«Українцям незалежність дісталася ″на шару″. Зібралися три дядьки в Біловезькій пущі, добряче випили і поділили Союз. Отак у нас робиться велика політика…» Подібні розмірковування-навіювання мені за нагоди висловлював поважний журналіст з п’ятдесятирічним «партійним» стажем. І не дивно. У будь-якій історичній книзі часів молодості шановного колеги, а найперше в підручниках, Українська революція 1917–1920 років подавалася як громадянська війна та свавілля «банд». Потім з’явилися нові вороги — «бандерівці», про «криваві злочини» яких писали з тисячею неймовірних подробиць та з «праведним» гнівом в очах.

І, звичайно, всі ці події відбувалися на «шаленому» заході України. А що ж було чути на східних землях? Мовчання ягнят?

Відхилити «залізну завісу» між Сходом і Заходом радянської доби та ознайомитись із документами, ретельно замовчуваними цензурою, можна завдяки книзі запорізького історика Юрія Щура «На грані двох світів: український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)», презентація якої відбулася в краєзнавчому відділі Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки. Книга побачила світ у 2011 році в запорізькому видавництві «Просвіта» за сприяння Східноукраїнського дослідницького центру «Спадщина», який об’єднує істориків п’яти східних областей. У дослідженні (над ним автор працював понад сім років) широко використані матеріали архівів СБУ та спогади очевидців.

Для багатьох буде несподіванкою той факт, що й після поразки Української революції в 1921 році боротьба на сході України не припинилася. Класичний приклад — Холодноярська республіка, яка воювала в самому центрі України до 1923 року. В архіві СБУ зберігаються також 17 томів слідчої справи, присвяченої створеному в 1920 році у Києві Центральному українському повстанському комітету (ЦУПКому), який готував загальноукраїнське повстання проти більшовиків. Діяльність підпільного комітету не набула розголосу, бо організація була викрита, а керівники розстріляні.

Звичайно, умови на західних і східних землях України відрізнялися. На території, наприклад, Галичини, яка на той час опинилася під владою Польщі, місцеві спецслужби не спромоглися ліквідувати підпільні організації, що проголошували курс на відновлення української державності. Так з окремих гуртків січових стрільців та ветеранів Української Галицької армії утворилася Українська військова організація на чолі з полковником Коновальцем, яка в 1929 році, злившись із низкою студентських організацій, трансформувалася у відому нам ОУН.

На сході України така діяльність була неможливою. По-перше, тому що Українська держава тут немовби вже існувала — створена більшовиками. Вона була іншою за своєю суттю, соціалістичною, але не здавалася втомленим боротьбою активістам української революції відверто ворожою. Перші кроки нової влади — неп, українізація — виглядали оптимістично. І, хоча ця країна й не відповідала їх уявленням про ідеальну Україну, українські патріоти взяли активну участь у розбудові нової держави. І на тому були заскочені. Бо наступні кроки — колективізація, Голодомор, звинувачення в зраді Батьківщини та масові розстріли інтелігенції — мали на меті розчавити ідею незалежності як таку.

Але, як свідчать документи, навіть після жахливих 1930-х в українських селах та містах виникали невеличкі підпільні організації, які, не маючи жодного формального стосунку до ОУН, проголошували ті ж самі цінності — створення або відновлення Української незалежної держави. «По Дніпропетровській та Запорізькій областях ходили антирадянські листівки, - розповідає Ю. Щур. — У Запорізькому архіві мені пощастило бачити одну таку. Їх видавці мали гарне почуття гумору та досить певності у своїх переконаннях, досить часто в кінці листівки крупним шрифтом ішло звернення до практичного селянина: «Прочитав — не скури, передай іншому!»

Пожвавлення у стосунках українських патріотів Сходу та Заходу відбулося після того, як Західна Україна увійшла до складу Радянської України. Почалася міграція працівників на промислові об’єкти Дніпропетровська, Запоріжжя та інших індустріальних міст. Західноукраїнська молодь ставала студентами східних вузів. У цей час починають створюватися нові українські патріотичні осередки, зокрема в Донецькій, Сумській та Запорізькій областях. Наприклад, у Запоріжжі в 1940 році був створений гурток «Самостійна Україна», який складався з 6 «західняків» та 6 «східняків». Одним із перших пунктів у плані їхньої діяльності проти радянської влади був підрив Дніпрогесу. Але хлопців заарештували. У 1941 році замість них це зробили червоноармійці.

Не знаходить фактичного підтвердження поширена думка, що ядром українського підпілля на сході України були вихідці з західних областей. Наприклад, на Запоріжжі з встановлених на сьогодні близько 200 членів та прихильників підпілля «західняків» було… аж 15 чоловік. Решта — місцеві, перш за все вчителі, працівники освіти, але були й селяни та робітники. Схожа ситуація була в інших областях. Зокрема, на Дніпропетровщині встановлено понад 800 прізвищ членів ОУН та прихильників, теж переважно місцевих мешканців. До речі, саме вихідці з Дніпропетровської та, меншою мірою, із Запорізької областей першими відновили традиції бійців УНР та розпочали в 1943 році формування відділів УПА-Південь в лісах Холодного яру.

Про самодостатність дніпропетровського осередку ОУН свідчить, наприклад, печатка, яку використовувала Дніпропетровська міська управа на початку німецької окупації. «У жодному місті Наддніпрянської України я не бачив такої печатки, — розповідає дослідник. — Традиційною для періоду німецької окупації були печатки двомовні — німецькою та українською (іноді російською) мовами. Тут же навколо звичайного для всіх оунівських печаток тризуба маємо лаконічний напис українською: "Українська держава. Дніпропетровська міська управа". І жодної згадки про німецьку владу». Щоправда, нацистська влада не довго терпіла «нахабство» українців. Багато хто з оунівців, які проводили самоврядування, були розстріляні. Тоді настала черга іншої, не менш дивної співпраці українського націоналістичного підпілля з… комуністичним. При цьому українці постачали союзникам зброю для боротьби з німцями, а ті, в свою чергу, ділилися інформацією. Але ця ситуативна дружба завершилась одразу, як тільки на Дніпропетровщині знову встановилася влада рад.

У книзі Ю. Щура наведено багато прикладів діяльності націоналістичних організацій, які засвідчують органічність цього руху на східних землях України. Ось, для прикладу, цікавий епізод, що стався в Донецькій області. Кілька шахтарів випадково натрапили на схованку з пристроєм для друку листівок, які закликали українців захищати свою землю від окупантів — німців та «совєтів». Шахтарі продовжили благородну справу попередників. Друкарня ж, як потім з’ясувалося, належала заарештованим нацистами оунівцям…

А що стосується слів відомої пісні 1980-х про «сонне царство» Наддніпрянщини, то вони відображають лише результат успішної роботи радянських спецслужб із формування суспільної думки.