У кіно, як і в театрі, глядача чимало цікавлять лаштунки. Таким «чарівним» місцем вітчизняного кінематографа є цифрова лабораторія компанії «Кінотур», яка рік тому відкрилася в Києві. Саме тут відбуваються всі перетворення кіноматеріалу зі знімального майданчика. А результат ми бачимо на екранах кінотеатрів. Наразі це єдина подібна лабораторія в Україні. Щоб створити такий технологічний комплекс, його продюсеру Дмитру Колесникову знадобилося чимало зусиль і часу. У цьому йому допоміг великий досвід роботи в кіно і небайдужість до своєї справи. Завдяки Дмитру вийшли у світ картини Володимира Тихого «Мийники автомобілів», Олександра Шапіро «Цикута», Олександра Кирієнка «Королева бензоколонки — 2» та «Ілюзія страху». Це далеко не всі його проекти. Як ініціатор створення і віце-президент Асоціації кінопродюсерів України, Дмитро Колесников зробив багато для кіногалузі. До того ж він щира і відкрита людина. Дуже цікаво дізнаватися від нього про професію кінопродюсера, його життя і те, як створюються фільми.

—  Дмитре, що привело Вас до рішення зайнятися таким трудомістким процесом, як створення цифрової лабораторії постпродакшну фільмів?

— Мій продюсерський досвід. Я вже більше десяти років працюю в кіновиробництві. Перша серйозна картина, яку мені довелося продюсувати, — «Мийники автомобілів». Тоді, в 1999 році, у нас не було цифрового монтажу. Уявіть, кінострічку різали на спеціальному обладнанні і склеювали кожен кадр. З роками, хоч і з’явилися нові можливості, знову і знову доводилося стикатися з проблемою технологічної неготовності України у сфері кінематографу. Всі фільми, де я виступав продюсером, раніше вивозив за кордон для їх обробки і фіналізації. Звичайно, це ставало проблемою: зростав бюджет картини, потрібно було шукати нових інвесторів і думати, як перекрити витрати. Такі труднощі зупиняли багатьох моїх колег. Так що створення в Україні лабораторії, де можна обробити знятий кіноматеріал на місці, — просто необхідність для вітчизняного кіновиробництва.

— Лабораторія компанії «Кінотур» працює з осені минулого року. Чим вона технологічно примітна і які результати вже принесла українській кіносфері?

—  Лабораторія складається з різних ділянок. Ми можемо окремо займатися як кольорокорекцією картини, так і скануванням кіноплівок, реставрацією архівних зйомок… Перелік послуг великий. Але головне те, що завдяки цьому став налагоджуватися кінопроцес. Адже багато фільмів, які знімалися на території Україні, не доходили до широких екранів через неможливість постпродакшну за кордоном. На це просто не вистачало фінансування. Після того як фільм «Мийники автомобілів» був представлений на фестивалі «Молодість», картини, зняті за рахунок державного бюджету, практично не виходили. Хіба що «Мамай» і «Богдан-Зиновій Хмельницький». І це при тому, що кошти були виділені на десятки картин. Але робота над ними на якомусь етапі була зупинена. Проблеми з грошима народжували й інші: йшли актори, розсипалася команда, губилася актуальність, а ціни на технічне завершення фільму в іншій країні росли. З появою лабораторії ці проблеми зникли.

—  Нерегулярне державне фінансування кінематографу для нашої країни, на жаль, факт природний, який нікого особливо не дивує. Навіть з появою лабораторії фільм може піти в грошовий простій під час фіналізації. І тоді його появи доведеться чекати роками?

— Звичайно ж, ні. Поетапне виділення державних коштів вже не лякає. Крім того, українська лабораторія являє собою потужний механізм. Якщо він запущений — тимчасова зупинка фінансування його вже не загальмує. Все буде виконуватися планово. Тут, на місці, можна буде вносити корективи в монтаж картини, вести переговори з інвесторами, прокатниками і дистриб’юторами. Якщо раптом виникають питання в роботі, фільм можна покласти до архіву і повернутися до нього трохи пізніше. Але процес не буде заморожений, все буде виконуватися досить швидко. Адже тут все працює на оптимізацію бюджету.

—  Розмови про створення подібної лабораторії в Україні йшли давно, але здійснити цю ідею вдалося саме Вам. Яким був шлях до відкриття «Кінотуру»?

— Довгим. Ідея створення лабораторії в мене виникла близько десяти років тому, коли на телеканалі «Інтер» ми відкрили першу телекомпанію «Фільм UA». Я був її першим директором, і в мене тут же виникло питання про технічне оснащення. Тоді завезли першу камеру, на яку можна було знімати якісні фільми. Далі ми з групою професіоналів створили описовий проект лабораторії. Він був до ста сторінок, а на його здійснення пішли роки. Це складний процес, адже скласти всю інженерію та інфраструктуру лабораторії неймовірно складно. Нас консультували західні компанії, вони ж були і нашими інтеграторами. Ми довго підшукували приміщення, адже потрібно було врахувати зручність роботи з іншими сполученими лабораторіями і, найскладніше, правильно укомплектувати свою. Все повинно було працювати як годинник: від клімат-контролю в кожній кімнаті до систем інженерії та системи безпеки. Тут я не можу не подякувати хлопцям з будівельної компанії «ЦЕЗ» — Якову Іллічу та Євгену Рафальському. Вони взялися за проект і будівництво лабораторії, розуміючи, що в Україні такого підприємства немає і багато конструктивних рішень доведеться приймати вперше. Сьогодні цифрова лабораторія  — центр кінематографії, тут відбуваються всі перетворення плівки та цифрового зображення на те, що глядач бачить на екрані.

— Які фільми зараз знаходяться в роботі в лабораторії?

— З українських робіт картини Михайла Іллєнка «Той, що пройшов крізь вогонь», Любомира Кобильчука-Левицького «Ломбард», Олександра Шапіро «Семінар», Валентина Васяновича «Звичайна справа». Вітчизняний кінематограф набирає обертів. До того ж, у нас зростає чисельність зарубіжних проектів. Зараз на підході сирійська і литовська картини. Тобто в Україну йдуть інвестиції. Іноземні кінопартнери дуже задоволені результатом і тим, що лабораторія має сертифікат, який захищає роботи від проблем з безпекою, включаючи піратство.

—  Дмитре, Ви зараз продюсуєте фільми або займаєтеся суто постпродашіном?

—  Продюсування — моя стихія, я в ній як риба у воді. Задумок дуже багато, але часу на все не вистачає, тому трохи треба потерпіти. Звичайно, я майже ніколи не відмовляюся від розгляду пропозицій, але якщо розумію, що з цим проектом в мене по часу не виходить, намагаюся допомогти побічно або, як у нас кажуть, асоційовано.

— Розкажіть про те, як Ви стали продюсером.

— Цілком випадково. Мені просто подобалося кіно. Батьки, звичайно, присікали мої спроби вступити до театрального, і я, як багато хлопчиків в СРСР, вступив до «воєнки» і закінчив Київське вище танкове інженерне училище. У мене всі в родині військові. Батько займався космічною обороною, один дядько був командиром бойової ескадрильї, інший — командиром атомного підводного човна. Зі мною навіть не обговорювали моє майбутнє: кроком руш в училище і все. П’ять років пропрацював за фахом на оборонному заводі і у військах. Але це все знадобилося, тема диплома досі актуальна — «Автоматичні системи управління підприємством». Це вкрай важливо сьогодні, адже кіно з хімії перейшло до математики і вимоги до точності підвищилися. Після розвалу Союзу створили з приятелем невелику фірму, торгували комп’ютерами і першими мобільними телефонами. Одного разу до нас звернулися з проханням про спонсорство дитячої телевізійної казки. Мене це зацікавило. Спостерігав, як мучаться творці і неефективно розпоряджаються коштами. Тоді я сам став налагоджувати процес зйомки. Це і стало моєю першою школою. А першою роботою було знову ж дитяче телевізійне шоу, яке зробили з Іллею Ноябрьовим. Звичайно, я мріяв про художнє кіно. Тому, коли дізнався, що робота над картиною Володимира Тихого «Мийники автомобілів» зупинилася через відсутність фінансування, просто прийшов на кіностудію Довженка в групу і запропонував свою допомогу. Там якраз всі були в розпачі від того, що все валиться. Але вирулювати ситуацію — мій випадок. Так я став продюсером художнього кіно.

—  Виходить, Ви єдина в сім’ї людина, яка пішла працювати в мистецтво?

— Хоч батько у нас військовий, а мати — медик, ми з сестрою обрали творчі професії. Сестра працювала звукорежисером. А ось моя дочка Христина — продовжувачка моєї професії. Зараз освоює ази кінопродюсування в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

—  Останній випущений фільм, над яким ви працювали, — «Ілюзія страху» Олександра Кирієнка — довгий час був на слуху, викликав різні суперечки. Це той результат, який Ви хотіли отримати?

— Як для продюсера для мене головним було об’єднати команду людей, досягти поставленої мети. Також я стежив за якісним виконанням технологічних питань. І результат мене порадував: всі відзначають високий рівень зйомок фільму і, відповідно, його фінального зображення. Але є ще інша сторона — сенс фільму і його художня цінність. У «Ілюзії страху» порушена біблійна тематика, її розкрити дуже складно. Тут режисер сам повинен пройти свій шлях — ну, якщо він цього хоче, звичайно. А взагалі я завжди пропоную режисерам не думати про технічні проблеми, а цілковито займатися творчістю. Але якщо команда зібрана, а люди не чують один одного — сюжет буде страждати. Повірте: саме через відсутність необхідної атмосфери мало хороших фільмів.

— Які фільми Ви самі любите дивитися?

— Золота колекція радянських фільмів — те, що можу дивитися завжди… Але фільми такого рівня вже не з’являться. Режисери, актори, цінності інші, та й країни такої більше немає. У радянські часи була більш комфортна атмосфера творчості. Так, всіх тоді обмежували в думках і справі, але все в цьому процесі кристалізується. У боротьбі творця і системи народжувалися шедеври. Притому за шедеври боролися два ідеологічно протилежні табори, але абсолютно щиро — така дивна гармонія… Із зарубіжних фільмів люблю дивитися італійські та французькі.

— Що необхідно для створення культового кіно нашого часу?

— Коли хороший сценарій потрапляє до рук хорошого режисера і всі люди в команді дихають однією ідеєю, тоді народжується необхідна гармонія для зйомки фільму. Цього досягти складно. Культове кіно в наш час — це випадок, збіг думок, поглядів, можливостей. Мені ще такий випадок не траплявся. Хоча мрію зняти такий фільм в жанрі поліцейських французьких детективів.

— Щоб бути затребуваним сучасною аудиторією, фільм повинен бути інтелектуальним або видовищним?

— Треба дивитися правді в очі: більшість глядачів йде на блокбастери та комедійні фільми, де, припустімо, грають популярні актори. Є й глядачі, які люблять інтелектуальне кіно. І фестивалі в Каннах, Венеції, Берліні віддають перевагу таким фільмам. Але вони не затребувані на кіноринку. Тому знімаються видовищні. Але така ситуація, я думаю, буде змінюватися. Крім того, зараз будь-хто може себе проявити: знімай хоч на мобільний і розміщай в Інтернеті свій фільм. Щоправда, коли все стає доступним, зникають якісь магія і таємниця, та й, як не крути, аматорське відео далеко не піде. Залишається сподіватися лише на професіоналізм і талант, ну і, звичайно, на політику держави у сфері кіно. Підтримка дебютів і продюсерських проектів, мені здається, — правильний шлях, яким йде зараз служба кінематографії.

— Які зміни чекають на вітчизняний кінематограф?

— Головна зміна вже відбулася. Для розвитку українського кіно необхідна була лабораторія  — ми створили «Кінотур», також створена хімічна лабораторія в Національному центрі Олександра Довженка та звукова «Долбі студія "Людоєн"». Починає працювати нова система держпідтримки. Згідно з нею держава виділятиме половину від вартості на затверджені проекти. Продюсеру буде набагато легше знайти лише половину грошей. Наприклад, на 40 мільйонів гривень можна зняти 5 картин, а в системі державної підтримки випустять 10–15. Це вже багато. А враховуючи, що в українській лабораторії можна пройти весь етап фіналізації фільмів і випустити їх у прокат, в Україні буде виходити до 30-ти картин на рік. Я думаю, все це здійсниться вже через пару років.