— Народився я 5 грудня 1919 року в селі Мар′янівці, — згадує 88-річний письменник-ветеран Микола Антонович Миколаєнко з Дніпропетровська, — є таке село між Кривим Рогом і Лозоваткою, на річці Інгулець.

Господарем Мар′янівки до революції був пан Ходін: він забудовував це село, привозив сюди людей з різних країв. Сіло було мальовниче, красиве. Колись Інгулець був такий чистий, такий прозорий, що просто брали воду в долоні і пили без жодного очищення. І видно було на глибину, яка риба там. Дуже затишне місце, з таким затоном, — ми любили ловити там раків. А далі було плесо велике водяне, де була глибока яма — ми називали її ковбаня. Там ловили раків, рибу, і частіше за все щука траплялася. А одного разу я сома витягнув, за зябра ледве витягнув — такий великий був. Ось там я і жив у Мар′янівці, поки не закінчив четвертий клас.

В селі була тільки початкова школа, де працювали вчителя Андрій Пимонович і Анастасія Петрівна Хохли. Її закінчували і мама моя, і батько — так що школа стара була. Після закінчення четвертого класу мені довелося ходити в школу в Лозоватку. Для мене, маленького, це було дуже далеко. У вересні ще нічого, але потім починалися дощі, сніги, бруд, взутися нема у що — то постолики, то якісь чуні, то бозна-що на ногах, то материні шкарбани взуваєш. А вони ж на мої ноги не підходять: мозолі, всякі водянки, і все мокре, протікає. А зараз тієї школи немає: після війни, вже зараз, її закрили, поруйнували. Шкода, школа була така симпатична. А діти тепер ходять вчитися за два-три кілометри від Мар′янівки.

Була в селі і церква невелика, дуже красива, але на той час, коли я підріс і міг щось розуміти, її вже поруйнували – я застав лише уламки стін з кольоровим склом. Говорили, що внизу храму, в підземеллі, поховані дочка пана Ходіна, Мар′яна, і сам пан Ходін. Раніше село називали Ходінове, а зараз — Мар′янівка, на честь юної покійниці.

А в семи кілометрах від нашої Мар′янівки — Лозоватка, величезне село. При в′їзді в нього була церква — туди мама водила всіх своїх дітей, поки її не закрили. Ми любили ходити в церкву. Це було до голодомору.

 — Скільки вас було в сім′ї?

— Сім′я велика була, хороша. Мама моя, Фросина Родіонівна Марущенко, була сиротою. Коли вони одружилися з моїм батьком Антоном Юхимовичем Миколаєнком, у них народилася перша дочка, Оленка. Я її не пам′ятаю: вона маленькою померла, мабуть, в голод 1921 року. А потім народився я. За мною були Віра, Петро, Надя, Олекса і Віталій. Отже, нас були семеро. Зараз залишилося двоє: я і моя сестра Надя. А ще десь в 1927-му, коли ми від діда Юхима перебралися у власний будинок, який батько поставив, до нас переселилися зведені материні брати — Василь, Іван і Грицько. Їхнього батька розкуркулили, відібрали все, вислали. Їм нікуди було подітися, і їх забрали мої батьки. Отже в сім′ї завжди було стовпотворіння.

— Мар′янівка була великим селом?

— Мар′янівка трохи менше Лозоватки, але все одно велика: декілька довгих вулиць. Це було наполовину село, наполовину робоче поселення. Люди, не маючи нагоди заробити в селі, ходили на роботу на рудник, десь кілометрів за вісім-десять, добували в кар′єрах руду, потім в шахті працювали, коли з′явилося підземна виробка, — там трудилися мій батько і дядько Олександр. 

— А ваша мама мала якусь професію?

— У мами не було ніякої професії, тому що в сім′ї було стільки своїх дітей, стільки прийшлих дітей родичів і по материній лінії, і по батьковій, що їй було не до цього — дай боже, щоб вона нагодувала всіх діточок. Ось її найважливіша професія: виховувала дітей, з батьком орала, засівала ниву, доїла корову, вигодовувала курей, качок, порося.

А батько, коли тепло, на землі в селі працював, сіяв сорго, кукурудзу, мав пару коней, пару корів, плуг. Обробляв з мамою землю, збирав урожай. І ми, діти, були щасливі рано вставати, ще до зорі, їхати в степ, слухати жайворонка, посмітюху (різновид жайворонка), ловити ховрахів. Я любив, коли настали гіркі часи — голод, — виливати ховрахів: наливаєш воду до ямки, він вилазить, і хапаєш його. Таке смачне м′ясо було...

— Як ви і ваша родина вижили в голодомор? Скільки продукції забирала у вас держава?

— Це питання складне, тому що кожен виживав, як міг. Батько працював на руднику і щось мав: він там одержував якісь пайки, приносив цукор-рафінад. Звичайно, все це в мізерній кількості, і нам, кожному з дітей, тільки вприкусочку діставався якийсь шматочок цукру. Мама корову доїла. Люди приходили до нас, брали коней, щоб зорати, і за це теж щось натурою платили. Але це було десь до 1928 року. А потім почалося...

Стали складати списки: хто куркуль, хто середняк, хто бідняк і кому що. Куркулів — розкуркулювали, середняків — розкуркулювали, бідних — розкуркулювали! Так дійсно було. Хто хитріше, той міг уникнути цього. Спочатку розкуркулювали найбагатших. Потім середніх. Найбагатших висилали частіше за все на Соловки. Слово «Соловки» — це було щось таке страшне! «Послали на Соловки!», «І цього на Соловки!» — жах! А потім, вже значно пізніше, я дізнався, що на Соловках доживав життя і останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський.

Зведеного материного брата, Петра Бурлаченка, розкуркулили. За що? За те, що мав декілька коней. Так у нього в сім′ї було тринадцять чоловік! Йому потрібно було якось їх годувати. І учити. Всі вони старалися, недосипали, і вночі і вдень працювали — і ось така їм шана: розкуркулити, все забрати, загребти!

Коли дядька розкуркулили, була ніч: крики, люди плачуть, бігають, не знають, що робити. Батько, передчуваючи біду, своїх пару коней, двох корів, плуг і що там ще у нього було — все відвіз і здав у колгосп. При СОЗ (спільний обробіток землі) майно не усуспільнювали. Батько все здав і сказав: «Я пішов у Кривий Ріг». Не поїхав, а пішов. Тому що тоді транспорту не було (це було в 1930 році). Влаштувався в Кривому Розі на рудоремонтному заводі — слюсарем, токарем. У нього були золоті руки, умів усе, і шофером міг бути, і столяром.

А в цей час починався голод. Не в 1933-му — тоді був апогей. Він починався поступово з 1930-го... 1931, 1932. А як пролунав 1933-й — люди вмирали. Коли батько перебрався в Кривий Ріг, я вже закінчив четвертий клас і пішов вчитися в Лозоватку. Там була середня школа №1. Я вже розповідав, як мені туди важко було ходити: голому, босому, без штанів. Я проходив туди половину п′ятого класу — і втік до Кривого Рогу! До батька. Прийшов на завод серед ночі. Мене не пропускали на прохідній — звісно, я дитина.

— А кого тобі треба?
— Антона Миколаєнка, — кажу. — Я його син.
Вони відвели мене в цех. Батько трохи не помер, побачивши мене, кинувся з криком:
— Хто помер? Мама померла? Брати? Сестри? Хто помер?
Я його заспокоїв:
— Не хвилюйся. Всі наші живі. Але далі я там жити не можу. Вчитися не можу. Я прийшов до тебе, і роби зі мною що хочеш.

Так я і залишився з батьком в Кривому Розі. А десь через півроку, влітку, батько забрав всю сім′ю. Вже йшли чутки: там той помер, там цей, там баба, там дід. А потім ще страшніше: там дітей своїх поїли!

Ми, діти, боялися виходити з дому. Це ж так страшно! Але, незважаючи на ці страхи, незважаючи на те, що говорили: «В Глибокій балці сидять бандити і ловлять людей, з′їдають їх», — я все-таки пішов у Кривий Ріг, не побоявся: виходу не було! Або там мене з′їдять, або удома.

Отже це була ситуація, коли людина вже байдужа, їй вже не страшно нічого. Коли він бачить трупи, коли всі вимирають і ніхто нікому не може допомогти. Така безнадійність, безпросвітність — чорна ніч насувається!

Коли ми жили на Першій ділянці в Кривому Розі, а це був саме 1933 рік, будівельники зводили знаменитий криворізький завод «Криворіжсталь». Тоді я бачив людей, які гинуть.

Там стояли такі довгі бараки, і в одному з них розмістилася їдальня для робітників. Був там і відсік для ІТП — інженерно-технічних працівників. Це були іноземні інженери і наші, яким давали пайок в їдальні. Або просто годували краще. І вони залишали на столах головки від з′їденої тюльки. Так я полював за цими головками від тюльки і приносив їх додому, щоб якось підтримати сім′ю. А ще мене виручали машини, які возили макуху — спресовану після вичавлювання масла луску соняшнику. Залишаються такі круглі або квадратні плити. Ось я, бувало, стою на повороті і чекаю. Тільки машина уповільнила швидкість — я стрибаю, хапаю макушину — і біжу додому, щоб нагодувати сім′ю!

Якось з їдальні вийшов, нахапавши тих же головок, і хочу швидше донести їх додому, а бачу: тітка йде попереду. Раз — впала. Я до неї — а вона вже мертва.

Особливо багато старих вмирало. Інший раз йдеш — дід попереду впав, і немає людини. Куди не йдеш — хтось обов′язково падає мертвий.

Я в Мар′янівці трупів не бачив, але мама розповідала: там ціла сім′я вимерла, там діти померли, а там — бабуся... Втім, один труп все-таки бачив. Тому що дружина мого дядька Олександра Миколаєнка в голод повісилася. Від безвихідного становища: не знала, як годувати сім′ю!

— Як письменник і поет, ви описували коли-небудь пережите в голод у своїх творах?

— Ніколи нічого не писав про це. І писати про це було категорично заборонено. Коли в «Червоному гірнику» (міській криворізькій газеті), здається, Чечельницький написав про голод, то його відразу замели — і не стало ні голоду, ні Чечельницького... Але зараз я написав декілька віршів, пов′язаних зі спогадами про голод. Вони увійшли до останньої збірки «Українські джунглі».

— Те, що ви пережили в дитинстві, зміцнило вашу віру в Бога або навпаки? Або ніяк не вплинуло на вашу віру?

— Ви знаєте, в селі Лозоватці, де була церква, жила материна рідна сестра Ївга (так її звали, а коли паспорт виписували, записали Євгенією). У неї був чоловік Гаврило, який мав водяний млин. Млин — внизу на Інгульці, а вгорі — церква. Велика красива лозоватська церква. Ми ходили туди, тому що вірили. Мама нам завжди розповідала про Бога. Вона колись ходила до Палестини, Київської Лаври і про все це нам розповідала. І ми свято вірили. А потім почалася вся ця катавасія, колективізація після непу, який дав якийсь поштовх, — почала розвиватися промисловість. Я пам′ятаю: приїжджають у село дядьки, вимінюють на намиста якісь продукти, привозять товари — для шиття сорочок. Раніше мама все коноплі трясла, вибілювала полотно, ткала і сама робила всю мануфактуру, шила нам. А тут вже з′явилася можливість кращого життя.

Так от віру в Бога вибивали у нас з голови. В школі стали говорити: ми безбожники, Бога немає, це вигадки. Це все якимсь чином впливало на наш світогляд, вбивало в нас релігійний дух. Але те, що було закладено в дитинстві, жило. Кішка дорогу перебіжить — перехрестився... І зараз в мене у віршах є Господь і релігія — це вже на іншому ступені. І я з глибокою пошаною ставлюся до людей віруючих, поважаю їхню віру, розумію їх.

— Як ставилася тоді влада до священиків?

— Безкомпромісно. Це класові вороги! Багато кого з них арештовували. Багато хто втік, але в основному їх висилали на Соловки.

— Чи багато поруйнували церков?

— Я знав тільки дві церкви — в Мар′янівці та Лозоватці. Я не пам′ятаю, коли поруйнували мар′янівську. Школярами ми бігали в цю церкву, вона ще стояла. Вибивали шматочки кольорового скла: воно нам знадобилося, щоб дивитися на сонячне затемнення. І лозоватську церкву теж поруйнували. При в′їзді з Мар′янівки в Кривий Ріг велика церква була. Її не знесли, а просто закрили. Зробили чи то склад, чи то зерносховище.
Щоб ви зрозуміли загальну ситуацію, яка була в Мар′янівці, ось вам такий контраст. В неп люди почали будувати собі будинки, було багато весіль: одягнуться по-святковому, у жінок багато намист, стрічки висять, на головах вінки — краса, все таке святкове, радісне. В селі жив гармоніст Микита Кучеренко. У нього були покручені ноги, але він чудово грав. Коли його виносили на вулицю і він починав грати, зі всієї Мар′янівки туди збігалася молодь і діти. Було так весело — танцювали, співали.

А як прийшли СОЗи, колгоспи, стало відразу в селі тихо, ніяких танців, співу. Все мертве. Потім почалося. Одних вислали, інших розстріляли. Тиша в Мар′янівці настала — лячно вийти з дому. Мама застерігала: «Ти що? Не ходи! Тебе зловлять — з′їдять!».

Ось так після непу, коли стало щось оживати, раптом — чорна ніч впала! Зараз це неможливо передати. Але тоді така пригніченість відчувалася, таке становище. Ну нікуди подітися: хоч сюди — смерть, хоч туди — смерть!

— В подальшому своєму житті чи згадували ви той досвід, який пережили?

— Це ж завжди в голові. Особливо поки батьки були живі, перепитували мене: «А ти пам′ятаєш такого-то односельця, який помер?». А зараз, коли можна все згадувати і розповідати, стільки вже в голові поганого, що просто не хочеться все це витягувати на світ Божий. Хочеться чогось світлого... А його нема й нема, цього світлого. І коли буде — невідомо.

— Відразу після голоду у вас будинки говорили про нього?

— Удома постійно про це говорили. Але не вголос, а шепотіли, щоб ніхто не чув, щоб не донесли: боялися ж. Навіть через багато років після репресій, після голоду, після того, як наших студентів хапали серед ночі — в гуртожиток, бувало, приїжджали і забирали — про який голодомор можна було писати, згадувати? Заборонена тема. Наших трьох хлопців за що репресували? Ось так сиділи за столом в кабінеті марксизму-ленінізму. Там висіли портрети Леніна і Сталіна. Один і говорить: «Ви дивіться, в одного який лоб — лобище, а не лоб! А в іншого — на два пальчики...».

І все. Більше нічого не було. Всіх трьох студентів забрали. Я так дотепер і не знаю їхньої долі. Ці хлопці — Василь Шабля, Віктор Андрієвський і Іван Руденко. Це голоду не стосується, але показує всю ситуацію в країні.

Можу ще додати, що був голод і після війни, в 1947 році. Тоді померла від голоду і туберкульозу моя двоюрідна сестра Рая Миколаєнко. Її батько Олександр і мій батько, рідні брати, були убиті на війні. Чим рятувалися в голод? Ховрахів виливали, голубів ловили, траву їли — лободу. Була ще така рослина левурда (по запаху схожа на часник),  її їли. Кашку з акації. Що траплялося – те і їли. Жахливо! Де якась шкіра валялася — і її варили і з′їдали! Точно, як під час блокади Ленінграда. Моя покійна дружина Валентина пережила ту блокаду в роки війни. Там такий жах був тільки в Ленінграді, а у нас — по всій Україні.

— Чи достатньо, з вашої точки зору, зараз розповідається про те, що люди пережили в роки голодомору?

— Я не можу зараз сказати, тому що через хворі ноги майже ніде не буваю. Але того, що до цього було, — недостатньо. Останнім часом, правда, розповідається більше. Книги випускаються, фільми. Зараз і я абсолютно вільно про все це говорю. Але завжди дивуюся, що є люди, які не визнають голодомору. Лідер комуністів Петро Симоненко заявляє: «Не було голодомору в Україні». Як можна так безвідповідально заявляти це перед усім народом, коли багато людей ще все пам′ятає? Молодші знають післявоєнний голод. А мені випало пережити всі три голоди — хоч я не пам′ятаю 1921 року, але знаю, що тоді померла від виснаження моя сестричка...

Записав Микола ЧАБАН