Цього року Україна буде відзначати 350-річчя битви під Конотопом — дата більш ніж кругла. А між тим ще 10 років тому про цю подію знали одиниці, адже відбулася вона лише через 5 років після «вікопомного акту возз’єднання українського народу з братнім російським народом». Конотопська битва не згадувалася в підручниках, про неї намагалися не говорити і в науковій літературі. Одна з найблискучіших перемог української зброї понад 300 років залишалась забутою, а на її автора було прикріплено ярлик «зрадника». Мова, як вже, напевне, здогадався читач, піде про гетьмана Івана Виговського — талановитого полководця та, що більш важливо, видатного політичного діяча та реформатора.

Свідчень про життя та діяльність І. Виговського до початку Національної революції 1648–1657 рр. збереглося не надто багато. Майбутній гетьман України походив зі старовинного роду української православної шляхти, гніздо якої було у с. Вигів Овруцького повіту Київського воєводства. Його батько Остап Виговський служив у Петра Могили — видатного церковного і культурного діяча України, київського митрополита у 1632–1647 роках. Джерела вказують, що О. Виговський мав у своїй власності містечко Гоголів на території сучасної Полтавщини, де, можливо, й народився майбутній козацький керманич.

Завдяки зв’язкам батька Іван дістав добру освіту, чудово володів крім рідної української мови ще й церковнослов’янською, польською, латинською і російською. Майбутній гетьман був членом православного Хрестовоздвиженського братства у Луцьку, яке в боротьбі проти Речі Посполитої відстоювало українську мову і православну віру.

Свою військову кар’єру Іван розпочав «товаришем» гусарської хоругви, тобто рядовим шляхтичем — професійним вояком, з яких складався кістяк армії Речі Посполитої. Невдовзі став командувати хоругвою (100 кіннотників) і відзначився у боротьбі проти турків і татар. Далі кар’єра Виговського розвивалась досить стрімко. В 1630-х роках він служив у Луцькому громадському суді, був намісником луцького староства, а у 38-му став писарем при Я. Шемберзі, комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким. Очевидно, тоді ж він познайомився з Богданом Хмельницьким — тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького.

Вибух національно-визвольної війни поставив перед Виговським, як і перед іншими православними шляхтичами, дилему: з ким бути. Українська шляхта у своїй масі підтримувала національно-визвольні й релігійні тенденції війни, але вороже ставилась до антифеодальних. Коли почалися військові дії, Виговський опинився у війську коронного гетьмана Потоцького і, будучи в авангарді, брав участь у битві під Жовтими Водами, показав себе мужнім вояком, але був поранений і потрапив у татарський полон.

З неволі його викупив сам Хмельницький і запропонував перейти на бік повстанців. Богдан Хмельницький розгледів у Виговському великий талант організатора державного механізму, тому призначив не на військову службу, а особистим писарем. Завдяки тонкому розумові, обачності, добре розвинутій інтуїції, природній хитрості Виговський умів ладнати з Богданом Хмельницьким і швидко здобув у нього велику довіру. Генеральний писар виступає як співавтор гетьманських листів і універсалів, бере активну участь у переговорах з посольствами інших країн і спорядженні українських дипломатичних місій за кордон, у розробленні основних принципів української зовнішньої політики та ін.

За короткий час Виговський розвинув Генеральну канцелярію, перетворивши її на потужну і високоефективну інституцію козацької держави. Ця установа відігравала роль міністерства закордонних і частково внутрішніх справ. Саме сюди стікалася військово-політична інформація з усіх кінців України й зарубіжних країн, тут приймалися і звідси відправлялися посольства та ухвалювались важливі рішення.

На відміну від представників радикально налаштованої старшини, генеральний писар ніколи відверто не виступав з критикою політики гетьмана. Звичайно, не можна говорити і про повну тотожність їхніх позицій. Тоді в уряді Української держави існував поділ на три політичних угруповання: центр, радикальний та поміркований напрями. Головним представником центру був сам Хмельницький; на чолі радикалів, що висловлювали інтереси повстанських низів, стояли полковники М. Кривоніс та Д. Нечай. Помірковане крило, що відбивало інтереси повстанської верхівки, схилялося до компромісу з Річчю Посполитою. У часи гетьманату Б. Хмельницького Виговський поділяв його центристські позиції. Лише в останні роки життя Хмельницького (після Переяславської ради) Виговський зближається з поміркованими, що сприяло його обранню гетьманом, але водночас звузило соціальну базу гетьманату. Останнє мало фатальні наслідки, не вповні передбачені Виговським, на відміну від його попередника.

Одразу ж по смерті Хмельницького, 6 серпня 1657 р. у Суботові відбулася секретна нарада частини полковників, на якій прийняли рішення про те, що Виговський має бути гетьманом до повноліття Юрія Хмельницького. А вже у жовтні була скликана генеральна козацька рада, яка обрала Виговського повноправним гетьманом.

Іван Виговський став гетьманом у той час, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось на очах. Внаслідок невдач влітку 1657 р. розпалася коаліція проти Речі Посполитої, тож остання в союзі з Кримським ханством готувалася до реваншу. Російський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які повіз до Чигирина царський посол по смерті Б. Хмельницького. Царські воєводи розглядали Україну і Білорусію як провінції Московської держави. Посилилися небезпідставні чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорозького. На внутрішню ситуацію в країні накладали свій тяжкий відбиток кривава війна та посилення позицій української феодальної верхівки, що особливо гостро сприймалося селянством та рядовим козацтвом. Всі ці фактори підривали позиції Виговського, значно послаблюючи позиції уряду у зовнішніх відносинах.

З перших же днів свого гетьманства Виговський відчув значне зростання тягаря «шапки Мономаха», і хоча його соціальна політика була по суті продовженням політики Б. Хмельницького, а його зовнішньополітичний курс ще не мав прикмет принципових змін, однак опозиція, отримуючи підтримку з Москви, вже виступила проти нього. Лідерами опозиції стали кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар.

Після того як стало зрозуміло, що на мирне врегулювання проблеми сподіватись не доводиться, Виговський відправляє на Полтаву загін (2,5 тис), що складався переважно із сербів, на чолі з Іваном Богуном та Іваном Сербином. Зіткнувшись під Диканькою з десятитисячним військом Пушкаря, Богун та Сербин зазнали невдачі. Відчувши послаблення гетьманської влади, почали повставати козаки й селяни в різних місцях Лівобережної України. Дізнавшись про поразку загону, Виговський разом із ордою Карач-бея 14 травня 1658 р. вирушив з Чигирина на придушення опозиції. Перед тим він написав цареві лист-скаргу на Пушкаря, в якому просить про невтручання царських військ і висловлює свій протест проти дій київського воєводи Шереметьєва, котрий порядкував у Києві, як у себе вдома, не питаючи дозволу гетьмана. На шляху до Полтави Виговський видав два універсали, в яких закликав мирно покінчити з міжусобицями і розійтися, що вплинуло на частину пушкарівців.

Вирішальний бій гетьманських з загонами повстанців відбувся 10 червня в околицях Полтави. Останні зазнали нищівної поразки, а їх керівник М. Пушкар загинув. Я. Барабаш утік з поля бою під захист московських військ. Взявши Полтаву, Виговський жорстоко спустошив місто.

Однак розгром Пушкаря не означав повного розгрому опозиції. Невдовзі у тій же Полтаві син Пушкаря Кирик Пушкаренко проголосив себе полковником і знову почав збирати війська проти гетьмана. У першій половині червня сотник Зеленський з якимось дяком вдарив на Глухів, але був відбитий гетьманцями. Майже одночасно якийсь Лукаш Клименко на чолі двохтисячного загону став у с. Підгайці під Ромнами, маючи намір взяти місто. Дії опозиції знаходили дедалі більшу підтримку царського уряду. Той же Клименко писав у своїх відозвах, що вони йдуть на Виговського «за наказом царським». Роздмухуючи міжусобиці, Москва прагнула послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Гетьман був поставлений перед складною дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням України з рівноправного союзника Росії на провінцію, або ж боронити суверенітет України. Він обрав останнє... Але в тогочасних умовах це означало перегляд відносин із Кримським ханством і особливо з Річчю Посполитою. Хоч український уряд на чолі з Виговським усвідомлював це, однак не врахував усіх факторів.

Вже на початку серпня 1658 р. Виговський дізнається про підтримку Яном Казимиром проекту договору з Річчю Посполитою, котрий згодом було покладено в основу Гадяцького договору. За свідченням джерел, він прагнув домогтися входження козацької України до складу Речі Посполитої на правах рівноправного суб’єкта федерації, що викликало невдоволення в правлячих колах Польщі.

На зібраній 16 вересня «чорній раді» українська сторона наполягла на створенні удільного Руського князівства в етнічних межах України, скасуванні унії і поверненні православній церкві відібраних храмів тощо. Польська сторона погоджувалась на визнання Руського князівства у межах виключно козацької України. Нарешті українці пішли на поступки, і договір, що дістав назву Гадяцького, було укладено.

Україна (під назвою Велике князівство Руське) діставала фактично ті ж права, що і Велике князівство Литовське, і входила на цих засадах до Речі Посполитої. Отже, вона формально переставала бути колонією Польщі і утворила з нею та Великим князівством Литовським конфедерацію вже не двох, як раніше, а трьох націй — Річ Посполиту Трьох Народів. На території України діяв окремий уряд, існували окрема армія, скарб, монета, діловодство велося українською мовою. Гадяцький трактат ліквідував Берестейську (церковну) унію на території України. Значна частина козацької старшини від кожного полку мала бути нобілітованою (тобто отримати шляхетство). Важливі статті Гадяцького трактату стосувалися розвитку освіти в Україні, зокрема заснування двох університетів (академій), в т.ч. Києво-Могилянської, розвитку навігації на Чорному морі, свободи слова та ін.

Дуже важливо, що Гадяцький трактат не мав формального спрямування проти Москви, більше того, він залишав місце і для неї як рівноправного члена конфедерації. В цілому Гадяцький трактат, що виріс на ґрунті Зборівського договору, справляє зовні дуже привабливе враження, принаймні є більш виваженим і струнким, ніж договір України з Росією 1654 р., виявляє виразний вплив західноєвропейської політичної думки, в чому велика заслуга Юрія Немирича. Немирич, власне, був теоретиком трансформації козацько-православної орієнтації у державницьку.

Головною консолідуючою ідеєю тодішнього суспільства мала стати соборність українських земель, що була можлива лише за умови інкорпорації Запорозької Січі. Гетьман розумів, наскільки важливо заручитись підтримкою низового козацтва, тому в Гадяцькій угоді було задекларовало вагомість інтересів запорозьких козаків. Так, зокрема, їх було звільнено від сплати податків.

На сейм 1659 р., де мала відбутися ратифікація договору, українське посольство Павла Тетері повезло деякі важливі доповнення, наприклад про залишення посади гетьмана в разі смерті Івана Виговського за його братом Данилом. Але ситуація в Україні погіршилася, і це відбилося на рішеннях сейму. Уряд Речі Посполитої відчув на собі потужний тиск Римської Курії в релігійному питанні. Через це текст договору, ратифікований на сеймі, був гіршим для України, ніж той, який було узгоджено в Гадячі. Це стосується зміни пункту про ліквідацію Берестейської унії та проголошення Великого князівства Руського. Крім того, було зменшено Реєстр Війська Запорозького до 20 тисяч.

Гадяцький договір практично так і не увійшов у життя, навіть будучи ратифікований сеймом Речі Посполитої. Український уряд на чолі з гетьманом Виговським припустився серйозного прорахунку, не взявши до уваги потужних антипольських настроїв в українському суспільстві. В пам’яті народу були і тяжке його становище під час панування Речі Посполитої, і кровопролитні повстання й війни. Тяжким був і військовий союз з Кримським ханством, котрий ще раніше відновив Виговський. Все це, замість того, щоб зняти гостроту соціальних суперечностей, ще більше їх посилило, чим скористалася опозиція, до якої починають поступово прихилятися і деякі сподвижники Виговського. Особливо негативно було сприйнято рядовими козаками пункт Гадяцького трактату про нобілітацію, так само, як і повідомлення про надання королем маєтностей Виговському. Гетьман отримав тоді міста Лисянку, Любомль, Смілу (через останню різко загострилися відносини з Ю. Хмельницьким).

Московський уряд був дуже стурбований Гадяцьким трактатом і пішов навіть на серйозні поступки гетьману, наприклад, погодився на виведення своїх військ із Києва, але до російсько-українських переговорів з цього приводу не дійшло. Громадянська війна переростає у війну з Росією, яка відкрито стала на бік опозиції.

Виговський спробував вибити воєводу Шереметьєва та його ратників із Києва, виславши проти нього військо на чолі зі своїм братом Данилом Виговським, який мусив з’єднатися з київським полковником Павлом Хмельницьким. Але воєвода Шереметьєв, дізнавшись про наступ, вийшов із київської фортеці проти козаків і погромив їх під стінами Києва.

Гетьман же з головними силами вирушив проти воєводи Ромодановського, що спочатку стояв на кордоні. Однак воєвода встиг об’єднатися з Трубецьким, і ранньою весною 1659 р. більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського, Пожарського і Львова вирушила в Україну, руйнуючи та нищачи все на своєму шляху. У складі московського війська були й козацькі частини.

Невеликі українські заслони, що перебували на кордоні, з боями відійшли у м. Срібне (Прилуцький полк під проводом П. Дорошенка) та до Конотопа (Ніжинський та Чернігівський полки під проводом І. Гуляницького). До Срібного вирушила частина відбірних московських військ на чолі з князем Семеном Пожарським, який, розбивши прилучан, оволодів містом. Частина жителів Срібного була перебита, багато було взято в полон. 16 квітня 1659 р. до Конотопа з північного сходу підступило військо під проводом князя Трубецького, а 21 квітня підійшла решта московського війська під командуванням князів Г. Ромодановського, С. Львова та Ф. Куракіна. Розпочалась майже тримісячна облога Конотопа, яка тривала до 29 червня (за старим стилем — 9 липня) 1659 року. Конотоп мужньо боронили 4 тисячі козаків та місцеві жителі. Невдовзі сюди стягнули усі царські війська, які надійшли зі Слобожанщини.

Успішна оборона Конотопа дала змогу Виговському виграти час і зібрати військо. Домігся гетьман і того, що Карач-бей із 40-тисячною ордою вирушив йому на підмогу. Виговський не поспішав під Конотоп, чекаючи на прихід хана. Нарешті союзники разом вирушили на спільного ворога.

24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив значний ворожий роз’їзд. 29 червня Виговський підійшов з південного заходу до Соснівської переправи під Конотопом та атакував 15-тисячний московський загін, який її обороняв. Українські війська відтиснули ворога, а кіннота, перейшовши міст, почала громити його. Орда тим часом відійшла в секрет за Сарнівку. Побачивши нечисленне українське військо, Пожарський пішов на допомогу своїм 15-ти тисячам. Виговський став відступати, Пожарський з основними силами погнався за козаками. Люди Виговського заздалегідь загатили ріку та ще й зруйнували міст, тому московська кіннота застрягла в болоті — «конотопах». Тим часом українське військо здійснило обхідний маневр і перейшло в контратаку, а зі сходу вдарила орда. З цього кільця мало хто зміг вирватись. Коли ж інші московські частини стали відходити з-під Конотопа, на них ударив Гуляницький.

Перемога була вражаючою! У цій битві московська армія втратила до 30 тисяч війська, було взято в полон Пожарського та інших значних сановників. «Цвіт московської кінноти, яка здійснила щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув в один день... Ніколи після того цар московський не був уже в змозі вивести на поле таке сильне ополчення», — писав російський історик Сергій Соловйов.

Та, на жаль, цій грандіозній перемозі не судилося стати ключовою, вона не обумовила виграшу всієї війни.

Проте царський уряд зміг винести для себе уроки з поразки. Проведені у зв’язку з українсько-московською війною 1658-59 рр. набори людей до війська стали основою для регулярної армії, оскільки московська армія старого зразка не могла ефективно воювати проти козацько-татарського війська. Та після такої значної поразки цареві довелось відмовитись від активних наступальних  дій.

Напади, здійснені за проханням Москви донськими і запорозькими козаками, очолюваними Іваном Сірком, на татарські улуси в Криму, змусили хана достроково повернутися додому, залишивши гетьману декілька тисяч татар. Це завдало потужного удару по планах І. Виговського, унеможлививши подальші активні дії. Одночасно похитнулася і позиція гетьмана в Україні. Не склала зброю опозиція, а головне — лівобережні полковники, розчарувавшись в остаточно затверджених польським сеймом умовах Гадяцького договору 1658 р., з яких було викреслено положення про Велике князівство Руське, хитнулись у бік військово-політичного союзу з Москвою. Таким чином, через внутрішні усобиці, що стали провісниками Руїни, була пущена за вітром блискуча військова перемога.

Історія знає чимало прикладів, коли полководець здобуває блискучу перемогу або навіть серію перемог над ворогом, але у підсумку програє війну в цілому. Мабуть, найвідоміший подібний приклад — історія видатного карфагенського військового та політичного діяча Ганнібала (247–183 до н.е.), який під час Другої Пунічної війни завдав Риму цілий ряд нищівних поразок і назавжди прославив своє ім’я геніальною перемогою над переважаючими силами супротивника при Каннах (02.08.216 до н.е.), але в підсумку програв війну та змушений був закінчити життя в вигнанні.

Завдяки гетьману України Івану Виговському подібного видатного і героїчного, але в той же час трагічного діяча отримала і вітчизняна історія. Адже і сьогодні сучасники недостатньо глибоко усвідомлюють внесок Виговського у процес започаткування якісно нової зовнішньої політики України, пов’язаної із інтеграцією українських земель в Європу. Літописці, історики, літератори не можуть пробачити гетьману "реверансів" у бік Польщі — одвічного ворога української державності. Передусім маються на увазі "гадяцькі умови", або ж Гадяцький трактат від 16 вересня 1658 року, що його Виговський уклав із тодішньою Польщею. Але саме цей документ започаткував євроінтеграційну складову зовнішньої політики України, народ якої вперше відчув себе нацією.

Артур ГРИБОЇД