Побачитися взимку з пісенним буковинським краєм — це, звичайно, подарунок долі. Чернівці, Хотин, Вижниця — міста цього карпатського куточка несуть чар неповторної регіональної особливості. Вже не раз випадало мені бувати в столиці краю, але я все одно не перестаю дивуватися, як люблять чернівчани своє красиве місто. З колегою Павлом Маменком цьогоріч довелося задля фотозйомки піднятися на вежу мерії. Червоні черепичні дахи під тобою немов переносять на кілька століть назад. Адже місто має багатющу, 600-річну історію. І хоч дув пронизливий крижаний вітер, це не завадило нам у захваті роздивлятися навкруги себе – від побаченого просто перехоплювало подих. Звідси видно і місто, і спокійний Прут, котрий навесні показує свій норов, як це було останньої згубної повені на Західній Україні.

До 600-річчя Чернівців відродилася площа Турецької криниці. Про її недавню реконструкцію нам захоплено розповіла наша землячка, архітектор Лариса Вандюк. Вже багато років вона живе і працює во славу Чернівців. Як і для інших архітекторів-дніпропетровців за народженням, вони стали для неї рідними. Спочатку ми сиділи в її затишному архітектурному ательє, а потім вирушили в місто.

Пані Лариса показувала облаштований на відновленій за її проектом площі павільйон Турецької криниці, аркаду з фонтаном, вкритий склом бювет з підсвіткою, декілька оглядових майданчиків, відреставровані сходи та підпірну стінку впродовж Турецького мосту. За ескізним проектом криниці працювали турецькі фахівці. Торік до 600-річчя Чернівців було завершено реконструкцію площі, яка займає гектар з четвертю. А пані Ларисі мріється ще й про зведення на ній готелю.

Оглянули ми в Чернівцях і дивовижний архітектурний ансамбль резиденції буковинських митрополитів — перлину європейської культури. Спроектована видатним чеським архітектором Йозефом Главкою і будована в 1862-1884 роках, ця будівля (там нині розташувався Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича) увійшла до попереднього списку цінних архітектурних об′єктів ЮНЕСКО. Не могли ми оминути й іншого архітектурного шедевру архітектора Главки — вірменської церкви на вулиці Вірменській. Чару старих вулиць, затишку кафе не забути.

Туристські шляхи-дороги привели нас у місто Вижницю, яке називають воротами в Карпати. Центр декоративного мистецтва Північної Буковини мальовничо розташувався над Черемошем, біля підніжжя гір. До речі, родом з Вижницького району видатний український співак Назарій Яремчук.

Яскравою стала поїздка до Чорториї у Кіцманському районі — батьківщини славетного українського актора і режисера Івана Миколайчука. Під ногами рипів сніг, коли ми завітали до музею-садиби митця. Іван Миколайчук завжди навідувався у рідну Чорторию на різдвяні свята. Тож ми бачимо однакові з ним пейзажі. Його незрима присутність відчувається й нині. Музей нам відчинив чоловік сестри Івана Васильовича. Він говорив про Івана, родину Миколайчуків, про добру Іванову маму. Експозиція цікаво розповідає про дитинство і зрілість митця.

«А ще не оминіть у Чорториї лебединого озера», – наставляла нас у Чернівцях Лариса Вандюк. Стояв сильний мороз і кружальце незамерзлої води посеред озера дедалі зменшувалося. Там ми й побачили граційних лебедів, а біля них по-дружньому сиділи чиїсь хазяйські качки. І їм було тепло в одному товаристві. Нас теж зігрівала думка від того, що Україна така різна, але однаково дорога нам у різних куточках.

Микола ЧАБАН
Чернівці — Дніпропетровськ