Що таке фотографія, знає кожний, а ось відповідь на питання, що таке художня фотографія, доведеться пошукати. Дійсно, коли художник малює картину, він спочатку виношує сюжет, потім працює над кольором і композицією. Він поступово формує зображення за допомогою мазків фарби, при цьому контролюючи «картинку» крок за кроком. Інша справа фото... Один «клац» затвором фотоапарата — і все, картинка готова. Такий художній процес більше нагадує чаклунство і шаманізм. А фотохудожник повинен бути філософом і трохи містиком.

Ігор Гайдай вважається одним із кращих фотографів України. Що означає бути кращим? У випадку з Ігорем це означає щоденну працю, яка є безперервним потоком цих самих „клац”. Гайдай створює серії фотографій, об’єднаних певною ідеєю. В процесі роботи над новою ідеєю майстер прагне висловити свою точку зору, передати нам своє бачення питання. «Фотографія — це радість, якою дуже хочеться поділитися з оточуючими», — каже Гайдай.

—  Зараз в усіх з’явилися фотоапарати. Як Ви вважаєте, в таких умовах по-справжньому талановитому фотографу стало важче пробитися із загальної маси тих, хто фотографує, або навпаки — доступність фототехніки дала можливість багатьом талантам проявити себе?

— Зараз у фотографію прийшло багато людей. А чим більше людей — тим вища конкуренція. Тому пробиватися стало складніше. При цьому є люди, які хочуть себе проявити у фотографії, а раніше складність процесу не дозволяла їм це зробити. Зараз спростився механізм. Немає складнощів із проявом, не потрібно великої кількості додаткових знань про друк фотографій. У таких людей з’явилася можливість зайнятися фотомистецтвом.

— Наскільки важливе особливе бачення в роботі фотографа, і в чому воно полягає?

— Зараз інформаційне поле насичується матеріалами про фотографії через Інтернет, спеціальну літературу. Тому фотографи можуть змагатися між собою тільки особливостями свого бачення. Що таке особливе бачення? Це коли щось звичне, те, що бачать мільйони людей, потрібно побачити трохи по-новому. Як конкретно — існує багато різних можливостей і варіантів. Тільки так можна хоч трошки здивувати інших людей. В особливому баченні найголовніше — елемент новизни. Щоб люди, які проходять повз одне і те ж місце на вулиці раптом побачили на фотографії його абсолютно не таким, яким вони його бачать зазвичай.

— Сучасні технології дозволяють утілити будь-яку ідею, домальовувати жінкам русалчині хвости, наприклад. Це допустимо для фотографа? Взагалі, як Ви ставитеся до використання комп’ютерних технологій у фотографії?

— Обробка фотографій буває різною. Є обробка, яка не міняє суті зображення, а регулює контраст і тоновідтворення. Я вважаю допустимим у фотографії все, що не є монтажем. Монтаж — це монтаж, а не фотографія, це інший вид творчості, не менше цікавий, ніж будь-який інший. Але фотографією називається зображення, коли зберігається картинка, яка була перед камерою в момент натиснення на спуск. Якщо ми її потім міняємо, фотографії вже немає. Але такі прийоми цілком допустимо використовувати в рекламі, наприклад. Тоді немає завдання, щоб на фотографії була зображена правда. У цьому є якийсь елемент маніпулювання. Тому що люди, які бачать зображення, думають, що так воно і є, а насправді це не так. Але саме для фотографії такі маніпуляції недопустимі.

— А може бути фотографія психологічною зброєю?

— Теоретично можна про це говорити, але насправді такого, напевно, немає. Фотографія — це, перш за все, художня творчість. Вона може відображати реальність дуже жорстку або, навпаки, дуже райдужну. Але важко уявити, що це може бути реальною зброєю. Швидше просто може відтіняти щось або підкреслювати, звертати увагу, закликати, передавати настрій.

— Фотографію і фотографування можна вважати методом психотерапії? Адже людина, як правило, одержує від фотографування психологічне задоволення, заспокоєння.

— Звичайно, можна.

— Ваше захоплення фотографією почалося з дитинства?

— Так, десь з 4-го класу.

— У Вас є серія фотографій «Космос українського хліба». Чому з’явився такий проект? Про що він? Чому така увага хлібу?

— Хліб — звичайна річ, яку ми бачимо щодня, яка супроводжує нас усе життя. Коли ти поглинений щоденними турботами, часто немає можливості побачити по-справжньому речі, які тебе оточують. Це якраз питання особливого сприйняття фотографа. Якось я в магазині купував буханець хліба. Подивився на нього і подумав: «Цікаво, чому кожний буханець хліба, який мільйонами випускають на хлібозаводах, має свій неповторний малюнок?». Мені захотілося загострити увагу на цьому предметі, тому що він дуже суперечливий. З одного боку, хліб — це повсякденний продукт, який ми щодня їмо. А з іншого боку, це абсолютно фантастична річ, що з’явилася, схоже, водночас на всій території Землі, у різних народів. Технологія його приготування достатньо непроста. Потрібно взяти якийсь конкретний злак, перемолоти, одержати муку, замісити тісто, випекти. Для цього потрібна піч особливої конструкції. Як він міг виникнути сам по собі? Подібні думки призвели до того, що я сфотографував буханець хліба, причому не у вигляді натюрморту, де є і інші елементи, а саме хліб сам по собі. Потім створив серію таких фотографій і роздивляюсь їх дотепер, милуюся.

—  Що наштовхнуло Вас на створення циклу фотографій «Сім’я»? Є якесь особливе підґрунтя у цій серії?

— У цьому проекті дві складові. Одна з них важлива для кожного фотографа. Важливо відобразити момент і показати людям, якими вони були вчора. Фотографія, як машина часу, може подолати відстань і перенести тебе в минуле. Сімейне фото — це зображення групи людей. Дуже важливо, що вона з’єднана родинними зв’язками. Фотографії багатьох сімей дають нам образ народу. Крім того, завжди цікаво подивитися на попередні покоління, побачити, чи є схожість правнучки з прабабусею, наприклад.

Є у цьому проекті і філософська складова. В існуванні сім’ї для мене виявляється якась езотерична віра в реінкарнацію душ. Тому що родина сама по собі повинна об’єднуватися кровними зв’язками. Але утворюють сім’ї люди різної крові. Яким чином вони знаходять один одного? Ось люди зустрічаються, закохуються. Існує фізико-хімічне пояснення закоханості, згідно з яким вона через якийсь час угасає. Але споріднені душі залишаються разом. Тобто утворюють родини люди, які біологічно ніяк не зв’язані, але духовно близькі. Це Інь і Ян. Я вірю, що у сім’ях співіснують споріднені душі, і таким чином вони долають свої життєві обставини. Для мене особисто це так. Віра — це достатньо інтимна річ, але якщо ви про це запитали, то я розповідаю своє бачення.

— У пресі пишуть, що зараз знову з’являється мода на відвідини фотосалонів. Це правда, або це робиться для того, щоб створити моду на фотосалони?

— Я думаю, що відсоток людей, які відвідують фотосалони, раніше був вище, тому що зараз у кожного є фотоапарат, навіть у мобільних телефонах він часто вбудований. Кожен може зробити знімок на спомин. А наші бабусі і дідусі для того, щоб сфотографуватися, мали йти до салону. Звичайно, і зараз є якась кількість людей, які відвідують такі заклади. Але фотографія там коштує дорожче, ніж звичайне фото, тому, як правило, до фотосалонів ідуть ті, хто ставиться до своєї персони по-особливому. А це не такий вже великий відсоток населення.

— Розкажіть про проект «Саман». У ньому ми бачимо безліч оголених жінок на мітлах. Ця серія якось пов’язана з містикою?

— Все, що відбувається зараз, якось пов’язано з минулим. Цей проект навіть формально дуже відрізняється від усієї решти моїх циклів. У першу чергу відрізняється за ментальністю. Він присвячується жіночому началу і тій думці, що слово «відьма» походить від слова «відати». Я намагався звернути на це увагу. Хотілося похитнути існуючий у нас стереотип Баби-Яги як непривабливої злобної старої.

— Чим ще захоплюєтеся окрім фотографії? Хобі якісь у житті є?

— Я вважаю себе філософом-любителем. Мені подобається аналізувати життєві явища, багато в чому це пов’язано з тим, що я роблю. Взагалі-то все, що я роблю в житті, пов’язано з фотографією. Всю отриману інформацію я втілюю у фото. Ще мені подобається будувати. Я займаюся дизайном інтер’єру. Ось це можна назвати моїм хобі, окремим від фотографії.

— Фотографія в інтер’єрі має велике значення? Можете дати пораду, як правильно підібрати фотороботу для внутрішнього простору будівлі?

— Фотографія повинна подобатися — це головне. Колір, масштаб — всі ці критерії залежать від конкретного інтер’єру, його колірної гамми. Не дуже цікаво купувати модні фотографії, розтиражовані у великій кількості. Напевно, треба вибирати фотографію, яка допомагає підтримати певний стан, викликає порух душі.

— Кажуть, що Ви проводите політику самобрендування. Як це відбувається на практиці?

— Чесно кажучи, я сам не знаю. Світ зараз наповнений інформацією про PR-компанії. Існують арт-менеджери, арт-агенти, які «просувають» творчий продукт. Оскільки я інструментами просування не користуюся, а люди все-таки знають мої проекти, ходять на мої виставки, то журналісти підібрали для цього явища слово «самобрендування». Але мене це слово не кривдить. Бренд я створюю своїм існуванням, тим, що живу і творю. Так склалося життя, що фотографія — це не тільки моє хобі, це ще і моя професія. Це мій хліб, яким я живу. І від того, як я буду це робити, залежить моє майбутнє.

— Ви стали фотографом без втрат? Все вдалося і вийшло відразу, або був довгий тернистий шлях?

— Я б його тернистим не назвав. Популярність приходила поступово, не було якогось різкого стрибка. Я люблю займатися фотографією. Людям, особливо молодим, дуже подобаються історії про Попелюшку, коли все отримується одним махом. Коли є якась поворотна точка в житті, і людина раптом швидко злітає на вершину кар’єри. Чомусь людям не так цікава історія, яка, насправді, більш правдива, коли крок за кроком, сходинка за сходинкою ти йдеш вгору. Сьогодні ти вже розумієш трошки більш, ніж учора. З’явилася нова інформація — ти її обробив, додав до того, що вже було, збільшуєш свій успіх. Мені здається, що людина, яка відмовляється сприймати в житті щось нове, спускається у своєму розвитку вниз по похилій. У того ж, хто накопичує досвід, — і це природно — з часом виходить робити свою справу краще. Мій шлях нешвидкий — зате він мені подобається!

Олексій ОВЧАРЕНКО