Архітектура — один з найяскравіших проявів людської культури. Кожна нація має свої характерні споруди, пов’язані з певними історичними моментами. Значною мірою вони виражають пануючу ідею свого часу.

Кожна наступна історична епоха, як правило, вбирала у себе найкращі традиції минулого та втілювала у дереві, камені і металі грандіозні конструкції. Вони і сьогодні часто залишаються візитними картками та головними прикрасами багатьох міст світу.

В історії існує не так багато прикладів, коли наступники ставили за мету знищити культурне надбання своїх попередників через руйнацію особливо важливих, пам’ятних споруд. Такий спосіб боротьби з національною пам’яттю характерний для загарбників — людей, яким основні ідеали та цінності корінних жителів завойованих територій чужі та незрозумілі. Варвари здебільшого не розуміли культури Західної Римської імперії, але не зруйнували її вщент, тому що рівень останньої був значно вищим, а от іспанські конкістадори — як носії більш «високої» культури змогли зруйнувати значний пласт культури корінних народів Карибського басейну та Латинської Америки. Руйнація завжди є наслідком страху. Страху, що те, що існувало століттями, може виявитися значно міцнішим за найновіші віяння та ідеї.

Саме бажання зруйнувати все старе для створення нового рухало й більшовиками у період з 1917 по 1941 рік. Це стосувалось усіх сфер людського життя: викорінення традицій та злам багатовікових норм, за їхнім задумом, мусили допомогти створенню нового світу. Світу, в якому все мало бути інакше, не так, як раніше. І, як сподівались ідеалісти свого часу, світу більш щасливого та справедливого. Проте, що було далі і як було поставлено крапку в цій історії, ми всі чудово знаємо. Шкода, правда, що не всі із цього зробили відповідні висновки.

Однак повернімося до того періоду, коли молоді та завзяті ідеалісти бралися змінювати світ. В якості дуже яскравого прикладу тотальних змін за часів незмінного тоталітаризму стала перебудова Києва. До 1923 року через складну економічну ситуацію місто практично не зазнавало жодних змін. У жовтні того ж року вперше було прийнято рішення збільшити територію міста за рахунок включення до його кордонів навколишніх сіл та хуторів.

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років Київ переважно розвивався у західному та південно-західному напрямах. Домінуючим стилем був конструктивізм, співзвучний революційному «оновленню» та позбавлений декору й складних елементів. На цей час припадало активне житлове будівництво міста. Так, з 1929 по 1931 рік у Києві було зведено 120 000 м² житлової площі.

24 червня 1934 року до перону київського залізничного вокзалу прибув спеціальний потяг із Харкова. До міста приїхали нові «господарі» — вожді пролетаріату Постишев, Петровський, Косіор, Любченко, Якир. За декілька днів до цього місто підготували до зустрічі гостей. Кияни, які пережили надто багато буремних подій починаючи з 1917 року, вперше побачили своє місто оновленим. Вражали своєю красою відремонтовані центральні вулиці та підсвічені будинки.

Після невеличкого мітингу на пероні представники влади переїхали до підготовленої трибуни біля Оперного театру. Саме там, за переказами очевидців, будівельники «справедливого» суспільства проголосили ключову фразу: «Сей монастырский город мы превратим в социалистический!». Протягом наступних семи років вона стала головним правилом для столичних архітекторів.

Переїзд радянського уряду до Києва носив і практичне, і символічне значення. Передусім, такий крок мусив показати, що радянська влада в Україні затвердилась відтепер остаточно і безповоротно. Однак місто на Дніпрі було не в змозі прийняти великий урядовий штат. Фактично після поразки Національно-визвольної революції 1917 — 1921 років Київ залишався таким собі провінційним містом із великим минулим, але не зовсім зрозумілим майбутнім.

Тож першочергово були зайняті колишні особняки заможних киян, відібрані «на потреби революції».

Процес переїзду радянської верхівки вніс свої корективи у життя міста. В першу чергу це стосувалось вдосконалення житлово-комунального господарства та налагодження інфраструктури, яка б відповідала потребам столиці. Однак паралельно з цим партійні керівники щосили зайнялися руйнацією того образу Києва, який створювався століттями. Масова забудова житловими спорудами супроводжувалась безжальною руйнацією храмів та монастирів. Повністю були зруйновані пам’ятники XII століття: Трьохсвятительська та Георгіївська церкви, храми XVII століття — Нікольський військовий та Богоявленський братський собори. У 1934 — 1938 роках планомірно були зруйновані 69 культових споруд.

Розчищені місця передбачалось забудувати спорудами, архітектура яких більше б відповідала духові часу. Одним із важливих питань, піднятих більшовицькою владою, став пошук місця для формування Урядової площі міста — гігантського комплексу, який би став образом нового «соціалістичного» життя. Проектів існувало декілька. Після проведених робіт архітектори дійшли висновку, що найкращим місцем може бути територія, на якій знаходився Михайлівський Золотоверхий монастир, що, згідно зі спеціальною постановою Політбюро ЦК КП(б)У, «не представлял исторической и архитектурной ценности». На цьому місці мусив з’явитись масивний та пафосний урядовий центр. Щоб обрати найкращий проект, був проведений спеціальний конкурс. Перше місце не віддали нікому, а згідно з планом, який зайняв друге місце, на території, звільненій від монастиря, мали з’явитись адміністративні споруди 40 — 45 метрів висотою: одна для ЦК КП(б)У, інша — для Раднаркому. В центрі ансамблю мусив знаходитись 50-метровий пам’ятник Леніну, а вниз від нього до узбережжя Дніпра (на місці, де зараз знаходиться фунікулер) мали бути розташовані сходи. Загальна довжина площі, за задумом архітекторів, мала становити 600 метрів, ширина — 130 метрів. Довести задуману справу до кінця завадив брак коштів та надто складний ґрунт: надміру високою залишалась вірогідність зсуву багатоповерхових будинків. Однак Михайлівський Золотоверхий все одно не оминув більшовицького варварства — у 1936 році він був підірваний.

19 жовтня 1934 року пройшов останній конкурс. Однією із його умов було спорудження 100-метрового пам’ятника Леніну з двома окремими адміністративними спорудами із обов’язковим використанням схилу під монументальний спуск. Праці переможців були дуже схожими між собою. Відмінності полягали лише в деталях.

Згідно з одним із незатверджених проектів, пам’ятник Леніну мусив бути розташований в іншому місці — після руйнації Софіївського собору передбачалось встановити монумент замість… двох верхніх ярусів дзвіниці! Площа перед собором повинна була являти собою коло із гігантською червоною зіркою для проведення показових військових маршів на 150 000 людей.

Переважна частина сучасних адміністративних будівель Києва була побудована в 1930-х роках. До цього Київ не знав такої масової забудови, оскільки провінційне місто Російській імперії не потребувало розміщення великого штату бюрократичного апарату. Найвідоміші із споруджених у 30-х роках будівель експлуатуються і сьогодні. Серед них Верховна Рада, побудована в 1936 — 1939 роках архітектором Заболотним, Секретаріат Президента України архітектора Шиле, будівля Кабінету Міністрів архітектора Ігоря Фоміна.

У 1934 — 1938 роках групою архітекторів під керівництвом проф. П. Хаустова був розроблений генеральний план Києва, в основі якого лежав принцип районування. Згідно з ним місто мало отримати низку головних транспортних магістралей між центром та окраїнами, мали бути зведені житлові райони та створена набережна. Відповідно до цього генплану на Трухановому острові повинен був розміщуватись гідропарк.

Планам більшовиків суттєво завадила Друга світова війна. Всі проекти були згорнуті, а значна частина так і залишилась лише невтіленою ідеєю. Як виглядав би Київ сьогодні, якби все задумане було втілене в життя, можна тільки здогадуватись. Однак що стосується протистояння між новаторськими ідеями революції та столітніми традиціями, то тут ми можемо говорити про те, що останні таки взяли гору — Київ залишається духовним центром України. Багато що змінилось за останні десятиліття, проте затишок Андріївського узвозу, краса Володимирської гірки та дзвони Михайлівського Золотоверхого і сьогодні манять до міста тисячі туристів з усього світу.

Дмитро ТКАЧ