У обивателя уявлення про музейного працівника стандартні, навіяні старими фільмами, — дідусь із тремтячою борідкою або істота невизначеного віку й статі, зарозуміла синя панчоха, що здуває пил з пошарпаної книги. Директор Дніпропетровського історичного музею Надія Іванівна Капустіна вже в перші хвилини спілкування руйнує цей стереотип.

Її підлеглі говорять, що вона хороший менеджер, чий авторитет визнають колеги з інших міст. А вона не втомлюється хвалити колектив музею, кажучи, що навіть найталановитіший організатор сам один нічого не зробить — для будь-якої справи потрібна команда. А щоб команда не сумувала, їй весь час потрібно підкидати нові ідеї. Три роки тому цьому колективу вдалося провести Перший Всеукраїнський музейний фестиваль. Здавалося б — нонсенс: які фестивалі можуть бути у музеїв? Але досвід виявився вдалим. Отже, вирішили його повторити. З 18 по 22 вересня в Дніпропетровську проходить другий фестиваль «Музей у сучасному поліетнічному світі».

— Надія Іванівна, як народилася ця ідея?

— В 1999 році ми брали участь у московському проекті «Інтермузей»: у виставковому центрі кожний музей мав свій бокс, де можна було як завгодно себе відрекомендувати. Одночасно ми дізналися, що Красноярський музей раз на два роки проводить музейне бієналле — різні конкурси для музеїв. І ось я подумала, що є сенс з′єднати ці заходи в єдиний фестиваль. Ми чекали приводу, і, чесно кажучи, навіть побоювалися, що хтось цю ідею перехопить. Гідним стимулом став ювілей першого директора музею Дмитра Яворницького. В 2005-му ми провели фестиваль, стали «Музейною подією року в Україні», познайомилися з багатьма своїми колегами і зрозуміли, що таке явище має бути. Коли закінчувався фестиваль, виникло питання, хто проводитиме наступний; і тоді багато моїх колег сказали одну фразу: «Тобі є з ким». У нас немає такого, що хтось сидить у куточку, а хтось бігає, — працює весь колектив.

— Придумавши фестиваль, ви хотіли віддати його іншому місту?

— Була пропозиція кожний подальший фестиваль проводити в новому місті. Ми почекали — ініціативи ніхто не проявив, і ми вирішили: ну, що ж, спробуємо і вдруге.

— Хто приїде цього року?

— Заявки на участь прислали 106 музеїв України — це національні, обласні, міські, районні, сільські музеї, і навіть музеї підприємств. Незважаючи на те, що проживання всі на цей раз оплачують самостійно, бажання приїхати, подивитися, повчитися у колег величезне. Я думаю, що це буде цікава, яскрава, неординарна подія. І ми можемо пишатися тим, що, якщо театральні і музичні фестивалі є в багатьох містах, то музейний, який проходить у Дніпропетровську, — єдиний в Україні. Більше такого відкритого, широкого музейного заходу ніде не проводиться. Так, бувають конференції, але це один напрям музейної діяльності, а ми постаралися об′єднати всі напрями, всі форми музейної роботи. Тому цього року збільшили програму фестивалю, увівши конкурс «Музейний промоушен». Музеї роблять цікаві проекти, а донести їх аудиторії не завжди можуть — немає грошей на пряму рекламу. Але давайте подивимося, як ми можемо обходити цю перешкоду — відсутність грошей.  Тут ми навіть трохи схитрували: самі хочемо подивитися, хто що робить, повчитися і знайти способи промоушену в тій фінансовій ситуації, в якій знаходяться музеї.

— Яка вартість музейного фестивалю?

— Його бюджет близько 200 тисяч гривень – це спонсорські гроші, міська підтримка, фінансування області і Міністерства культури. На призи фестивалю ми самостійно, через різні організації, за допомогою друзів музею зібрали близько 40 тисяч. Я вважаю, що це непогано, тому що на першому фестивалі було ще менше.

— Чим Дніпропетровський історичний музей, окрім подарунків, дивуватиме учасників фестивалю?

— Ми беремо участь у всіх конкурсах. В номінації «міні-експозиція» представимо наш улюблений «Катеринославський ярмарок», тому що на початку ХІХ століття Катеринославщина займала третє місце в Російській імперії за товарообігом, і наш вовняний ярмарок був кращим не тільки в імперії, але і в Європі. На конкурс «Музейний промоушен» ми даємо 2 проекти. Також покажемо 5 наших видань, фільм і наш багатостраждальний сайт, який історики роблять самостійно, хоча, як правило, цим займаються спеціалізовані фірми. Приємно те, що сайт ще знаходиться в стані розробки, а вже з′являються приємні відгуки про нього, і через сайт до нас звернулися дослідник із Петербурга, який займається протоарійською культурою і кам′яною пластикою цього періоду, і дослідник з Болгарії, який займається діорамним мистецтвом.

— Що ще включає програма фестивалю?

— Конкурси — це добре, але хочеться, щоби люди ще і поспілкувалися, побачили нові моменти в музейній діяльності, тому ми робимо виставку музичних інструментів з фундацій нашого музею, для нових гостей повторимо нічну екскурсію «Людина і степ», в Літературному музеї буде щось у стилі перформенса. Покажемо колегам ідею, яка працює багато років, — музейну вітальню «In vino veritas» і наше фольклорно-етнографічне свято «Чисті джерела». І якщо вже фестиваль називається « Музей у сучасному поліетнічному світі», будуть і заходи поліетнічні – з українськими, російськими, молдавськими, циганськими, грузинськими, литовськими піснями й танцями.

— Що з програми буде відкрито для звичних жителів міста?

— Дніпропетровці зможуть відвідати свято просто неба «Чисті джерела» і всі 45 виставок, які будуть відкриті в білій і бічних залах історичного музею, в залах діорами. В касі музею висітиме розклад музейних фільмів і комп′ютерних робіт — їх теж можна буде подивитися.

— Якою буде вартість вхідних квитків на ці заходи?

— Ми постараємося зробити її доступною.

— Взагалі, ціна квитка в дніпропетровські музеї набагато нижче за вартість квитка в європейські, і навіть в єгипетські музеї. Там можна подивитися експозицію за 50-70 гривень, якщо перерахувати на наші гроші. Чому така різниця у вартості?

— Квиток у наш музей навіть дешевше, ніж квиток в музеї Криму, Києва, Львова. Справа в тому, що коли людина їде на відпочинок, їй хочеться розважитися, і вона легше розлучається з грошима. У нас інша ситуація: місто не туристичне, до нас іде в основному місцеве населення, і ми хочемо, щоб людина прийшла не один раз і не раз привела свою дитину. Але, на жаль, бувають такі випадки: приходить бабуся з онуком, йому купує квиток, а сама не йде в музей, тому що не вистачає грошей на другий квиток. Порахуйте, якщо сім′я з чотирьох чоловік прийшла в музей, двоє дорослих і двоє дітей — це 14 грн. плюс 8, разом 22 грн. Експозиція варта того, щоб підняти ціну, але ми прагнемо орієнтуватися на людей з низьким достатком. Інша справа виставки: ціна на їхні відвідування вище, і зв′язано це з тим, що для створення виставки потрібне набагато більше зусиль, ніж підтримка існуючої експозиції. Тут з′являються предмети на нетривалий час, але вони  унікальні і цікаві.

— Що з європейських музеїв ви привнесли б до Дніпропетровська?

— Я привнесла б ті технічні засоби, які існують в різних музеях. Якось я була в Ганновері, на такій виставці, де кожна країна презентувала себе, і я побачила різні підходи. Десь просто виставлялися предмети, а десь вони поєднувалися з величезними проекціями, звуковим супроводом. Нічна екскурсія по нашому музею показала, що це працює прекрасно: шум степу, сова, спів. Але, говоритимемо відверто, від нашої бідності виходить примітивність: магнітофони приносимо з дому, хлопці бігають із зали в залу, щоб встигнути переставити магнітофон; звук йде моно, а хотілося б зробити його об′ємним, стерео. Плюс до всього бракує насиченості інформацією. Сьогодні відвідувач без екскурсовода мало що зрозуміє: ну, прочитає написи під експонатами, але це скучно. Я хотіла б поставити інформаційні кіоски, де на чотирьох мовах була б інформація і про зал, і про кожний предмет, який там є. І, звичайно, треба попрацювати над освітленням, тому що є зали, де воно у нас не акцентоване. В музеї предмети не повинні заливатися потоком світла, тому що є проблема збереження паперу, тканини, фарб на творах живопису, але потрібна спрямованість, чіткість освітлення. Я б також хотіла, щоб у нас були вітрини зі збільшувачами. Багато що з цього ми, я сподіваюся, зможемо утілити в новому нашому проекті — в лапідаріумі, скляному музеї для кам′яних половецьких баб.

— А як ідуть справи з реалізацією цього проекту?

— В місті ми не змогли знайти остаточне рішення, нам запропонували звернутися до Києва, до Департаменту охорони історико-культурної спадщини. Там, розглянувши наш проект, висловили думку, що він цікавий. Зараз ми звернулися до міста з проханням про довідведення землі. А архітектори вже працюють над нашою заявкою. Одна стіна в лапідаріумі буде не зі скла, і на ній ми хочемо зобразити степ. Повісити постер — це симпатично, але банально, і ось якось я подумала: а що, якщо помістити динамічну картинку? Адже можна зняти степ, сюжети різних часів: то половці в степах, то козаки, то тачанка — натяк на те, що ці кам′яні статуї бачили все це. І, звичайно, картинка супроводжуватиметься звуками, тому відразу потрібно планувати установку акустичного устаткування.

— Коли  планується завершити проект?

— У мене була мрія, що на фестивалі ми копнемо землю. Мої колеги говорили, що приїдуть з лопатами. Але не виходить. Тепер ми мріємо, що реалізація проекту почнеться наступного року. Це теж буде символічно, тому що в 2009-му історичному музею виповниться 160 років. І якщо в ювілей музей закладає свій черговий об′єкт, значить, він живе, розвивається.

— Яким, на ваш погляд, має бути сучасний музей?

— Я викладаю профільні музейні дисципліни в Дніпропетровському національному університеті і в Київському університеті культури. І своїм студентам розповідаю, що таке музей. Є різні визначення, про них все ще продовжують сперечатися. Перш за все, музей — це соціальний інститут, який збирає, вивчає, береже і передає людині пам′ятники історії, культури, а значить, працює на національну ідею, на духовність людини. Але мені ближче визначення музею, яке дає цікавий мислитель кінця ХІХ століття Федоров. Він займався філософією музею і написав ряд трактатів, в одному з яких сказав: музей народжений на творення. На відміну від літературної критики, журналістики, він не обвинувачує, а намагається зрозуміти, намагається об′єднати час, покоління. Тому музеї народжені на захист, на оборону віри, надії, любові. Ще у нього є така думка: завдяки витонченим мистецтвам, археології, філософії, історії музей збирає осколки минулого і відтворює його картину, і завдяки музею річка забуття Лета перетворюється на джерело живе, яке тече вічність. З моєї точки зору, саме в цьому полягає місія музею. Якось в 6-й залі я давала інтерв′ю і бачу, йде жінка з дитиною. Там багато документів — це дитині сприймати важко. І тут жінка говорить: «Подивися, а ось такі слоники у нас на горищі є». А дитина підключається: «А ось таку шафу я бачив у бабусі». І він став дивитися на все по-іншому — через відчуття спорідненості. Ось це показник того, як музей об′єднує покоління. 

— Надія Іванівна, а як ви пов′язали своє життя з музеєм?

— Я народилася в Запоріжжі, займалася спортом, художньою гімнастикою, вчилася в інтернаті №4, який знаходився на вулиці Щасливій. Я дуже вдячна долі за те, що був такий інтернат, тому що під час навчання змогла прослуховувати лекції співробітників Ермітажу і Російського музею. Починаючи з 5-го класу, майже кожну чверть ми відвідували філармонію, майже кожні канікули їздили до Москви, Ленінграда, Києва, Волгограда, в Прибалтику. Потім я працювала в своєму ж інтернаті і одночасно вчилася в Запорізькому університеті, на історичному факультеті. По закінченню вузу переїхала до Дніпропетровська. Рік пропрацювала в школі на ж/м Тополі: піонервожатою і викладачем. Потім перейшла до музею, де спочатку була екскурсоводом діорами «Битва за Дніпро», потім — завсектором, заввідділом. А з лютого 1998 року я — директор музею.

— В дитинстві ви займалися спортом, а стали істориком?

— На жаль, великий спорт не щадить організм. Незважаючи на те, що я мала добрі результати, була майстром спорту, вже в 13 років мені заборонили займатися. Це був дуже важкий удар. Але мої розумні педагоги швиденько прилаштували мене в народний театр. Я запоєм читала, тому в мені боролися філологія і історія. Але, оскільки граматику я не любила, історія перемогла.

— Яких змін зазнав Дніпропетровський історичний музей за ті роки, що ви тут працюєте?

— Наше місто довгий час було закритим для іноземців, про нього мало знали, зараз воно себе тільки відкриває. Але Дніпропетровськ і зараз не належить до міст, які є дуже привабливими в туристичному плані. Про наш музей знають, а окрім нього, які об′єкти можуть відвідати приїжджі? Внутрішній туризм в Україні сьогодні знаходиться на дуже низькому рівні, і в цьому плані, звичайно, державі треба замислюватися, потрібно давати пільги фірмам, які цим займаються. В кінці 80-х років почався спад відвідування. І тоді ми зайнялися дослідженнями, направленими на вивчення музейної аудиторії. Ми подумали, що, вивчивши її, ми зрозуміємо, що їй треба підносити. Протягом 8 років ми досліджували дітей з чотирьох шкіл – тих, що відвідують музей, і тих, з ким ми не працюємо, – і одержали чітку картинку: музей дає дитині дуже багато! Наші дослідження були настільки серйозними, що ми навіть здивували Москву: коли на семінарі, пов′язаному з роботою із дітьми, ми розповіли про наші дослідження, співробітники науково-дослідного інституту були вражені.

— Яке місце музей, по-вашому, повинен займати в житті сучасної людини?

— Я вважаю, достатньо значне. В цьому відношенні мені подобається німецька система, де освіта пов′язана з музеєм. Будь-який німець, коли приїжджає в якесь місто, обов′язково приходить в музей — це наслідок виховання з дитинства. Якось я, ще будучи заввідділом, вела екскурсію для викладача з Німеччини, який приїжджав у наш університет читати лекції. Я стала розказувати про скіфів, а він дивиться на мене і не розуміє, хто це такі. Я йому пояснила. Через якийсь час він знову приїжджає сюди на лекції, приходить у музей, знаходить мене і просить піти з ним в зал, де представлені скіфи. Тому що, повернувшись додому, він знайшов літературу, прочитав і зрозумів, яка це дивна культура. Це приклад, який я завжди наводжу. І ще: пам′ятаєте фільм «Сімнадцять миттєвостей весни»? Штірліц прийшов на зустріч у музей, а там група дітей. Штірліц не здивувався: на порозі Берліна війна, а вони ведуть дітей на екскурсію. Можна прочитати цілий курс, чому саме в Німеччині багато музеїв, чому там історії надається така увага. Я вважаю, що людина за своє життя повинна побувати як мінімум 10-12 разів в постійній експозиції музею, тому що в різному віці ми сприймаємо побачене по-різному. Ну, а виставки людині потрібно відвідувати регулярно. Але це вже музей повинен і виставки, і експозиції робити так, щоб люди прагнули прийти ще і ще.

Розмовляла Наталія РЕКУНЕНКО