Протягом останніх століть людина намагається перекроїти навколишнє середовище під себе. Але часто «новий крій» з часом виявляється неправильним і навіть шкідливим. Невеликі «промахи» людства часто набувають масштабів катастрофи, а «плюси» перетворюються на «мінуси». Однією з таких помилок, допущених на території України, багато хто вважає створення ряду водосховищ на річці Дніпро. Вчені заявляють: людське втручання в природний плин річки має досить серйозні наслідки. Водна артерія перетворюється на болото, а це неминуче спричинить за собою безліч негативних наслідків для нас і наших нащадків.

Серед тих, хто закликає нас замислитися про сучасний стан речей і почати активно діяти, — директор інституту проблем природокористування та екології НАН України, доктор технічних наук, професор Шапар Аркадій Григорович. Вчений розповів нам про проблеми, які виникли після спорудження водосховищ, і запропонував можливі шляхи їх вирішення.

— Наша головна річка перебуває в досить скрутному становищі. Як можна оцінити її стан?

— За грубою класифікацією є три етапи існування водойми: річка, озеро, болото. Такі зміни відбуваються у природі з плином часу, це природна зміна екосистем. Але наш Дніпро вже 6 млн років існує як річка, дуже могутня річка, яка протікає по території України, Білорусі, Росії, і тільки останнім часом почали спостерігатися процеси його переходу в озерну систему. Це обумовлено людською діяльністю.

Раніше на ділянці Дніпропетровськ–Запоріжжя на 70 км тяглися пороги різного типу прохідності. Вода, проходячи через них, збагачувалася киснем, оскільки там були перепади висоти. Наша річка була унікальним явищем. І якби зараз пороги залишилися в недоторканому вигляді, наш регіон був би об’єктом світового значення, ми були б дуже привабливі для туризму. Але, побудувавши на річці ряд гребель, ми погубили все це.

Свого часу, затоплюючи пороги, керувалися тим, що потрібно забезпечити транспортне сполучення. Річка в її природному вигляді була непереборною перешкодою для транспорту. За часів Російської імперії це питання теж піднімалося, і його рішення було доручено міністерству транспорту. Але серед запропонованих проектів не було жодного, в якому б передбачалося затоплення порогів. Тоді головним способом проходження порогів було перевантаження. У Дніпропетровську перед Лоц-Кам’янкою кораблі розвантажувалися, на наземному транспорті вантаж везли до Запоріжжя, де знову вантажили на кораблі.

Ще одним аргументом «за» будівництво гребель був той факт, що з їх допомогою ми отримували дешеву екологічно чисту електроенергію. Але чи справді ця електроенергія екологічно чиста? Вона з’явилася внаслідок затоплення величезних територій. При цьому постраждали представники і наземна і водна екосистеми, порушений віковий режим руху води. Знаючи все це, не можна назвати цю енергію екологічно чистою, адже при її отриманні руйнується екосистема.

Вважалося, що створення великих водойм сприятиме розведенню риби. До того ж, створивши водосховища, ми зможемо зрошувати величезні посівні площі, що підвищить врожайність. Такі аргументи стали причиною створення першої греблі. Екологічна оцінка проекту тоді взагалі не проводилася, ніхто не звертав на це уваги. Навіть навпаки. Подивіться фільми тих часів — труби, що димлять, дуже часто поміщали в кадр. Їх вигляд говорив про те, що ми індустріальна країна, а отже, йдемо до світлого майбутнього.

У процесі створення водосховищ затопило дрібні ділянки суші — ніхто їх не відгороджував, і вода розлилася по своїм законам. Почалися процеси гниття, масове цвітіння води. Там, де очікувалося, що буде нереститися риба, ми отримали джерело отруєння. Але на це ніхто не звернув або не захотів звернути увагу, і після війни побудували ще каскад водосховищ.

В результаті річка зарегульована. Раніше в паводок вода надходила у величезних кількостях, течія збільшувалася, і все, що, можливо, було в річці не дуже хорошого, неслося в море. А тепер все це залишається у нас.

На всіх наших штучних морях з’являються острови, вони намиваються з часом. Це говорить про те, що річка перетворюється в болото.

Рівень річки в деяких місцях піднявся на 30 метрів. Це означає, що всі води, які раніше живили річку на глибині 30 метрів, тепер не течуть. Підтоплюється територія, прилегла до Дніпра, а кошти, які ми витрачаємо на боротьбу з підтопленням, — це величезна сума.

Крім того, ми постійно чуємо, що греблі знаходяться в аварійному стані і якщо станеться аварія на одній з них — це буде катастрофа державного масштабу. Адже це ще один аргумент на користь того, щоб спустити водосховища.

Через те, що ми зарегулювали Дніпро, ми отримали величезні неживі площі, бо це не нормальний режим експлуатації річки. До того ж на річці немає господаря. Річковики, енергетики, лісники — всі господарі. В результаті періодично виникають додаткові проблеми. Закрили гідроенергетики греблю, бо електроенергія зараз не потрібна, течія припинилася, а для риби це сильний стрес. А скільки було спусків води, які приводили до масової загибелі риби! І завжди є виправдання й пояснення, навіщо це зробили.

— Кількість риби в Дніпрі відчутно зменшується? Є якісь види риби, які зараз не живуть у нашій річці, але колись водилися?

— У 1639 році територією України подорожував французький військовий інженер Гійом Лавассер де Боплан. Так ось він писав, що коли риба йшла на нерест по річці Домоткань, у воду можна було поставити піку, і вона не падала. А на річці Самарі, коли рибалки витягали невід, то рибу менше 20 см кидали назад у воду.

У нашій місцевості ловилося багато білуги, стерляді. Всі ці риби зникли. Вони прохідні, їм треба, щоб вони пройшли вгору за течією, віднерестились, і пішли в море. Але греблі перешкодили цьому процесу. Замість річки утворилася система озер. Тому такі риби пішли взагалі, видовий склад річки сильно збіднів. І навіть кількість озерних видів риб, таких як карась, теж різко зменшилася.

— Напевно, на чисельність і видовий склад впливає також забруднення річки хімічними підприємствами?

— Звичайно, все це дуже впливає на забруднення водоймища. Більше того, зараз, коли річка більше схожа на систему озер, все, що скидається в річку, довгий час залишається на місці, і негативний вплив на річку посилюється. У нас в бібліотеці є книга 1901 року видання «Дніпро та його притоки», написана інженером-шляховиком. Він описав всю площу водозбірного Дніпра, притоки, кількість дощів, що випадають на цій території. Ним була створена колосальна інформаційна база. І вже тоді він пише, що потрібно дотримуватися санітарних норм, описує, як не можна поводитися по відношенню до річки.

— У водопроводах багатьох населених пунктів тече вода, взята з водосховищ Дніпра. Чи не стане проблематичним відбір води, якщо спустити водосховища?

— Коли говорять про спуск водосховищ, то в якості аргументу «проти» наводять той факт, що водосховища — джерело води для водопостачання багатьох населених пунктів. Але ця проблема вирішувана. Навіть якщо спустити водосховища, баланс річки залишиться таким самим. Просто він буде розподілений по-іншому, а отже, кількості води вистачить для постачання міст. Звичайно, під час спуску водосховищ водозабірні труби виявляться вище рівня води, і їх треба буде опустити нижче, але це не так важко зробити. До того ж на берегах річок можна створити додаткові резервуари для води. У Дніпродзержинську є подібне штучно створене озеро. З таких водойм за необхідності можна буде брати потрібну кількість води. Ми забули про те, що знищили практично всі малі річки, зменшилася їх течія, замулились джерела, які живили ці річки, піднявся рівень ґрунтових вод. Ми розорали ґрунти в охоронній зоні, але таких врожаїв, які передбачалися на цих територіях, не отримали.

— Проблема засолення чорнозему, можливо, теж пов’язана з підйомом ґрунтових вод?

— По-перше, йде підтоплення ґрунтів за рахунок підвищення ґрунтових вод. Крім того, на всіх зрошуваних ділянках йдуть процеси засолення, адже річкова вода набагато солоніша за дощову. Солі накопичуються в ґрунті, і поступово з сівозміни випадають величезні площі. Тобто в будь-якому випадку існуючу систему потрібно реконструювати.

Ми зараз підходимо до природи зі споживчої точки зору і беремо стільки, скільки нам треба. Треба брати від Дніпра стільки, скільки він може дати без шкоди для свого існування, а ми беремо — скільки хочемо. Крім того, ми дуже недбало ставимося до води: 40 % її втрачається, поки доставляється до місця призначення. Адже вода, за оцінками світових експертів, найближчим часом буде ресурсом № 1, за який прогнозують навіть війни.

— Якщо спустити водосховища, то течією води частину мулу, в якому відклалися радіонукліди, важкі метали та інші шкідливі речовини, може знести в море…

— Дехто каже, що не можна спускати водосховища саме тому. Але періодично для проходу кораблів чиститься фарватер річки, мул збаламучується і все одно потрапляє в товщу води.

Ще лякають тим, що мул у звільнених від води місцях суші буде розноситися вітром, і важкі метали та інші шкідливі речовини, які в ньому осіли, будуть поширюватися по значній території. Але під час Другої світової війни запорізька гребля була підірвана, і на звільнених площах не було ніякого запилювання. Відразу почався природний процес відновлення біоценозу. Через рік на берегах річки вже з’явився чагарник, а ще через кілька років вони заросли травою, з’явилися дерева.

— За кордоном є приклади спуску водосховищ?

-Так. З 1990 року в США на річках ліквідовано 350 дамб. За підрахунками зарубіжних колег відновлення екосистем «звільнених» річок триватиме 100 років. Протягом цього часу на різних етапах ефект буде різний, але в цілому вони чекають на одній річці близько 100 млрд доларів прибутку від цього заходу. Прибуток планується отримати за рахунок туризму, рибальства. Так підходять до вирішення подібних проблем інші країни. До того ж Всесвітній банк реконструкції відмовився від фінансування проектів, пов’язаних з будівництвом дамб, оскільки це завдає величезну шкоду довкіллю.

— В одному з інтерв’ю в 2009 році Ви говорили, що розробили програму з очищення Дніпра. Вона вже працює?

— Ми брали участь у проекті «Оздоровлення Дніпра в районі Дніпропетровська». Цей локальний проект мав на меті відгородження річки від низьких гниючих місць, будівництво дамб, подекуди поглиблення русла. У результаті ми звузимо русло річки, збільшимо швидкість течії води на 7–10 %, а це зменшить цвітіння води, процеси гниття тощо. Це змогло б хоч трохи покращити ситуацію, але проект досі не запущений. Він знаходиться на стадії розгляду, на його здійснення потрібні гроші.

— Проблему Ви змалювали, але з якого боку підходити до її розв’язання?

— Її, як і будь-яку іншу проблему, треба вирішувати послідовно. Як дитину поступово вчать ходити, так поступово треба відроджувати природні умови існування річки. Повинна бути програма боротьби з явищем, яке являє собою повільне вмирання нашої водойми як ріки. Ця програма повинна включати в першу чергу оцінку всіх можливих негативних явищ, які можуть виникнути. Потрібно визначити, скільки це буде коштувати, розробити послідовність дій. Ми повинні визнати, що Дніпро хворий, і ми повинні його лікувати, тому що ми відповідальні за його стан перед майбутніми поколіннями. Починати треба з Каховського водосховища: воно побудоване пізніше за інших і є найнижчим. Там затоплені великі площі. Рівень води водоймища перевищує навколишню територію на 6 метрів. Річка Базавлук підходить до греблі, але течії немає, адже рівень води в річці нижчий. Тому там стоїть насос, який перекачує воду до водосховища. І таких перекачок на Дніпрі величезна кількість. Але ж на це витрачається електроенергія. Потрібно знайти якісь альтернативні джерела енергії. Треба постаратися, щоб цей захід став якщо не прибутковим, то хоча б найменш збитковим.

Потрібна програма для України щодо зменшення витрат електроенергії на виробництві, тому що зараз ми споживаємо електроенергії більше, ніж, наприклад, Польща. Звичайно, при такому марнотратстві електроенергії не вистачатиме. Ми її експортуємо, але робимо це за рахунок своєї річки, за рахунок майбутнього Україні. Якщо ми перестанемо експортувати електроенергію, витрачати гроші на осушення підтоплених земель, на зміцнення гребель, то, можливо, з’являться гроші на спуск водосховища. Все це треба прорахувати, зважити, обговорити всі варіанти, дійти спільної згоди і почати послідовні дії. Коли ми в нашому інституті проаналізували існуючий стан речей, то дійшли висновку про те, що плюсів у проекту спуску водосховищ в 10 разів більше, ніж мінусів. Можливо, ми не все врахували, не всі дані вдалося отримати, але все одно плюсів набагато більше. Якщо таку програму обґрунтовувати, то потрібні науково-дослідні роботи, потрібно технічне обґрунтування. А для того щоб фінансувати, цей проект треба поєднати інтереси бізнесу та суспільства. Наприклад, при звуженні русла звільняться землі — це може бути привабливо для бізнесу.

— А якщо нічого не робити, залишити все як є?

— Через 100–400 років річка почне перетворюватися на болото. Будуть заболочуватися всі великі ділянки, річка буде представлена дрібними струмочками.

У нас просто немає іншого виходу, окрім як займатися цією проблемою. І чим раніше ми це зробимо, тим меншим буде збиток для майбутніх поколінь.