Одна справа — скепсис під час очікування, та зовсім інша — снобізм при зустрічі. Цікаво, як чимале число тих, хто щодуху мчав на нових «Піратів Карибського моря» в перші ж дні прем'єри, після перегляду, не знижуючи швидкості, поспішили до своїх домашніх комп’ютерів, щоб, скажімо так, із корабля в блог доставити розчарування: мовляв, Джонні Депп уже втомився виляти стегнами в морській ході Джека Спарроу та навіть «спецефекти не до місця».

Воно, здавалося б, дивно — багато чого вимагати від кіноатракціона, зшитого за мотивами дитячого парку розваг. З іншого боку, режисер перших трьох фільмів Вербінскі вмів (як раніше це сталося в екранізації стівенкінгівского «Воно») почати з розмноженої цитати з Тарковського — чайного сервізу під дощем — і при цьому легко диригувати рештою клоунади, де здивування персонажа виражається не інакше як випадінням предмета з рук.

А от чим, крім своєї присутності, міг тут здивувати глядача режисер Маршалл, відомий в основному постановкою мюзиклів? Йому втелющили всі козирі, серед яких всенародна любов до Деппа, обмотаного банданою, і колишні сценаристи, що не розучилися жартувати. Козирна дама Пенелопа Круз вже бувала бандиткою в Бессона, а тепер та ж босяцька жестикуляція запросто робить її піраткою (якщо так піде далі, скоро капелюха з неї не зіб’єш, як і з Вуді Харрельсона). Непросто було хіба що русалок показати одночасно спокусливими й загрозливими, але до їхньої зграї набрали відомих моделей, дозволивши їм розвалити причал і потопити корабель. Раніше мюнхгаузенівську спритність Джека Спарроу нам подавали у вигляді захоплених пліток, а тепер прямо покажуть, чому його навіть зв'язати, як звичайну людину, неможливо.

І все-таки причина завищених глядацьких вимог до нової частини піратської франшизи бачиться не в зовнішніх атрибутах цього акробатичного маскараду. Та й чи міг Джонні Депп «стомитися»? До «Піратів...» актор задля кожного фільму розробляв одне-друге раніше не використане кривляння, забезпечуючи своїх персонажів відносною унікальністю, але от усі його подальші ролі — наче скалки-цитати з Джека Спарроу, стихають на воді колами, що розійшлися від феєричного сплеску. Схоже, Депп показав себе усього в образі Джека, і повернення «Піратів» видається чимось природним.

Але хіба завдяки самій лише чарівній Джековій міміці Депп став уже більш відомим, ніж Міккі Маус? Харцизяка, такий безпринципний, що сама фортуна стережеться повернутися до нього спиною, — шляхетні хаусфрау навіть пробачили йому сцену, де він куштує на смак мізки, хоч не пробачили вони того ж Ганнібалові Лектору. Давайте згадаємо, як зростало те бобове стебло, яким Джек забрався на Олімп нашої уваги.

Третій фільм, за вирахуванням трюїзмів, проспіваних ще в «Острові скарбів» студії Довженка, цікавий був відображенням потьмянілого життя-після-Кракена («У світі залишилося менше вмісту», — каже Джек), розгубленості і туги за звичайним чудом-юдом. Вже точно живі заздрили мертвим і треба було наново придумати якийсь сенс буття. Ще індіанські пращури Деппа сумували: «Коли вмирає легенда і пропадає мрія, в світі не лишається величі». Ось що хотіли відродити розбійники в фільмі, звільняючи язичницьке божество.

Пірати ще в першій частині франшизи рівняли себе до древніх греків під Троєю, а свої хитрощі — до троянського коня. В третій вони співають про Посейдона та вивільнюють богиню Каліпсо.

І тут спритні рецензенти доводили, що вони розумніші за авторів: Каліпсо, мовляв, не богиня, а всього лише німфа з поеми Гомера. Ну, припустімо, не тільки Гомера, а по-друге, і німфи у давнину удостоювалися храмів та жертвоприношень. Говорити про помилку або нерозбірливість сценаристів — майже те саме, що припускати, наче Гоголь, готуючи другу редакцію «Тараса Бульби», начинив його прихованими цитатами з Іліади лише тому, що обчитався Котляревського і вже на повному серйозі плутав троянців з козаками. Головне в Каліпсо те, що, колись «приголубивши» Джека, вона забезпечувала його непомітну метаморфозу з героя авантюрного чи шахрайського роману в героя епічної поеми.

Чорним лотосом в Джекові проростали віроломний Крішна з Махабхарати та безсовісний Одіссей з Іліади. Останній, до речі, як і багато його споборників – ахейських царів, успішно промишляв піратством. Джек — герой, що не знає тріумфу десятизаповідної і тим більше християнської моралі. Про добро ближнього пірат мислить відповідно до законодавства Одіссеєвих часів: «Майно чужинця на морі вільно брати всюди, крім лише гавані поблизу міста». Та ще кумедно, що кохану нового Одіссея грає актриса на ім'я Пенелопа.

Тут ми підійшли до значення романтичного образу пірата, перегляд якого затребуваний ледь не самим суспільством. Радянський філософ Петров у дослідженні «Пірати Егейського моря і особистість», написаному в 1960-і роки, показує стародавні цивілізації, де через успадкування батьківської професії ніхто не думав про вільний вибір життєвого шляху, не міг навчатися грамоті чи розводитися про управління державою, якщо він не писар або намісник. Петров пояснює, що зміна мислення в бік більш звичних нам громадянських свобод почалася для древніх із розквітом піратства в Середземноморському басейні. Землероби, які вийшли в море і в досконалості оволоділи бойовим мистецтвом, були першим багатоспеціалізованим соціальним класом, що відкрив до того ж новий тип стратегічного планування. А призупинилося подароване ними самостійне осмислення світу з виділенням групи текстів у Священне писання.

До чого тут Джек Спарроу — очевидно. У час політтехнологій та політкоректності (тобто коли нікому не можна вірити, але нікого не можна образити), коли ідеології можна приміряти одну за одною, вибравши їх по інтернету, а для зниження нетерпимості відомий мислитель Еко радить представникам різних релігій «торгуватися», — в цей час особливо привабливий герой, торгуватися звиклий, який уміє бути багатовекторним, але здатний при цьому утримати в собі особистісний стрижень, не ставши таким прозорим, як вітрина супермаркету.

Четверті «Пірати Карибського моря» частково спираються на роман Тіма Пауерса «На дивних хвилях». Звідти в картині магія вуду, зомбі із зашитими ротами, Фонтан Юності, розшукуваний Понсе де Леоном, і Едвард Тіч на прізвисько Чорна Борода. Герої роману, до речі, раз у раз порівнюють себе з піратом Егейського моря Одіссеєм і ватажком аргонавтів Язоном, Карибське море — із Середземним, а свій час — із тим легендарним, «коли магія вдавалася порівняно легко». Один навіть бере собі псевдо Улісс Сегундо. У фільмі полонений священик, закохавшись в полонену русалку, «морську німфу», заявляє, що «тепер вірить у неї», а пізніше просить Творця повернути коханій життя, як те робили герої античних міфів. Пірати фільму захоплюються чудесами тією ж мірою, що і герой виданої посмертно книги Майкла Крайтона «Піратські широти», котрий біжить по воді, як по підсвіченій сцені (насправді біжить він по люмінесцуючому Кракену, що атакує корабель). А Тіч – Чорна Борода у кіно настільки ж безсердечна «екзальтована персона», як у романі «Наречена капітана Тіча» Джеремі Прайса.

Джек Спарроу відрізняється від інших тим, що хоч у мить небезпеки і спішить домовитися з кліриком про швиденьке відпущення гріхів, але в найвідповідальніший момент все-таки знову відмовляється від безсмертя, щоб залишитися господарем своєї долі, а не її заручником.

Олек Веремко-Бережний