І приходять сюди кипчаків племена,
Й перед ідолом гнеться кипчацька спина,
Перехожий пройде чи з’явиться кінний,
Всіх підкорить кумир одвіку незмінний.
Нізамі Гянджеві

Що робити, коли хочеться мандрувати світами, шукати для себе щось нове, тобто давно забуте старе, — а можливості такої немає? Друзі, хочу поділитися з вами власним рецептом задоволення жаги дослідника-аматора. Достатньо прискіпливіше придивитися до свого буденного життєвого оточення. Наприклад, як у наступному випадку. Так от, є у мене в Січеславі приятель — працівник шиномонтажної майстерні — на ім’я Олег. Людина, як і кожен з нас, зовсім не ординарна. Раніше він працював електриком у місцевому історичному музеї імені Дмитра Яворницького, і з тих часів зробився за духом дослідником, істориком, патріотом рідного краю. Олег періодично запрошував мене разом піти до музею, щось натхненно розповідав, але я, наче глухий, це «щось» пропускав мимо вух. Щось дуже й дуже важливе. Можливо, тому, що сам кілька разів бував у цьому знаменитому музеї, і, чесно кажучи, тоді він мене не вразив.

Але чи то я змінився, чи то час прийшов — і я згадав його розповідь про те, як він був свідком дивної події, що сталася в музеї з однією делегацією науковців із Індії. Коли вони побачили одного кам’яного ідола, що зберігався в музеї серед інших 86 подібних експонатів, то попадали на коліна, почали плакати, радіти, молитися до нього. Перекладачі пояснили працівникам музею, що індуси між собою говорять, що це давньоарійське божество і що воно підтверджує їхню думку, що арії прийшли в Індію саме з території України. Індуси довго й щиро раділи, обнімали українців, які їх супроводжували, називали їх своїми братами.

Зрештою я вирішив, що треба піти з Олегом і побачити це диво на власні очі. Ідол знаходиться в першій же залі старожитностей, поряд із кістками мамонта і трипільськими глечиками. Він дійсно дивний. У дуже гарному стані, з усіх чотирьох сторін вкритий різними зображеннями, і навіть його голова й плечі теж оздоблені таємничими сакральними знаками. Бабуся, що мало не все життя працює доглядачкою у цій залі, абсолютно серйозно сказала, що це арійський бог і що він досі живий, оскільки в таких каменях оселялись духи предків, а то й богів.

Ідол дійсно вразив. Вразив і напис під ним: «Керносівський ідол. Можливо, зображає бога-творця давніх аріїв. Третє тисячоліття до нашої ери»!

За повнішою інформацією звернулися до науковця, завідувача цього відділу, чудової жінки Лариси Чурилової. Щоб не переказувати власними словами її розповідь, наведу фрагмент з її ще не опублікованої книги «Хранителі вічності».

«Центральне місце не тільки в колекції кам’яних статуй, але й в УСЬОМУ АРХЕОЛОГІЧНОМУ ЗІБРАННІ Дніпропетровського історичного музею (ДІМ) по праву займає "Керносівський ідол". Він увійшов до історії музею і археологічної науки тихо і досить непомітно, тому що, напевно, настільки було сильним потрясіння, яке він викликав. Довго ніхто із спеціалістів не наважувався до нього підступитись.

Як часто буває з унікальними знахідками, Керносівського ідола знайшли випадково. Його помітили школярі села Керносівка Новомосковського району Дніпропетровської області в 1973 році під час земляних робіт на місці зруйнованого кургану. На жаль, ніяких подробиць, пов’язаних з пам’ятником, дізнатися не вдалося, оскільки на місці можливого кургану була вирита силосна яма. Школярі повідомили про знахідку вчителя. Ідола перевезли до села і написали до музею листа, в якому повідомили, що знайшли кам’яну бабу. Восени, після розкопок, археологи ДІМ приїхали в Керносівку подивитись на «бабу».

25 жовтня 1973 року. Цей осінній день запам’ятається назавжди. Ранні присмерки, невелика селянська хата, тісний двір з помаранчевими гарбузами і у кутку двору — ВІН, невеликий, світло-сірий, що майже злився із кольором сутінок…

На сьогодні Керносівський ідол зайняв належне місце в анналах історичної науки. Він широко відомий за межами України. Повідомлення, статті про Керносівського ідола розмістили багато друкованих видань Європи і Америки. Його добре знають в Індії, де, як відомо, арійці в II тис. до н. е. створили державу, здійснивши переселення з півночі, з приуральських і причорноморських степів. Керносівський ідол декілька разів експонувався на міжнародних виставках у Німеччині та Італії. Але останнє слово про нього поки ще не сказано, належна його статусу книга поки ще не написана.

Як він виглядає? Що він собою являє?

На перший погляд це невелика (1,20 х 0,36 х 0,24 м, вага 238,5 кг) статуя із сірого пісковику, яка вражає своєю гармонійністю, якимсь особливим благородством обрисів. На жаль, правий бік ідола серйозно деформовано (залишилась глибока вм’ятина) бульдозером. Він являє собою прямокутну, достатньо об’ємну плиту (скоріше навіть блок) з невеликим виступом зверху — головою. Всі чотири сторони блоку вкриті чисельними малюнками, зображеннями, зробленими в техніці невисокого рельєфу. На них зображені зброя, металеві знаряддя праці, сюжети полювання і ритуальних танців, коні, собаки, закодовані календарі, меандрові візерунки, різні таємничі знаки та магічні символи.

По боках голови виступають невеликі вуха з поглибленням у центрі. Обличчя видовжене, з виступаючим підборіддям, яке низько опущено на груди. Зображені невеликі, глибоко посаджені очі, невеликий ніс, щоки, «козацькі» вуса. В цілому вираз обличчя — спокійний, дещо суворий.

Після закінчення детального опису Керносівського ідола ловиш себе на думці, що знайомство з ним нагадує вивчення цілого храму або храмового комплексу, повного розписів, про значення яких можемо тільки здогадуватись. Путівником для подолання цього складного лабіринту є міфи давньоарійських народів і їхня головна священна книга Рігведа, тому що у ній йдеться про дуже давні події, котрі пам’ятають береги Дніпра, степи Північного Причорномор’я, Закавказзя та Південний Урал.

Формування міфологічних уявлень та релігійного пантеону, народження героїчного епосу древніх аріїв — предків багатьох народів Європи та Азії відбулися задовго до розселення арійських племен та їх появи на Індостанському півострові.

Не викликає сумнівів, що Керносівський ідол представляє нам або одного з верховних божеств арійського пантеону, або брахмана-жерця, що його уособлює.

Нагадує Керносівський ідол і про Пурушу, першого створеного Богом чоловіка, древньоарійського Адама, тому що ідол не просто зображає людину, а є образом моделі Всесвіту, мікро- та макрокосмосу: голова Пуруші йде в небо, а ноги — в земні надра. Як би там не було, абстрагуючись від конкретного імені, ми, безсумнівно, бачимо образ, що у нас — сучасних людей — викликає почуття благоговіння…»

Ось, друзі, таким чином ми з вами й познайомились з арійським Адамом, котрий знаходився неподалік від сучасного Січеслава, а зараз спокійно стоїть собі у музеї легендарного Дмитра Яворницького. Після розмови з шановною Ларисою Миколаївною та й особистого «спілкування» з ідолом арійської боголюдини вже не здається дивною розповідь бабусі, яка доглядає цю залу старожитностей. А розповіла вона про те, що коли італійські науковці після виставки у себе на батьківщині повернули на місце нашого ідола, то, прощаючись з ним, вони плакали, як малі діти…

Стосовно подібних кам’яних фігур Лариса Чурилова нагадує, що в Україні їх із давніх-давен називали «МАМАЯМИ», і, проводячи логічно-історичну лінію, висуває припущення, що, ймовірно, знамениті на Україні народні картини часів Запорозької Січі, котрі зображають легендарного козака Мамая, і такі кам’яні «Мамаї» хоча і відрізняються за стилістикою, але все-таки є зображенням однієї і тієї ж сакральної сутності, що й втілювали древні кам’яні ідоли в наших степах.

Це припущення ще більше наближає нас до розгадки справжньої суті Керносівського ідола. Бо арійський духовний світогляд розвивався поступово і безперервно; триває цей процес і сьогодні. Епохальною подією у цьому ланцюгу розвитку була поява Ісуса Христа. Йому вдалося найкраще донести до людей головну мету духовного розвитку — розкриття у собі божественної сутності, якою наділив нас Творець, частиною і продовженням котрого є кожна людина. Ісус закликав своїх братів і сестер згадати своє істинне походження і стати на шлях втілення свого божественного призначення.

Якщо припустити, що головна ідея від початку свого розвитку і до наших днів не може нести у собі кардинальне протиріччя, то з позиції сьогодення можна зрозуміти, про що думали наші далекі предки. Перед ними стояли ті самі завдання, що й перед нами. Якщо ми, звертаючись до образа Ісуса Христа, прагнемо наслідувати його, то й наші предки повинні були мати перед собою певний зразок, до котрого б вони прагнули наблизитись.

У самій назві «Керносівський ідол» люди підсвідомо вжили слово «ІДОЛ», тобто «ідеал», «взірець» для наслідування. Логічно припустити, що Керносівський ідол є образом найкраще реалізованої людини арійської раси, яку називали Рама, або Ной (новий). Подібним чином Адам (боголюдина) був зразковою реалізацією людини попередньої, доарійської білої раси — раси європейських кроманьйонців. У подальшій історії духовного розвитку арійської людини роль такого «взірця» для наслідування відігравали образи Ісуса Христа і козака Мамая.

Керносівський Рама — це першолюдина саме арійської раси, котра, як відомо, здійснила неолітичну революцію: опанувала землеробство і тваринництво, започаткувала ткацтво, гончарство, металургію, виробництво зброї та сільськогосподарського інструменту. Тому Керносівська «ідеальна людина» несе на собі зображення зброї та інструментів, одомашнених коней і собак. Дві стопи символізують перехід до нової раси, а фалос і бик — її велику плодючість.

Згідно з легендою, арієць Ной був нащадком Адама і, так би мовити, «новим Адамом», або «арійським Адамом». Подібним чином «новим Адамом» називали Ісуса Христа — ідеал нової людської раси.

В будь якому випадку не викликає сумнівів, що в музеї Дмитра Яворницького знаходиться культовий об’єкт, який може стати знаковою фігурою, що повинна приваблювати як майбутніх дослідників, так і туристів з усього світу.

Дослідження тривають. Друзі, долучайтесь!

Юрій ЯКУБА
юрист, громадський діяч