В літературі, особливо публіцистиці на історичну тематику, широко представлені уявлення щодо нагород, владних регалій та військових чинів, які останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський отримував від російського уряду. Часто зустрічається твердження про жалування Калнишевського чином генерал-лейтенанта та нагородження орденом Андрія Первозванного (дивіться, наприклад http://www.kalnyshevsky.org.ua/2010-01-24-15-21-30.html). Скульптор Микола Соболь, автор встановленого у 2004 р. на Соловках пам’ятника Петру Івановичу, використав ці непевні дані для конструювання образу кошового як героя, що, мовляв, мав видатні заслуги перед Російською імперією і отримав від неї незаслужене покарання. Зображення золотої медалі на андріївській стрічці і розташування пам’ятника біля могильної плити у Германівському дворику Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря наче й створює враження контрасту, означуючи невиправдано суворе покарання, мучеництво невинного. Втім, цей сконструйований сучасною уявою образ (і вже забруднений політичними пристрастями) відриває історичну постать від реального історичного контексту. Мусимо не без занепокоєння констатувати, що суспільний образ Калнишевського протягом останнього десятиліття став набувати виразного агіографічного забарвлення, особливо після його канонізації Помісним Собором УПЦ КП у 2008 р., а біографічні нариси з приводу нього все більше тяжіють до жанру “житія святих”.

Тож біографія Калнишевського має тенденцію до перетворення на агіографію, в якій некритичний відбір матеріалу припасовується до далеких від науки інспірацій. Якось Ф. М. Достоєвський з сумною іронією застеріг науковців від того, щоб усе на світі пояснювати засобами своєї науки, особливо речі, які в самій своїй суті не потребують наукового пояснення: “Розтин трупу довів, що душі в ньому немає.” Тож і ми не беремо на себе невдячне завдання “витягувати фізичного кролика із метафізичного циліндру”, здійснюючи деконструкцію міфів, створених екзальтованою свідомістю. Однак наявний цілком науковий сенс запитання про людину, котра колись реально жила у реальному світі: які ж саме чини, ранги і нагороди мав Петро Іванович Калнишевський? На нього й спробуємо відповісти.

Першу медаль із зображенням “імператорської персони” Калнишевський отримав у 1763 р. Вона не була нагородою, а лише знаком, носіння якого мало функцію виокремлення визнаного імперською владою кошового отамана із загалу звичайного козацтва. Царат докладав чималих зусиль задля руйнації козацької демократії, намагаючись заборонити проведення на Січі щорічних виборів кошового отамана і старшини та закріпити за собою право затвердження кандидатур на козацькі посади. Заборона виборів, що провадилася під виглядом створення “лутчаго управления и содержания в добром порядке” Війська Запорозького, була викладена у царському указі від 27 серпня 1763 р. На додаток до традиційних регалій, що надсилалися з імперської столиці запорожцям, Катерина ІІ дарувала чинному на той час кошовому отаману Григорію Федорову (Лантуху) золоту медаль, яку той мусив постійно носити на шиї як санкціонований верховним урядом знак влади над Запорожжям. Втім, подальший перебіг подій розгортався за сценарієм, відмінним від того, що був передбачений у Петербурзі. Григорій Федоров повернувся з чергової поїздки та, “бачачи невдачу Війська в усіх ділах та й свою немічність через похилий вік, вплив на військо нового отамана Петра Калнишевського.., від посади своєї відмовився і більше приймати її вже не хотів”. На кошового обрали Калнишевського. За рік до того йому вже доводилося брати з рук Федорова кошівську булаву, але обрання нового кошового отамана на Січі тоді викликало роздратування імперських властей, котрі змусили старого Григорія Лантуха продовжити керівництво Кошем. 19 серпня 1763 р. чиновники Київської губернської канцелярії поздоровили Петра Івановича з отриманням медалі, призначеної для нього як для кошового отамана.

За документами Російського військово-історичного архіву, першу нагороду — золоту медаль з діамантами — Калнишевський отримав за організацію блокади турецької фортеці Очаків у 1770 р. Медалі такого типу робилися за усталеним зразком, згідно з яким виготовлялися штемпеля для чеканки нагородних знаків для козаків як осіб недворянського походження. У Військовій колегії, котра відала справами нагородження козаків (хоча запорожці, на відміну від донців, підпорядковувалися не Військовій колегії, а Колегії іноземних справ), зроблено виписку “з доклада, конфирмованного [императрицей] сентября 30 дня, подносимаго от тои же [Военной] коллегии о всемилостивейшем пожаловани залотыми медалями с портретом Ея Императорскаго Величества: 1-й — за отлично храбрыя противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие Войска Запорожскаго кошеваго Кальнишевъскаго, осыпанного брилиантами, да того ж Войска старшин обозного Павла Головатова, писаря Ивана Глоба, есаулов Сидора Белого, Андрея Бурнаса и Андрея Порохню, Макара Ногая, Андрея Лукъянова, Сафрона Чернаго, Филипа Стегаилу, Лукьяна Великого, Андрея Насакина, Алексея Черного, 2-й — Донскаго войска полковника Дмитрия Сулина за храбрые и отличныя поступки, 3-го донскаго ж воиска походнаго полковника Данила Краснощокова за храбрые ево против неприятеля поступки”. Як видно з іншого документу того ж архіву, вже існувала практика нагородження донських козаків подібного типу медалями: “…всего пятнадцати человекам зделать, против протчих таковых же донским старшинам пожалованных, золотые медали (ис коих одна кошевому Кальнишевскому осыпана быть имеет от кабинета брилиантами)”. Отже, жалувана Калнишевському медаль виготовлена за типовими матрицями, однак відрізнялася від решти лише оздобленням діамантами, композицією зображення і формулюванням написів на аверсі і реверсі, у цілому ж була аналогічною тим, що видавалися раніше донським старшинам як військовослужбовцям недворянського походження.

23 січня 1771 р. на Січі відбувся урочистий молебень з приводу отримання кошовим отаманом і 12 старшинами царських нагород, причому, як ідеться в документі, медалі “по отправлении молебна, как на кошеваго, так и на старшин ко всегдашнему на шеи ношению на голубых лентах наложены”. Стрічки, як бачимо, були блакитними, тобто такими ж, які використовувалися для носіння ордену Святого апостола Андрія Первозванного. Але є важлива обставина, котра не дозволяє оту блакитну стрічку ідентифікувати як андріївську: згідно зі статутом ордена Андрія Первозванного, затвердженого ще Петром І, його кавалери повинні мати вищий дворянський або державний чин, військове звання, не нижче генеральського; нагороджений цим орденом мав право на чин генерал-лейтенанта, якщо перебував у меншому званні. Крім того, кавалер ордену повинен володіти належним статком, аби “важность сего события поддержать”. Існували й інші вимоги: одночасно кавалерами ордену могли бути не більше 12 чоловік з росіян, а загальне число кавалерів (російських та іноземних підданих) не повинно перевищувати 24 осіб. Всі ці вимоги не могли стосуватися керівника Війська Запорозького, який був нескінченно далеким від того, щоб стати частиною офіційного істеблішменту Російської імперії; та й саме Запорожжя у Петербурзі сприймалося не інакше, як глуха периферія імперії. Отже, згадка джерела про золоту медаль на синій стрічці була в історичній літературі витлумачена вкрай довільно. Так само, як і пов’язане з нею твердження про чин генерал-лейтенанта, що буцімто був пожалуваний Калнишевському як андріївському кавалеру.

За джерелами нам вдалося простежити лише один випадок звернення до Петра Калнишевського як до генерал-лейтенанта. 16 червня 1773 р. брацлавський стольник польського князя А. Святополка-Четвертинського надіслав лист до кошового отамана з пропозицією відшкодувати збитки за розграбоване козаками містечко Марківка. Інтитуляція листа містила звернення: “Ясневельможному пану Калнишевському, генерал-лейтенанту, коменданту запорожских войск, любезнейшому соседу и благодетелю”. Така форма звернення була цілком довільною і не мала відповідників у тогочасних офіційних документах російського та українського походження. Для порівняння наведемо приклади звернення до кошового отамана різного рангу осіб: командира Другої армії П. І. Паніна в листі від 27 січня 1770 р.: “Высокопочтенный и знаменитыя Воиска Запорожского г[о]с[по]дин кошевой атаман, мой приятель!”, імператриці Катерини ІІ у грамоті від 22 травня 1774 р.: “Нашего императорского величества подданному, Войска Запорожскаго кошевому атаману и всему Войску Запорожскому”; типово запорозьку форму звернення зазначено у листі козацьких старшин С. Білого, Л. Мошенського та А. Головатого, написаного у березні 1775 р.: “Велможний пан, милостивый батьку Петр Иванович!”. Як бачимо, жоден з наведених випадків не засвідчує титулування Калнишевського як генерал-лейтенанта; зазначається звичайне для запорозького очільника найменування кошовим отаманом. Крім того, слід наголосити, що запроваджений в часи Петра І чин генерал-лейтенанта існував до 1741 р. і був відновлений 1797 року; отже, з 1742 по 1796 рік йому відповідав чин генерал-поручика. Як пише Л. Ю. Шепелєв, “найменування чину лейтенанта замінялося на поручика”, відповідно, генерал-лейтенанта — на генерал-поручика. Згідно з Табеллю про ранги, генерал-лейтенант (генерал-поручик) становив військовий чин ІІІ класу, серед цивільних чинів йому відповідав чин таємного радника. Втім, немає жодних документальних підстав вважати, що останній кошовий отаман був чиновником Російської імперії такого високого рангу.

І все ж таки потрібно пояснити, на яких підставах з’явилося іменування кошового отамана генерал-лейтенантом. Автор листа, очевидно, виходив з традиційного розуміння польського слова lejtnant, запозиченого з французької lieutenant, що, як вказано у словнику М. Фасмера, мало початкове значення lieu tenant, себто “заступник”, і було калькою з латинського lосum tenens — “намісник”. Звернімо увагу, що брацлавський стольник використав поняття “генерал-лейтенант” і “комендант” як довільну декорацію, причому розмістив їх в одному ряді рівнозначних відповідників статусу кошового отамана. “Генерал-лейтенант” у цій декоративній конструкції набуває первісного семантичного навантаження латинського lосum tenens — “намісника”. Аналогічно використовував це поняття і французький консул у Криму в середині ХVIII ст. Ш. де Пейссонель, який пояснював функції сераскер-султанів ногайських орд, застосовуючи поняття “генерал-лейтенант”: “армія … движется под начальством хана, калги, нурадина или какого-нибудь другого главнокомандующего, имеющего под своим начальством отдельных сераскиров племен ногайцев, Буджака, Иетсана или Кубана, и иногда также других су[л]танов в качестве наместников начальников (генерал-лейтенанты)”. Підкреслимо, що ні брацлавський стольник, ні французький консул не використовували поняття “генерал-лейтенант” як назву офіційного армійського чину (у французькій армії “лейтенант” зберігає первісне значення “заступник”, є офіцерським званням, на ранг нижчим за капітана; генерал-лейтенант на ранг нижчий за повного генерала і на ранг вищий за генерал-майора).

Вірогідно, саме А. О. Скальковський, котрий опублікував у альманасі “Київська старовина” лист брацлавського стольника без належних коментарів, створив основу для виникнення історіографічного міфу, котрий до цього часу некритично транслюється в літературі, спричиняючи довільні асоціації.

Владислав Грибовський,
кандидат історичних наук, виконавчий директор ГО “Інститут суспільних досліджень”, м. Дніпропетровськ