Традиційно еволюційний і – сплесками – революційний розвиток українського суспільства в різні часи служив причиною принципово різного ставлення громадян до минулого своєї держави і, відповідно, до історії своєї сім′ї як «держави в мініатюрі». Упродовж століть змінювалося ставлення держави до понять «сім′я», «родовід», «предки». Та все ж, за будь-яких суспільних трансформацій, повага до минулого свого роду незмінно жевріла в душі кожної морально здорової людини. Старі люди говорили: «Дізнайся про свій рід, і тоді побачиш свій життєвий шлях у майбутнє».

Існує теорія, згідно з якою слово «сім′я» походить від числівника «сім», тому що здавна час вимірювався з точністю до семи днів тижня. А ще – у сакральному значенні – число «сім» є символом здоров′я і розуму. Існує припущення, що поняття «сім-Я» є символом семи поколінь роду, які повинен був знати кожен.

Згідно з визначенням Л. М. Савелова, викладача Московського археологічного інституту, яке прозвучало в його лекціях (1907–1912 рр.), генеалогія – це «побудоване на достовірних документах та інших джерелах доказ спорідненості між особами, що мають спільного родоначальника». Для графічного зображення спорідненості, яке зазвичай називають «генеалогічним деревом|», використовуються схеми. Накреслені вручну або за допомогою комп′ютера, схеми можуть супроводжуватися (і це бажано!) іншими формами відображення зв′язку минулого із сучасністю – так званими генеалогічними поколінними розписами, легендами. Вони представляють собою табличні або текстові описи, включаючи ілюстрації, бібліографію, посилання на сайти в Інтернеті та інше.

Генеалогія як така існує стільки ж, скільки живе людство. Щоб переконатися в цьому, досить прочитати перші розділи Старого Завіту щодо походження різних народів від багаточисленних родичів: «Аврам народив Ісаака; Ісаак народив Іакова; Іаков народив Іуду і братів його…» Перші систематизовані дослідження монарших і дворянських родів виникли в Східній Європі, зокрема в Російській імперії, у XV столітті, а знатних українських родів – лише на початку ХХ. Це був виданий В. Л. Модзалевським «Малоросійський родословник» (1908–1914 рр.) у чотирьох томах, а спільно з В. К. Лукомським – «Малоросійський гербовник» (1914). В області генеалогії публікували серйозні дослідження видатні історики і письменники: Ф. Прокопович, Ю. Воєйков, П. Долгоруков, Я. Маркович, П. Куліш, Р. Милорадович, М. Максимович, О. Лазаревський, О. Оглоблін. Упродовж останніх сторіч другого тисячоліття генеалогічними дослідженнями займалися в багатьох державах Західної Європи – у Франції, Італії, Німеччині, Польщі, Угорщині та ін. До речі, саме історичні матеріали, які збереглися у двох останніх із названих держав, стали основою створення могутньої суспільної генеалогічної структури при львівській «Просвіті».

В основу генеалогії як системної науки покладено, на моє переконання, три наріжні камені. По-перше, наукова генетика, що обґрунтовує обов′язковість реалізації, однозначність суто біологічних принципів, відповідно до яких відбувається спадкоємство якостей людини – від параметрів анатомічних і фізіологічних до психологічної будови конкретної особи. По-друге, історична наука – майже у всіх її напрямках і розгалуженнях. Саме вона має розвинений і достатній науковий інструментарій для пошуку й доказу достовірності генеалогічних зв′язків між поколіннями роду. По-третє... совість тієї особи, яка зайнялася дослідженням минулого якого-небудь роду, як не парадоксально це звучить.

Якщо перші дві складові є очевидними, то на третю варто поглянути уважніше. Тут, передусім, слід принципово розмежовувати тих осіб, які шукають коріння свого власного роду, і тих, хто виконує генеалогічне замовлення (нині стає популярним подібний вид заробітку). Добросовісними дослідниками, безумовно, можуть бути і ті, й інші, але це лише гіпотетично, оскільки, зазвичай, цілі пошуку в них різні. Той, хто шукає своїх предків, прагне знайти їх більше, хоче намалювати пишне генеалогічне дерево з багатьма, багатьма гілками. Заради чого? У кожного – своя мотивація. Хтось хоче залишити в спадок|спадщину| дітям і внукам результати своїх пошуків, відчуваючи гордість за гідний генофонд («Я зумів ТАКЕ розвідати!»), а хтось – лише покрасуватися на авторитетній генеалогічній конференції перед такими ж дослідниками – друзями або «конкурентами», або опублікувати статтю в ЗМІ в цілях самореклами. Ідеологія ж тих, хто досліджує не власний рід, неоднозначна і набагато складніша. Насамперед, я б назвав «чистих науковців», для яких генеалогічне дослідження є складовою його наукової роботи, наприклад дисертації, тобто замовником пошуку виступає він сам. Добросовісними дослідниками зазвичай бувають і ті, хто, не маючи власних дітей-нащадків, задовольняє інтелектуальне жадання пізнання.

Значно гірше виглядають ті, хто «пішов у генеалогію», щоб заробляти гроші, – тут уже важко залишитися «кристально чесним». Таких я умовно відношу до дослідників другого типу. Наша біда в тому, що заможні люди все частіше задаються ціллю почепити дворянський герб на ворота своєї вілли. Що втратить небагатий дослідник-генеалог, якщо, закривши очі на істину, назве кровними родичами якихось двох однофамільців, які жили в один час, в одній країні десь у далекому ХVІІ столітті? За фальш-підробку до суду такого генеалога ніхто не притягне – відповідного закону в нас в Україні не існує, адже підробка не має жодних фінансових або майнових наслідків! От і реєструються офіційно в мін′юстовських місцевих органах різні громадські «збори», «товариства», «об′єднання» і «спілки», які привласнюють собі право (за чималі гроші!) видавати «грамоти», «свідоцтва», «посвідчення» або «справки», наприклад, про дворянське походження замовника. Я бачив такі, прислані з Російської Федерації: чудовий дизайн, золоте тиснення, зображення російського гербового орла, та ще обов′язково – красива печатка, що засвідчує підпис якогось «герольдмейстера» (посада, зрозуміло, громадська, тому юридичної сили документ не має).

Я навів лише один приклад так званої псевдогенеалогії, в основі якої суб′єктивний чинник – підміна змістовної суті істини. Адже можна ще підтасувати імена і прізвища, оскільки завжди існували варіації їх написання чи ж канцеляристи, писарі або церковні служителі, через різні причини, допускали помилки. А ще можна, ну зовсім трохи «підправити» дати життя якої-небудь «діючої особи» у цьому, вибачте «театрові титулів». Можна... Можна... Можна... НІ – і говорю це жорстко – не МОЖНА! Фальш – це фальш. Лише документ або документоване посилання в письмових джерелах може свідчити про істину. А ось знайти документальне підтвердження генеалогічної гіпотези почасти буває складно, і часто пошук завершується нічим. Для результативного ж пошуку треба мати багато часу і... грошей.

Сумлінний генеалог-дослідник потребує певних коштів для оплати відряджень в інші міста, де є потрібні архіви або де треба відвідати живих нащадків, щоб записати їх інформацію про дідів-прадідів, родичів бокових гілок, яких вже немає в живих. Кошти потрібні генеалогу для ксеро- або фотокопіювання документів і фотознімків, для придбання не лише довідкової і новітньої генеалогічної літератури, але і – якщо пощастить – книг, журналів і газет минулих часів, що містять хоч якусь інформацію про представників досліджуваного роду. Нарешті, наявність достатніх коштів для придбання диктофона і персонального комп′ютера може суттєво прискорити процес дослідження завдяки створенню банку даних із використанням спеціалізованих комп′ютерних програм і можливості пошуку конкретних осіб через Інтернет.

Вище йшлося про необхідність документального підтвердження історико-генеалогічних фактів. Це дійсно так, проте не завжди документ можна знайти: у період з 1914-го до 1991 року Україна пройшла через дві світові війни, громадянську війну, тут тривалий час велася озброєна боротьба Української Повстанської Армії, були три голодомори, примусова колективізація й масові репресії населення. У результаті багато документів загубилося, а деякі були навмисно знищені як «компрометуючі» тими, у кого в родоводі були родичі «непролетарського походження»: дворяни, священики, царські офіцери, чиновники, і навіть кулаки. Таким чином, інформативною базою генеалогічного дослідження часто бувають історії, що лише залишилися в пам′яті людей, легенди, а то і просто чутки. Виникає питання: чи можна на них спиратися в дослідженнях? Так, можна, але дуже обережно й обмежено. У судових слідчих є популярний афоризм: «Слово до «Справи» не пришиєш!». Стверджувати, що чутка рівна факту, ніхто не має права. Ось і бачимо ще одну межу між совістю і меркантильністю дослідника, різницю між дослідниками першого і другого типу. Будь-яку гіпотезу, безумовно, треба спробувати уважно перевірити, бажано з різними підходами, подивитися з різних поглядів, і лише за позитивними результатами перевірки приймати її для подальшого дослідження. Проте в будь-якому випадку не можна стверджувати, що гіпотеза рівнозначна факту. Можна говорити лише про більший або менший рівень достовірності.

Починаючи з 1991 року, у деяких навчальних закладах Львова, Дрогобича, Дніпропетровська та інших міст України стали знайомити школярів і студентів з основами генеалогії, з методологією створення власного родоводу. У більшості випадків, на жаль, такі дослідження досягають лише четвертого покоління. Та все ж подібну практику слід вітати і всіляко поширювати. Під егідою Міністерства освіти необхідно створити навчальну програму з метою підготовки початківців генеалогів такого рівня, який би дозволив їм самостійно виконувати дослідження. Особливу ж увагу слід звертати на пріоритет – кожне дослідження повинне гарантувати правду, і тільки правду.

Достовірне знання своїх витоків, минулого свого роду відіграє велику роль у збереженні національних звичаїв і народних традицій, які, як відомо, передаються від покоління до покоління. Дійсно, будь-який народ лише тоді є народом, якщо він зміг зберегти ті риси, які успадковуються основною масою людей однієї національності. Іншими словами, йдеться про ментальність народу, яка виявляється в його етнокультурі, що включає, у свою чергу, такі поняття, як мова, мистецтво, традиції, народні звичаї, а також демонологія і забобони. Таким чином, у сім′ях одного роду створюється певна аура, яку можна назвати «субкультурою родинного середовища». Звідси й філософське трактування поняття «рід»: це група родичів «однієї крові», у якої здебільшого ідентичний набір генів, тому що вони ведуть своє походження по одній лінії (батьківській або материнській). Такі родичі мають спільне родове ім′я, яке і служить початком будь-яких генеалогічних досліджень. Зазвичай вони мають позитивний результат, але бувають і винятки. Уявімо, що хтось почав дослідження «з нуля», тобто|цебто|, нічого не знаючи про попередні покоління. І раптом десь в архівах він знаходить інформацію, що його предок був лиходієм-душогубом. У людини може сформуватися психологічний комплекс («у мене генетичний дефект»), який приведе і до фактичного соматичного порушення здоров′я. У кращому ж випадку цей «хтось» просто припинить подальший пошук, і до кінця життя про страшну знахідку не розповість нікому, тим більше своїм дітям. Проте треба чітко усвідомлювати, що навіть гени від батьків до дітей переносять спадковість не на всі 100%. Тому кожному слід бути оптимістом, озброєним знаннями хоча б основ генетики, і спокійно продовжувати свої генеалогічні дослідження.

Ну, а зараз – про генеалогічні міфи. «Ми найбільш одинокі – серед міфів», – зазначив Олександр Македонський у кінці життя.

Міф перший: генеалогією займаються лише колишні дворяни, для яких гучні імена предків і родовий герб є предметом пустих хвастощів. Така думка – найбільш поширена нісенітниця! Щоб переконатися в помилковості цього міфу, слід хоча б проглянути чотири збірники статей «Український родовід». Їх видає львівська «Просвіта» за матеріалами всеукраїнських генеалогічних конференцій, які проходять ось уже впродовж дванадцяти років. У цих збірниках поміщені матеріали з цілком демократичним підходом до різних верств і прошарків населення – досліджуються сім′ї будь-якого стану. Відкриваючи першу конференцію в 1995 році, відомий письменник Роман Іваничук справедливо визначив напрями діяльності генеалогів: «Роди всі знамениті: гетьманські, шляхетські, ремісничі, селянські, козацькі, аристократичні – немає вибраних родів, всі українські».

Міф другий: не кожен рід можна досліджувати. Навіть якщо ви знаєте лише три покоління (імена та долю двох дідів і двох бабусь), то вже можете вважати себе дослідником-засновником свого родоводу. Накресліть його маленьке дерево, зробіть хоча б коротенький опис кожного члена сім′ї і подаруєте онуку в день народження – він гордитиметься тим, що знає вже п′ять поколінь свого роду.

Міф третій: генеалогічні дослідження можуть проводити лише професійні історики. Сам я не маю історичної освіти, викладаю математику, займаюся журналістикою, а генеалогія – для душі. Таких «не істориків» серед відомих мені дослідників – більшість.

Міф четвертий: нині генеалогічними дослідженнями «не для себе» займаються лише ті, хто хоче отримати з цього матеріальну вигоду. Якщо ви прийдете на засідання Генеалогічного товариства Дніпропетровської області (у краєзнавчий відділ Обласної наукової бібліотеки в останній четвер місяця), то переконаєтесь, що ваш гаманець абсолютно не схудне, а знань додасться.

У цій статті я навмисне не розглядав питання методології генеалогічних пошуків. Кожен дослідник повинен чітко розуміти, що потрібно йти своїм шляхом, лише спираючись|обпираючись| на досвід попередників і враховуючи їх помилки, роблячи свої висновки із можливих невдач.

На закінчення звертаюся до всіх, хто думає про гідне майбутнє своїх дітей, онуків: вірте в себе, вірте в можливості генеалогії, вірте в успіх своєї благородної справи!

Володимир ЄФИМОВ
кандидат технічних наук