Зараз тая серед рая слобода засіла,
Тут тишина, вся старшина не має к їм діла;
Тут сипуга, війт п’янюга, вже не докучає,
І в підводу тут із роду ніхто не хапає.
Народна поезія

Сучасні міські агломерації з року в рік поглинають собою невеличкі українські села. Здавалось би, це закономірний і прогресивний поступ нашої держави на шляху економічного та соціального розвитку. Але у зв’язку з цим постала проблема: вже кілька поколінь українців виросли в бетонних ландшафтах одноманітних міст, так жодного разу і не побачивши справжнього села, любовно оспіваного письменниками та поетами зі шкільних підручників.

Пам’ятаю, у молодших класах нам дали завдання написати твір на тему: «Як я відпочивав у бабусі в селі», і це мене загнало у глухий кут, адже я не маю жодної бабусі в селі, тому писати не було про що, і я отримала погану оцінку. Або ще таке. Задали нам намалювати сільський пейзаж. Я й намалювала корову, у якої вим’я посеред передніх ніг. А коли я показала батькові свій малюнок, то він спочатку півгодини сміявся, а вже потім спитав: «Де ти, доню, бачила таку корову?». А справа була у тому, що я взагалі не бачила живої корови.

Цю проблему вирішили у Києві, відкривши там 9 липня цього року всього за 7 кілометрів від Хрещатика штучне козацьке селище — Мамаєву Слободу. Цілих 19 років цього чекали поціновувачі українського етносу, щоб нарешті будь-хто охочий поблукати теренами села ХVII ст. міг здійснити свою мрію.

Перш за все Мамаєва Слобода — це великий тематичний дендропарк, що розгорнувся на території у 9,2 га. Село потопає в пишних грушах, яблунях, вишнях. Біля будиночків, оплетених тином, квітнуть мальви, ромашки та різні духмяні трави. Тут бере початок річка Либідь, отже подорожні можуть насолоджуватися не лише пишною зеленню, а й невеличкими озерами. Помилуватися тією красою та нарешті побачити українське козацьке село, доторкнутися до історії вирішила і я.

Чомусь одразу Мамаєва Слобода не вразила мене чимось неординарним чи загадковим — навпаки, я почувала себе як у звичайному невеличкому селі, де звідусіль лунає українська мова, а з усіх боків тебе обступають хатки із солом’яними стріхами, млини, дерев’яні возовні, стайні, кошарні, у яких планується тримати худобу.

Захоплення напливало поволі, у міру мого просування углиб слободи. Там мене зустріла своїми дерев’яними банями Церква Покрови Пресвятої Богородиці та дзвіниця з тринадцятьма дзвонами. Храм невеличкий, а всередині його стіни рясніють іконами, написаними молодими київськими майстрами у стилі мазепинського бароко. Особливо запам’яталися незвичайні ікони з рельєфними окладами.

Далі, за церковним двором, розташовується ярмарковий майдан, на якому можна побачити різноманітні етнічні сувеніри: петриківський розпис, дерев’яні посуд та іграшки, свистульки, плетені із соломи кошики, віночки, скриньки, вироби із глини та скла.

Майже всі продавці на Ярмарку виготовляють вироби власноруч. Ось, наприклад, пані Людмила, продавець симпатичних домовиків із мішковини, сказала, що займається улюбленою справою ще з тих часів, коли тільки-но почалася історія незалежної України. Майстри ж із соломоплетіння розповіли, яке величезне значення мало для давніх слов’ян жито, — недарма в слові «жито» спільний корінь із словом «життя». Тому той, хто купить собі якусь солом’яну річ, придбає ще й чудовий оберіг. Отож я особисто переконалася, що похід на ярмарок — це не тільки спосіб залишити собі невеличку згадку у вигляді сувеніру, а й можливість цікаво провести час.

Перлиною Мамаєвої Слободи є місце за ярмарковим майданом, де розлилося серед очерету справжнє озеро, повне прудкого карася та квітучих білих лілей. На озері мирно стоять козацькі чайки, спочиває водяний млин, а от люди на невеличкому містку, напевно, юрмляться й гомонять завжди. Річ у тому, що відвідувачам дозволяється годувати озерних рибок хлібом. Так от, коли кидаєш у воду білий окраєць, риба одразу ж несамовито й гуртом на нього кидається, вистрибуючи з озера, наче косяк голодних піраній. У такі миті відоме гасло часів Римської імперії «Хліба та видовищ!» набуває буквального значення, адже якщо кинути шматочок хліба на листок латаття, то починається справжня забава: риби спочатку разом підтоплюють лист водою, а потім один найсміливіший карась вистрибує на те латаття і збиває шматочок у воду. Але особливий ажіотаж серед відвідувачів викликала поява у воді невеличкої черепашки. (Кажуть, їх у озері живе аж три!) Звісно, це озеро — справжня мрія рибалки, але поки ловити рибу там заборонено. Проте мені зізналися, що, може, восени почнуть вилов карася, щоб подавати відвідувачам слободи свіжу рибу у справжньому козацькому шинку. До речі, саме тут, у мамаєвському шинку охочі можуть скуштувати обід козака: український борщ, м’ясо, варенички, узвар...

Далі я завітала до хати коваля, де на порозі, певно, чекала свого чоловіка красуня-українка, завжди привітна до гостей. У хатинці було затишно, пахло зіллям, що сушилося під стелею, на стіні серед ікон висів портрет козака Мамая, прикрашений рушниками. Мене зразу зацікавило питання: а чому саме Мамаєва Слобода? Дівчина посміхнулася і переказала нам легенду: «З прадавніх часів на Русі існував культ жінки, тобто матері. Символом жіночності вважалася коса. Та одного разу чоловік-козак захотів стати головним. Він відпустив собі оселедця, як косу, та сказав: „Мама буду я”, от і пішло: „Мама — я”, а того найпершого козака так і прозвали Мамаєм».

Правда то чи ні, я не наважуюсь коментувати, але легенда здалася мені цікавою. Поспілкувавшись із дружиною коваля, мені захотілося познайомитися і з самим ковалем, що якраз працював біля горнила.

У кузні було темно, як у жерлі печі, тільки вогонь палав за спиною майстра і ледь освітлював обличчя присутніх у кузні. Коваль виявився молодим парубком на ім’я Антін, якого я розпитала про його ковальську вдачу:

— Що ви найпершим зробили із заліза?

— Навіть не пам’ятаю... Але то була ПОТРІБНА річ! Зараз же кую свою першу підкову на Слободі, а взагалі-то не першу: я вже десь більше року займаюся ковальською справою.

— Чи важко бути ковалем?

— Не дуже. Більше цікаво, ніж важко.

— А чому ви почали займатися ковальською справою?

— Змалечку мене зачаровували вогонь та залізо. Хоча в дитинстві таким захоплюватися було погано, адже вогонь дітям не іграшка... Я — вітер, і подобається мені більш за все вогонь: він чесний, безкомпромісний; а залізо — воно зазвичай тверде, а коли з вогню — то м’яке... І це прикольно!

Наступним пунктом у моїй програмі походу по Мамаєвій Слободі було відвідання садиби гончаря. На порозі його хатки мене також вітала молоденька україночка. Хата здалася дуже схожою на попередню, але була більш яскраво вбрана рушниками, біля розмальованої печі в ній гойдалася дитяча люлька, в одному з кутків під стелею світилася лампадка, а навколо неї кружляли дерев’яні голуби. «В давнину вважалося: якщо в хату заходила гарна людина, то голуби поверталися до неї, а якщо погана — навпаки, — повідомила мені дівчина. — Взагалі, раніше було багато воєн, і селяни вірили, що якщо у них будуть у хаті голуби, то на їхній землі завжди буде мир, адже здавна голуби — це символ миру». Погостювавши у хаті, я вийшла на подвір’я, де стояли два дерев’яні столики із так званим «гончарним колом», за якими працювали брати-гончарі Іван та Данило. Я запитала в Данила:
— Як давно ви цим займаєтеся?

— Давно... Все життя!

— А чи можна на вашому гончарному колі щось зробити самому?

— Так, ми проводимо майстер-класи. Усе робите власними ручками на гончарному колі з допомогою гончаря. Потім за годину волога глина підсихає і ви забираєте свій виріб додому.

— А що тут можна зробити?

— Та все що завгодно: миску, чашку, вазочку, глечик, підсвічник...

— Прикольно!

— Та ні, гончарство — це не прикольно, це КРУТО, тому що у гончарів все крутиться!

Отож я та ще купа людей, що спостерігали за гончарями, загорілися ідеєю взяти участь у майстер-класі. Досі я чомусь вважала, що гончарство — то виключно чоловіча справа, але Данило заперечив: «Найпершим гончарем була жінка. Бо в первісні часи чоловіків постійно не було вдома, адже вони полювали на звірів. А от жінка завжди сиділа дома з дітьми. І от одного разу до вогню потрапив шматочок глини... Коли багаття затухло, то жінка взяла той шматочок, почала розминати в руках, надала йому форму, а потім той шматочок застиг. Так жінка дізналася про властивості глини і почала займатися гончарством». Тому я без вагань вирішила зробити невеличку вазочку. На мене одягли солом’яний капелюшок, фартух, замурзаний глиною, посадовили за гончарне коло та дали шматочок м’якої глини. Спочатку я її розім’яла у руках, потім розмістила по центру гончарного кола, і... усе почало крутитися на моїх очах. Я від подиву майже не тямила, що роблю, а люди навколо зачаровано дивилися, як у моїх руках за допомогою майстра виростає справжній глечик! Данило між тим казав: «Раніше гончарів на селі вважали чаклунами, бо вони могли перетворити звичайний шматок глини на якийсь виріб, і називали їх "гон чар", тобто той, хто гонить чари. Ось, наприклад, є такий сучасний персонаж Гаррі Поттер („potter” з англ. — „гончар”). А хто він? Чаклун!». І дійсно: чудасія якась, вже хвилин через десять у моїх руках була омріяна вазочка! Я думала, то вже кінець, але гончар вмастив мій палець у червону глину, щоб я провела по середині глечика, і це буде кругла лінія життя. Після того майстер дав мені спеціального інструмента, за допомогою якого ми зробили ще й рельєфні візерунки на гладкому «пузі» вази. Вийшло дуже красиво! Та, на жаль, одразу після майстер-класу мені довелося поїхати додому, бо якось незручно було ходити по селу, тримаючи на долоні вазочку, котру, до того ж, не можна «турбувати» протягом трьох годин, щоб не деформувалася...

На власному досвіді я переконалася, що такий похід, нехай до інсценованого, але такого СПРАВЖНЬОГО українського села, дарує багато позитивних емоцій — як дітям, так і дорослим, а також знайомить із культурою та побутом нашої Батьківщини, викликає повагу до рідної землі, надихає на творчість, а головне — дає можливість вирватися із бетонних обіймів міста, щоб подихати свіжим повітрям, не від’їжджаючи при цьому далеко від дому.

Дуже хотілося б, щоб меценати побудували подібний комплекс і у Дніпропетровську, на історичній землі козаків. А то так склалося, що у нас в місті, крім парків ім. Глоби та ім. Шевченка, які, проте, аж ніяк не відтворюють народний колорит, погуляти і подихати НЕ вихлопними газами мешканцям та гостям міста більше ніде. Але особливо обурює те, що й надалі наші маленькі дніпропетровці, почувши від когось слова «справжнє українське село», будуть розгублено кліпати очима...

Катерина НІКОДА

Ціни на Ярмарку:
Петриківський розпис — від 10 грн.
Глиняні свистульки — від 15 грн.
Етно-магніти на холодильник — від 15 грн.
Українські іграшки — від 30 грн.
Роботи Львівських склодувів — від 40 грн.
Повний комплекс страв — приблизно 50 грн.
Майстер-клас з гончарства — 30 грн.