Чорноморія

Кубань... Дихання Кавказу тут відчувається повсюдно. Варто тільки зійти на перон вокзалу в Краснодарі, як зануришся в атмосферу великої кількості людей в міліційній формі, які невпинно фільтрують потоки мігрантів і норовлять заглянути в паспорт нашого брата-українця. Кавказький настрій навівають різкі запахи краснодарських базарів з їхньою різноманітністю смажених і печених ласощів, жвавими розмовами місцевих жителів з приводу Чечні, Черкесії, Кабарди й Адигєї, які так недоречно прагнуть незалежності, і Південної Осетії, «яка дуже доречно її одержала». Легенький кавказький колорит присутній і в гордовито-неспішній ході корінних краснодарців, що відрізняє їх від метушливих приїжджих. Але іноді в химерному потоці російськомовного говору прорветься українське слівце, а то і цілком пристойна українська мова. Цією, як кажуть на Кубані, балбчкою все ще розмовляють у станицях Краснодарського краю, хоча і прагнуть соромливо приховати її, потрапивши в російськомовне місто. І якщо ви вирішите заговорити українською з тим, хто тільки що так віртуозно висловлювався балачкою, — то він, сконфузившись, помовчить якийсь час, здивовано гляне на вас і відповість російською, — так, ніби ви нахабно вторгнулися в сакраментальне сімейне таїнство, про яке не говорять з першим стрічним.

А таємниця ця має історію довжиною більш ніж в два сторіччя. Після руйнування Запорозької Січі в 1775 році з уцілілих запорозьких козаків сформували Чорноморське козаче військо, яке в 1792 році за наказом Катерини II переселилося на запустіле правобережжя Кубані і старалося ревною службою вислужити собі цареве благовоління, відрікшись від «витівок» колишніх запорожців. Так свідчили офіціозні хроніки старого часу. Але, незалежно від кар′єри істориків, що їх писало, життя йшло за своїми законами, не завжди узгоджуючись із законами імперії і мудрованими теоріями підгодованих владою історіографів. Переселенці з Полтавської, Чернігівської і Катеринославської губерній впродовж ХIХ століття наповнили Північно-Західний Кавказ могутнім українським струменем. На початку минулого століття Чорноморія (як називали Кубань) вважалася органічною частиною «Малоросії».

Нинішній Краснодар неймовірно відрізняється від колишньої столиці кубанського козацтва. Стандартні п’яти— і дев’ятиповерхівки, "хрущоби", спальні райони, трамваї чеського виробництва, що давно підлягають списанню, але чудом виживають, звичне для пострадянського простору хамство кондукторів у громадському транспорті — одним словом, способи повсякденного міського життя в Дніпропетровську і Краснодарі співпадають. Втім, як і в інших українських і російських містах, які, всупереч 17-річному перебуванню в ізольованих комунальних квартирах, дотепер виглядають як близнята-брати. І навіть пам′ятник Тарасу Шевченку тут виглядає як абстрактний символ інтернаціональної дружби між народами, а не як дань конкретному українському поету на землі, що колись була українською. І те, що облицювальна плитка місцями вже відвалилася, тільки підсилює ефект дежавю радянської епохи.

Місцеві комуністи по праву гордяться тим, що Краснодар міцно сидить у так званому «червоному поясі» і голосує за товариша Зюганова. Звичайно, вчені педанти можуть витягувати з непотребу історії нікому не потрібні факти. Наприклад, про те, що з 60-х років ХІХ століття в Чорноморії були українські школи, де вчилися за «Грамоткою» Пантелеймона Куліша і «Букварем» Тараса Шевченка, що отаман Війська Чорноморського Яків Кухаренко підтримував дружбу з Т. Г. Шевченко і сам був видним українським письменником. Мало кому цікава творчість його учня Василя Мови (Лиманського), що увійшла до золотої фундації української літератури, і те, що тут збирав матеріал для словника української мови Митрофан Дикарев, учень видатного українського філолога Олександра Потебні, а драматичні твори Григорія Доброскока рясніли сюжетами з історії запорозького козацтва. Одним словом, благополучно забуто багато що з того, що нагадувало про колись повноцінне українське життя Кубані.

Життя це давно відредагували, переформатували і поставили на «правильну» орбіту. Червоний терор часів громадянської війни 1918-1921, сталінські репресії, страшний голод 1932-1933 років і заборона викладання українською мовою, діюча з 1932 року, зробили свою справу на Кубані. Суспільство стало радянським. Навіщо ворушити минувшину? А якщо вже і справді ворушити — так діставати звідти потрібне, правильне, затребуване віянням нинішнього часу. Як це робить губернатор Краснодарського краю Олександр Ткачов, який воскрешає образ Катерини II, а разом з тим і стару назву Краснодара — Катеринодар. 5 грудня в краснодарських школах проходило тестування з історії міста, що ненав′язливо підводило учнів до правильної відповіді на поставлені питання. Пан Ткачов, котрий має багатий досвід будівництва греблі на українську Тузлу в 2003 році і отримання премії «Російський Національний Олімп» в номінації «Державний діяч Росії» за 2002-2003 роки, знає, що робить. У 2006 році він відкрив у губернському центрі пам′ятник государині-імператриці, споруджений за образом зруйнованого більшовиками. Зараз він представляє в телепроекті «Ім′я Росії» Катерину II як найголовніше, що було в російській історії. Швидше за все, навесні наступного року в Краснодарі проведуть референдум з питання повернення колишньої назви.

Отже, якщо ви рішуче налаштовані на пошук чогось українського в Краснодарі, починайте з Катерининського скверу і пам′ятника Катерині II, вірніше з його підніжжя, оскільки в його правій частині розміщені засновники Чорноморського козачого війська Антон Головатий, Сидір Білий і Захар Чепіга. Правда, вам завчасно потрібно знати, що ці історичні діячі мають деяке ставлення до України, оскільки з написів на пам′ятнику ви цього ніколи не дізнаєтеся. Закінчивши огляд, прямуйте до вулиці Червоної, що знаходиться поруч, — на ній розташована будівля знаменитого Кубанського козачого хору. Не буде зайвим заглянути в розташовану навпроти крайову наукову бібліотеку імені О. С. Пушкіна, щоб озброїтися для ведення подальших пошуків. І вже зовсім обов′язково пройти по Червоній повз крайову адміністрацію на вулицю Гімназичну — в Краснодарський історико-археологічний музей. Якщо після причащання музейними старовинами у вас залишилося місце для вражень, то спробуйте провести літню ніч в Краснодарі, не вдаючись до допомоги антикомариних засобів. Це допоможе зануритися в первозданну первісність міста, побудованого на болоті. Комарині полчища, нагадуючи про невдалий вибір місця для військової столиці отаманом Захаром Чепігою, немилосердно гризуть всіх без виключення представників виду homo sapiens, незважаючи на їхнє походження, соціальне положення, і навіть партійну приналежність.

А якщо ви людина справді серйозна, то вам просто необхідно знати, що в Краснодарі існує Товариство української культури Кубані, діє кубанський філіал Наукового товариства ім. Т. Шевченка, останнім часом активну науково-просвітницьку роботу здійснює товариство «Кубань-Україна». До того ж, у Краснодарському державному університеті культури і мистецтв читається курс української літератури, а в Кубанському державному університеті — спецкурс історії України. Але практично немає українських шкіл, газет, журналів, а головне — масового усвідомлення українського коріння Кубані.

Закубання, або неукраїнська Кубань

Не буває так, щоб земля, на якій живе певний корінний народ, раніше не належала іншому корінному народу, витисненому, завойованому або асимільованому цим більш пізнім народом. У ході російського завоювання народи Північного Кавказу майже уникнули асиміляції і підкорення. З часу ліквідації Кримського ханства річка Кубань служила межею Російській імперії, що відділяла її від народів Кавказу. Довколишні степи були населені кочовими ногайцями. Восени 1783 року тут відбулися страшні події. Боячись запланованого російським урядом виселення на Урал, ногайці в паніці бігли за Кубань. Спроби генерала О. В. Суворова зупинити мігрантів тільки посилили хаос. Ногайці вбивали своїх дружин і дітей, знищували майно, щоб нічого не дісталося ворогу. І Суворов віддав наказ про викорінювання кочівників... Близько 50 тисяч ногайських сімей, або щонайменше 200 тисяч чоловік було або знищено, або депортовано. А 9 років потому Катерина II «подарувала» спорожнілу кубанську землю чорноморським козакам. Річка Кубань з тих пір була не просто межею, але і лінією фронту, що нескінченно кровоточила по обидва боки.

Підкорення Кавказу Росією тривало до 1864 року. Велика частина населення адигейських народів (94%), відомих під загальною назвою черкеси, була вигнана. Воїни від природи, багато хто з них пішов у турецьку армію. За 50 років подальшого існування Османської імперії понад 150 черкесів стали крупними воєначальниками. Найвідоміші з них — маршал Зекі-паша, ініціатор створення спецпідрозділу кавалерії «Хамідіє», що сумно прославилася кривавим придушенням національно-визвольного руху слов′янських і вірменського народів; адиг Алі Фауд Джебесой, командувач Західним фронтом турецької армії під час війни з Антантою. Видне положення черкеси займали в арміях Єгипту, Сирії, Йорданії — держав, що утворилися після розпаду Османської імперії. Та й зараз військова служба є основним заняттям черкеських чоловіків, що проживають у Державі Ізраїль і Йорданському королівстві.

Нині Адигея складає невелику автономну республіку Російської Федерації, вона вузькою смугою врізається в самий центр Краснодарського краю. Серед населення переважають росіяни (68%), адигейці складають тільки 22%, українці — 3%. Столиця Адигеї — Майкоп, невелике, симпатичне і дуже доглянуте місто. Невисокі, зі смаком оздоблені будинки, затишні ресторанчики з недорогими і смачними стравами, просторі вулиці, що дотепер не знають автомобільних заторів, бездоганне асфальтове покриття доріг — все це вигідно відрізняє його від переповненого двоокисом водню і суєтою Краснодару. Тут абсолютно відмінні від урбаністичних гігантів життєві ритми, немає надлишку галасливої реклами і шаленої дорожнечі. Рівно і спокійно. Цікаво пройтися по книжкових магазинах адигейської столиці, які, на відміну від багатьох українських, рясніють виданнями з національної історії, культури, мови і побуту.

Розміреність і тиша вулиць раптово порушується низкою машин, що їдуть на пристойній швидкості із зеленими прапорами, які розвіваються на вітру. «Наречену умикнули», — запевняє мене мій супровідник, студент Адигейського університету. Потім пояснює: справжню наречену потрібно красти, так само, як і адигейські прапори, що використовуються в церемонії (зелене полотнище з трьома золотими стрілами): вміло викрадений предмет набуває особливої цінності. Уявляю, скільки адміністративних будівель в Адигеї в ніч перед умиканням нареченої позбавляються зелених полотнищ і як потім урядовцям у відчаї доводиться списувати їх з балансу як непридатні до використання.

Прикрасою Майкопа стала значних розмірів соборна мечеть, нещодавно відбудована на кошти одного шейха з Об′єднаних Арабських Еміратів, що виділив для цієї мети мільйон американських доларів. Ця одна з найкрупніших мусульманських мечетей Кавказу оточена мальовничим лужком із козами, що мирно на ньому пасуться. Хочеться зупинитися на цьому зворушливому поєднанні. Але чи зупиниться на ньому адизька національна свідомість?

Владислав ГРИБОВСЬКИЙ