До Львова приємно приїздити, особливо вперше і напередодні відкриття ХVІІІ Міжнародного книжкового форуму видавців та VІ Львівського міжнародного літературного фестивалю. З 14-го по 18-е вересня вони були центральною подією життя міста, що вхопила у свій вир як білі комірці інтелігенції, так і представників інших суспільних класів, для яких елементи білого в одязі, здавалося б, не є обов’язковими. Словом, усі львів’яни — від говіркого таксиста до студента-анархіста — чекали на це священнодійство і на гостей міста, котрим з природною для Львова чемністю пояснювали особливості місцевої топографії й рекомендували, куди і коли саме завітати та чого очікувати: більшість рекомендаторів, як виявилося, щороку відвідують Форум, поповнюючи свої запаси вражень і книжкових трофеїв.

Цьогоріч привезене видавцями книжкове розмаїття розташувалося у Палаці Мистецтв, біля Палацу Потоцьких та на проспекті Свободи, в той час як презентаційні та літературно-мистецькі заходи (а їх було близько 750!) охопили чи не весь центр міста. На Форум прибуло більше 200 письменників з 25-ти країн світу. Найбільш помітними стали творчі зустрічі з норвежцем Ерлендом Лу, поляком Адамом Міхніком, конголезцем Фістоном Мванза Муджіла та українськими письменниками Марією Матіос, братами Капрановими і Василем Шклярем. Окремо була представлена країна – почесний гість — Швейцарія, що відрядила на Форум представників свого красного письменства. Тож за концентрацією пишучої та видавничої братії (як і заходів, у яких вони брали участь) на душу пересічного населення Львів у ці дні перевершив багато культурних столиць близького і не надто близького зарубіжжя. Його вулицями неквапливо гуляли чи роздавали автографи біля книжкових яток автори відомих книг, та ще й інколи виринали персонажі, що в театральних імпровізаціях просто неба занурювали перехожих у світ книжкових пригод. Палац Потоцьких, побудований у стилі французького барокового класицизму часів Людовіка ХIV, став гармонійним фоном для костюмованої презентації роману дніпропетровської письменниці Наталії Дев’ятко «Карта і компас» (перша книга трилогії «Скарби примарних островів»). Адже її головний герой Ярош Сокіл виглядав українською реінкарнацією Джека Горобця.

Та найголовнішим героєм Форуму була книга, передусім — українська книга. Вона, попри діаметрально протилежні зміни напрямків подуву політичних протягів і незмінну відсутність державної підтримки, виявляється, не просто друкується, а гарно друкується. Деякі видавництва, як наприклад харківське «Фоліо», навіть вдаються до сміливих — хоч і не дуже нових, але витратних — експериментів з витинанками на палітурках. Тож держава живе своїм життям, суспільство, разом з обездержавленим книговиданням, — своїм; і що б не говорили про скорочення україномовного простору в Україні, сучасні неукраїномовні книжки, що поодинокими залисинами  зустрічалися в ятках, становили явну меншість — особливо стосовно сучасної художньої, і зокрема дитячої, літератури. Виявляється, україномовна дитяча книжка видається не тільки у Львові, Києві чи Харкові, але й у Донецьку, що аж ніяк не служить аргументом на користь твердження про розкол країни за мовною ознакою.

За тематикою книжкового розмаїття теж не помітно, щоб за останні два роки громіздкий корабель українського суспільства розвертався на 180°: це україномовна художня і навчальна література для дітей (що відтак засвідчує вибір майбутнього), викриття злочинів радянського тоталітаризму проти українців, висвітлення антирадянського руху в Україні та теми Другої світової війни, зокрема діяльності ОУН і УПА, переклади світової класики українською, історія української науки та мистецтва.

Безумовним лідером книговидання для дітей впевнено показало себе «Видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», котре на цьогорічному Форумі отримало гран-прі конкурсу за «Пригоди короля Мацюся» Януша Корчака і «Кресало» Ганса Християна Андерсена (художник Владислав Єрко). Тернопільське видавництво «Богдан» привернуло увагу жюрі конкурсу (та й не тільки його) українською народною казкою «Рукавичка» (ідея, макет та графічне опрацювання Романа Романишина та Андрія Лесіва). Книга Віти Сусак «Українські митці Парижа. 1900–1939 рр.» (Київ: Родовід – А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010) теж, гадаю, була однаково пошанована увагою як конкурсного жюрі, так і відвідувачів Форуму. Втім, простий перегляд реєстру видань, що отримали гран-прі, створює враження, що більшість з них симптоматично далекі від теми українського-антиукраїнського протистояння. За єдиним виключенням — працею Івана Дзюби «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів століття ХХІ» (Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011). Хоча і ця тема була представлена на Форумі серією презентацій у музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» — книгами Володимира В’ятровича «Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ» та «Українська Повстанська армія. Історія нескорених» (у співавторстві з Р. Забілим, І. Дерев’яним, П. Содолем), Нормана Наймарка «Геноциди Сталіна» та ін. Достатньо жваву увагу відвідувачів привертала збірка «Дніпропетровська ОУН у боротьбі з німецькою окупацією. Документи й матеріали» (вступна стаття й упорядкування В. Панченка, Ю. Щура, А. Середіна), а також монографія Володимира Панченка «Економічна платформа українського націоналістичного руху у 1920–1950-х роках» (Дніпропетровськ: А. Л. Свідлер, 2010).

Цікавими і як завжди неординарними виглядали на Форумі брати Капранові, котрі представляли власне видавництво «Зелений пес» та серію «12 балів» спільно з авторами. В цій серії нещодавно з’явилося п’ять книг: «Княгиня Ольга і я», «Іван Мазепа і я», «Тарас Шевченко і я», «Леся Українка і я», «Степан Бандера і я», розрахованих на дітей середнього шкільного віку. Відверто жалкую, що ця вдала новація, де поліграфічна форма максимально відповідає ідейному змістові, не привернула увагу жюрі конкурсу. Кожна з цих книжок покликана на те, щоб спровокувати школярикову допитливість, спонукати його до формулювання власних суджень з приводу того, що стало предметом громіздкої стереотипізації, а не повторювання підручникових формул тієї чи іншої ідеологічної спрямованості.

З дніпропетровських книгодрукарів на книжковому Форумі було помітним видавництво «Герда», яке представило свою серію «Еditio princeps» і першу книгу, що вийшла в її межах — «Путешественные записки Василия Зуева» — важливе джерело з історії Південної України. Під час презентації цього видання у Львівській національній бібліотеці ім. Василя Стефаника наголошувалося на доцільності введення у науковий обіг стародруків шляхом їх републікації та коментування, так само як і співставлення джерел, що отримали стереотипну регіональну «прописку»; тож добре знані у Львові подорожні нотатки австрійця Бальтазара Гакета, котрий відвідав і український південь, могли б стати предметом цікавого співставлення з «Записками» російського академіка Василя Зуєва — порівняння ментально-географічних образів.

Відвідання Форуму налаштовує на довгі рефлексії щодо українства, далекі від того, що конголезець Фістон Мванза Муджіла сказав про свою країну: «Вона є прекрасною жінкою, котра кожного дня родить дітей і йде вночі їх топити». Впевнений, суть сьогоднішньої України слід виражати іншими образами. Наприклад, великого корабля — хай недоладно збудованого, але настільки масштабного, що коли свавільна забаганка стерничого і спрямує його на мілину, то рух інших суден буде надовго перекритий. Тож великому кораблеві — й велике плавання. Воно й буде таким незалежно від того, чи буде держава надавати українському книгодрукуванню свою підтримку, чи ні. Тільки в останньому випадку державі доведеться бути кормою суспільства, а не його «носом».