсудними постали: віце-прем’єр і делегат лондонського уряду в Польщі Ян-Станіслав Янковський, міністри Станіслав Ясюкович і Адам Бень, а також головнокомандувач Армії Крайової, генерал Леопольд Окуліцький. Вони обвинувачувалися в здійсненні керівництва нелегальною військовою організацією «Армія Крайова» («АК») і в тому, що після звільнення території Польщі не виконали наказів радянського військового командування про розпуск «АК» і були організаторами і керівниками польського підпілля, яке проводило активну ворожу діяльність проти СРСР в тилу Червоної Армії.

Режисура процесу, законність якого викликала безліч заперечень, відрізнялася великою точністю і старанністю, бо була розрахована впливати на міжнародну громадську думку. За лаштунками процесу працював справний і досвідчений апарат радянського слідства, покликаний зменшити волю підсудних до боротьби і оборони. За спогадами одного із засуджених у «Справі шістнадцяти» Казимира Багінського, «нас підгодували, випрасувати одяг, випрали білизну, в якій приїхали, поголили, використавши навіть одеколон і пудру».

Ситуація в якій опинились підсудні була дуже важкою. Вони постали перед крахом тієї справи, якій служили довгі роки життя. Західні союзники, яким вони довіряли, обдурили Польщу, кинувши її у важку хвилину. Цинічний московський процес відбувався при повній байдужості західних урядів і злісних випадах радянської преси, яка кожне заперечення проти вказівок організаторів судилища розцінювала, як спрямовану змову. Крім того, підсудні були дуже змученими людьми. Кожен мав за плечима п’ять років важкої боротьби з загарбниками, що проводилась в невимовно важких умовах підпілля.

Ясюкович не відмовлявся від відповідальності за дії підпільного уряду. Він визнавав, що зіткнення Червоної Армії і Армії Крайової шкодили спільній справі союзників, не відмовлявся від депеш, що йдуть до Лондона з недоброзичливою для Рад інформацією. В останньому слові Станіслав Ясюкович зазначив, що сенс подій збагнув тільки в ув’язненні і прийшов до переконання, що польська політика часів війни була неодноразово помилковою. Однак не просив про пом’якшення покарання, додавши, що «вирок прийме зі спокоєм».

За вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР від 21 червня 1945 року «Ясюкович Станіслав Ігнатович, 1882 року народження, уродженець м. Ленінграда, поляк, громадянин Польщі, член президії партії націонал-демократів, з 1943 року міністр підпільного польського уряду» був засуджений до позбавлення волі у ВТТ (виправно-трудовому таборі) терміном на 5 років. Бригадний генерал Леопольд Окуліцький отримав 10 років позбавлення волі. Керівник підпільного польського уряду Ян-Станіслав Янковський засуджений до 8 років позбавлення волі. Заступник голови підпільної Ради міністрів Польщі Адам Бень засуджений до 5 років позбавлення волі у ВТТ.

Цей м’який у радянському розумінні термін, винесений замість смертної кари, мав, на думку керівництва СРСР, означати «нову еру польсько-радянських відносин, еру доброзичливості, братерства і великодушності». Зрозуміло, вирок у справі керівників польського підпільного уряду був сприйнятий радянським суспільством «з полегшенням і захопленням». Московська «Правда» в номері від 22 червня 1945 писала: «Радянський народ із задоволенням вітає вирок Радянського суду, вирок в рівній мірі справедливий і великодушний».

Довгий час подальша доля Станіслава Ігнатовича Ясюковича була невідома: багато хто вважав, що один з головних підсудних московського «Процесу шістнадцяти» був таємно вивезений до Польщі, де помер в одній з в’язниць. Однак доктор політекономії Станіслав Ясюкович не був страчений. Його, що називається, довели до смерті умовами утримання на Луб’янці, звідки за станом здоров’я перевели до лікарні Бутирської в’язниці, де він і закінчив свої дні у віці 64-х років.

АКТ

22 жовтня 1946 року о 17 годині 45 хвилині в стаціонарі Бутирській в’язниці помер з/к Ясюкович Станіслав Ігнатович 1882 року народження. З/к Ясюкович С. І. поступив до лікарні 1 червня 1946 року з діагнозом: атеросклероз, простатит, хронічний цистит (запалення сечового міхура), стареча дряхлість. Хворий помер при занепаді серцевої діяльності.

19 квітня 1990 року Пленум Верховного Суду СРСР розглянув протест в.о. Генерального прокурора СРСР у справі Окуліцького Л. Б., Янковського Я. І., Беня А. В., Ясюковича С. І. та інших. У протесті ставилося питання про скасування вироку щодо всіх засуджених за відсутністю в їх діях складу злочину. Зокрема, Янковський, Бень і Ясюкович заявили в суді, що стосовно «Армії Крайової» вони не мали жодних повноважень. Командування цією організацією підпорядковувалося безпосередньо головнокомандувачу польських збройних сил у Лондоні, і рішень про створення збройних загонів в тилу Червоної Армії вони не приймали. Пленум Верховного Суду СРСР ухвалив: вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 21 червня 1945 скасувати і справу засуджених припинити за відсутністю складу злочину.