З часу появи за кордоном цього листа пройшло сорок років. Відкрито про нього заговорили в кінці 1980-х років, після глобальних змін у тодішньому СРСР. А до цього лист розповсюджувався в рукописах, часто передавався західноєвропейськими, американськими і канадськими радіостанціями. За відкрите читання цього документа в кращому разі можна було залишитися без роботи, «вилетіти» з вузу, в гіршому – пройти «психлікарні» і мордовські табори.

Задзеркалля Країни Рад

«Лист творчої молоді м. Дніпропетровська» був написаний у кінці літа 1968 року. Приводом для його написання стала «антисоборна» кампанія, спрямована проти роману «Собор» Олеся Гончара. Роман вийшов у світ в 1968 році і відразу ж став чи не першим українським бестселером за всю історію радянської імперії. До цього зачитувалися романом Дольд-Михайлика «І один у полі воїн», історичними романами П. Загребельного, але соціального роману, який би читали навіть ті, хто ніколи не тримав у руках українську книгу, не було. Дивувало те, що письменник, приголублений владою, лауреат багатьох премій, великих урядових нагород у своєму творі привселюдно заговорив про духовне неблагополуччя – смертельну хворобу, що уразила «найбільш передове у світі суспільство». Писати про це правду було не прийнято. Не допускалося ось так прямо говорити про безпаспортних селян і їх каторжні трудодні, про марнослів′я і брехню можновладців, про «флюгерство» і пристосовництво; не вважалося за потрібне загострювати увагу на «важкій» екології великих міст, будівництві штучних морів, руйнуванні пам′ятників історії, знищенні скарбів народної культури.

«Прочитавши «Собор», я ніби побував у задзеркаллі, – згадує письменник-фантаст Віктор Савченко. – Духовні цінності, придбані людством упродовж всієї його історії, там закреслювалися, і натомість культивувалася мораль антисвіту з декларованими цінностями. У цьому задзеркаллі найсвятіше – любов до свого роду – проголошувалася злочином, а такі поняття, як честь, совість, гідність набували протилежного сенсу. Ніхто вас не засудить, якщо ви віддасте свого батька в богадільню; якщо ви поруйнуєте храм – вас підвищать по службі. У цьому світі народжувалися і зростали цілі покоління. …І ось з′являється роман, прочитавши який людина бачила себе і світ, в якому жила, неначе з іншого боку».

Ідеологічно шкідливий роман

Роман спочатку вийшов у світ  у січневому номері журналу «Вітчизна», а незабаром вийшов масовим тиражем у видавництві «Дніпро». Творча інтелігенція Дніпропетровська, знайома з журнальною публікацією «Собору», купувала по декілька його екземплярів у подарунок близьким і друзям. Книгу дарували на день народження і… весілля. Про роман говорили усюди. Одні впізнавали в Зачіплянці Дніпродзержинськ, іншим здавалося, що це Дніпропетровськ, треті запевняли, що йдеться про Новомосковськ – там же старий козацький собор, побудований без єдиного цвяха. Як стверджували робітники «Дзержинки», це про їхнє місто написав Гончар: „Дими... важко стеляться вiд заводу... бiлий - то ще нiчого, та й чорний, що клуб′ям валить, теж не найгiрший; найстрашнiший жовто-бурий отой, аж червоний. Буває, розтягнеться по обрiю на кiлометри i довго стоїть стягою над селищами, робить небо iржавим... Ото вiд такого й зеленi дерева жовкнуть...»

У героях роману впізнавали прототипів з верхівки партійної влади. А прізвище Лобода, носієм якого був реальний функціонер Дніпропетровського обкому, стала прозивним: «Влади йому, побiльше влади! …Цей вирiшує. Кнопки натискує. Кладе резолюцiю на твоїй долi, стипендiю тобi дає. Для нього ми пiддослiднi. Вiн вважає своїм правом i навiть обов′зком будь-що обстругати нас, пiдiгнати пiд свою подобу... Хоче бачити довкола себе легiони однаково мислячих. На таких, як оце ми з тобою, вiн дивиться лише як на сировину, як на руду, з якої треба болванку виплавити!». Недивно, що в Дніпропетровську роман сприйняли як посягання на владу. Слова А. Ф. Ватченка про «ідейну шкідливість» роману, проголошені на квітневому Пленумі КПУ, стали політичною установкою, яка швидко рознеслася по всій Україні. Естафета «справжньої розмови» про роман «Собор» почалася з Дніпропетровська – міста, де письменник народився, закінчив університет, зустрів свою любов – Валентину Данилівну, де жили його рідні і друзі, де була написана мало не половина всіх його творів, серед яких «Прапороносці», «Тронка», «Людина і зброя». Обласні газети «Зірка», «Прапор юності», «Дзержинець», «Дніпровська правда» на своїх смугах говорили про «творчу невдачу», «ідейну збитковість», «релігійний екстаз». У хорі осуду однаково звучали голоси як академіків, так і доярок. Проте траплялися і промахи. Знатний сталевар заявив по радіо: «Я не читав роман «Собор», але переконаний, що він ідеологічно шкідливий». Обком КПУ заборонив тоді святкувати 50-річчя письменника на історико-філологічному факультеті університету і в міській бібліотеці.

«Антисоборна» кампанія

Пристрасті, що розвернулися навколо твору О. Гончара, перешкодили видавництву «Радянський письменник» повністю здійснити третє видання роману. Вже надруковані 25 тисяч екземплярів були арештовані, «розпорядженням зверху» їх заборонили передавати в торгову мережу і бібліотеки і припинили видання 90 тисяч екземплярів, що залишилися. Роман на цілих 20 років викреслили не тільки з біографії Гончара, але і з історії української літератури. Не було ніякого «Собору» в шкільних і вузівських підручниках, у курсах історії української літератури, в наукових працях літературознавців, в їх статтях і дослідженнях. Офіційна ідеологія доклала немало зусиль, щоб в свідомості декількох поколінь образ Олеся Гончара асоціювався, перш за все, зі «співаком визвольної місії Радянської Армії в країни Східної Європи і носієм ідей радянського патріотизму». Подібними цитатами напихали учнів досить довго, хоча в це прокрустове ложе Олесь Гончар як письменник принципово не вкладався вже з 1950-х років. Слідством «антисоборної» кампанії на Дніпропетровщині стала велика хвиля репресій проти творчої інтелігенції. Реальні факти переслідування і дискримінації її представників, а також атмосфера, що оточувала їх у місті несвободи, відображені в «Листі творчої молоді м. Дніпропетровська», адресованому Голові Ради Міністрів УРСР В. У. Щербицькому, кандидату в члени Політбюро ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренку, секретарю Союзу письменників УРСР Д. У. Павличку. У цьому листі автори відкрито виразили свій протест проти подій, що відбуваються в місті, намагалися докричатися до совісті вищого керівництва республіки: «Звертаємо вашу увагу... на той шабаш, який ось вже декілька місяців продовжується на Дніпропетровщині, на дике і безпідставне переслідування чесних і відданих справі будівництва комунізму громадян України... Неймовірної грубості досягла так звана дніпропетровська кампанія у зв′язку з появою роману нашого земляка Олеся Гончара «Собор». ...Всіх, хто в тій або іншій формі висловлював незгоду з кампанійщиною або хоч би випадково узяв не ту ноту, яку вимагали, – строго покарали... І ось: виключений із партії і звільнений з роботи працівник відділу пропаганди і агітації газети «Зірка», один із старих журналістів нашого міста Ю. Шейнін за написання позитивної рецензії... Виключений з партії і вигнаний з київського університету працівник відділу культури газети «Зірка» М. Скорік... Виключений з комсомолу і звільнений з роботи талановитий журналіст В. Заремба за те, що мав сміливість дати відсіч автору наклепницької статті на «Собор»... Звільнений з роботи без яких-небудь на те підстав співробітник відділу сільського господарства газети «Зірка» І. П. Опанасенко... Виключена з партії і звільнена з роботи талановитий режисер Дніпропетровського українського театру ім. Шевченка Рима Степаненко за постановку п′єси М. Стельмаха «Кум королю»... Звільнений з роботи у видавництві «Промінь» відомий письменник Валентин Чемерис... І цей список можна, напевно, продовжити.

...Тільки за останні роки на Дніпропетровщині знищені майже всі пам′ятники церковної архітектури під гаслом «боротьби з релігією». Позаторік влітку в с. Сурсько-Литовському підірвана динамітом, напевно, вже остання на Дніпропетровщині сільська церква. Не уникнули наруги залишки відомої Кодацької фортеці і Кодацької старовинної церкви; зруйновані єдиний у своєму роді курінь козака Білого в Нікополі, Покровська січова церква, яку малював Тарас Шевченко; у напівзруйнованому вигляді стоїть Преображенській собор відомого російського архітектора Захарова і т.д.

...Ми, творча молодь м. Дніпропетровська, вимагаємо притягти до відповідальності... всіх тих, хто скоює брудні антиукраїнські кампанії – відьомські шабаші на ниві української культури, хто переслідує відданих народові чесних людей тільки за те, що вони хочуть бути самими собою і ніким іншим, що вони хочуть виховувати своїх дітей в українських дитсадках, школах, технікумах і вузах». І так далі.

«Лист...» викликав бурхливу реакцію у ідеологів партії. Було ясно, що він написаний у Дніпропетровську – «заповіднику» комуністичної ідеології, місті, яке багато років було кузнею вищих партійних кадрів для всієї країни. У зв′язку з цим, правда, вже в подальші 1970-і стануть популярними два жарти: «Була колись епоха допетровська, потім – петровська, а зараз – дніпропетровська» і «Місто Дніпропетровськ – місто чавуну, стали і членів Політбюро ЦК КПРС». У таких умовах, здавалося, був неможливим який-небудь прояв інакомислення, тому на пошуки авторів документа були кинуті кращі сили. Окрім радіо «Свобода» (приватна некомерційна інформаційна служба, що фінансується Конгресом США, яка здійснювала віщання у країнах Східної і Південно-Східної Європи і СРСР), копії «Листа…» автори розсилали в редакції газет і журналів, в різні партійні і радянські органи. Визначити, на якій саме друкарській машинці були зроблені копії, для фахівців не складало труднощів. Кинулися перевіряти машинки «національно свідомих» молодих літераторів і тих, кого називали дисидентами. «Машинку, на якій створювалися копії, потрібно було терміново знищити. Але топити в Дніпрі друкарську машинку, яка у той час коштувала сто з гаком рублів, було шкода. Коли прийшли з обшуком на квартиру Миколи Кульчинського, знайшли там друкарську машинку, в якій було закладено 5 екземплярів недодрукованого «Листа...»– згадують очевидці. Заарештували і головного обвинуваченого – Івана Сокульського.

Назад шляху немає

З «Українського вісника», що виходив в Парижі, дізнаємося: «...17 червня 1969 року дніпропетровські кегебісти заарештували поета Івана Сокульського. Сокульському приблизно 30 років, він виріс на околиці Дніпропетровська. Вчився на філологічному факультеті Львівського університету... З третього курсу перевівся в Дніпропетровський університет, де виявився «білою вороною» і відразу звернув на себе увагу своєю національною свідомістю. З четвертого курсу його відрахували із стандартним формулюванням «За поведінку, негідну радянського студента». З тих пір почалися його поневіряння. З редакції багатотиражки «Енергетик» Сокульського викинули під час кампанії з приводу «Собору» Олеся Гончара. Влаштувався пожежником, але звідти, дізнавшись про його «крамольність», також звільнили. Працював матросом в річковому пароплавстві. Арештований під час рейса Київ – Дніпропетровськ». У кримінальній справі разом із Сокульським проходили поет з Новомосковська Микола Кульчинський і аспірант Дніпропетровського металургійного інституту Віктор Савченко. Через 24 роки, в 1993-му, на сторінках журналу «Борисфен» він детально розповість про ті події: «Матеріали для «Листа...» збирав Іван Григорович Сокульський. Він же його і написав (не виключено, що в написанні брав участь ще хтось. Я був одним із респондентів – зокрема, дав інформацію про письменників, які не мирилися з «установками» влади і яких по вказівці обкому «били» на всіх письменницьких зборах. Мені довелося стати редактором «Листа...», а отже, і його першим читачем)».

З письменниками Дніпропетровщини Віктор Савченко, тоді літератор-початківець, зустрічався часто, відвідував літературне об′єднання, товаришував з українським поетом Михайлом Чханом, прозаїком В. Чемерисом та іншими. 27 січня 1970 року в Дніпропетровську відбувся суд над авторами «Листа...», який одержав широкий розголос у радянській пресі. Обласні газети злобно і упереджено, за завданням партійних органів, відгукнулися на цей суд. Ось заголовки статей газет «Зірка», «Дніпровська правда» і «Прапор юності»: «Маска і обличчя наклепників», «Так – це зрада», «Отруєне пір′я». У статтях-доносах рябіли перли типової лексики тих років: «чорна невдячність», «напхані брехнею», «болото антирадянщини», «маніакальні спостереження», «співати з чужого голосу», «пасквілянти», «лицарі підлоти». Обласний суд ухвалив вирок: «За вчинені гр. Сокульським, Кульчинським, Савченком ворожі дії засудити Сокульського І. Г. на 4 роки і 6 місяців позбавлення волі в таборах строгого режиму; Кульчинського Н. П. – на 2,5 роки колонії загального режиму; Савченка В. В. – на 2 роки умовно з трирічним випробувальним терміном».

Для Сокульського «Лист творчої молоді...» став тим «порогом», переступивши який назад він вже не повернувся. Вийшовши з в′язниці 14 грудня 1973 року, Сокульський вступив в Українську групу Хельсінкі, основою діяльності якої були вимоги дотримання прав людини, записаних у Конституції СРСР. У 1980 році його заарештовують удруге. У «Звинувачувальному акті у кримінальній справі» Сокульського навіть його вірші розглядалися як прояв «антирадянських переконань», а автобіографія свідчила про здійснення «злісних ворожих дій». Друге засудження було ще суворішим – 10 років таборів і 5 років заслання. Це максимальний термін, який давали особливо небезпечним державним злочинцям. Відбував його Сокульський у сумно відомому «таборі смерті» в селі Кучино на Уралі, де обірвалося життя українського поета і правозахисника Василя Стуса. «Мало того, що особливо небезпечний державний злочинець, так ще й рецидивіст, і свідок цьому – моє обличчя? ...Хто бачив моє обличчя, ніколи не скаже, що я злочинець», – напише Сокульський в листі до своїх рідних. Звільнився він з місць ув′язнення тільки в роки перебудови, та й то одним з останніх, після голодовки і протестів світової громадськості. Важкий життєвий шлях – 13 років таборів, 72 доби безперервного карцеру, труднощі перших років становлення української державності – підірвав здоров′я Сокульського, і на 52-му році життя Іван Григорович покинув цей світ.

Його поетичні збірки «Володар каменя», «Означення волі», двотомні збори листів до рідних «Листи на світанку» були видані вже після смерті автора, і тоді всі несподівано відкрили для себе Сокульського-поета. Велика частина його творчої спадщини створювалася в неволі – у таборах Мордовії, Уралу і у Володимирському централі. Проте живе в поезії Сокульського стихія нашого степу і широкого Дніпра, «велична і божественна музика нашого неба». Його чисті, натхненні, піднесені вірші до краю наповнені любов′ю до своєї землі. Через образи-символи «каменя», «світла», «гори», «висоти», якими переповнена поезія Івана Сокульського, він занурюється в стихію свого початку, з їх допомогою відтворює цілісну картину світу. Це робить його поезію глибоко екзистенціальною і накладає відбиток екзистенціалізму на особу самого поета.

Роман «Собор» був реабілітований через 20 років після його написання, коли на державному рівні замислилися над тими проблемами, про які мовилося в романі ще в 1968 році. «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська», написаний на захист роману, за чверть століття так і не з′явився у відкритому друці. Тільки завдяки українській діаспорі Канади, що подарувала 15 років тому бібліотекам України серію книг, вдалося прочитати крамольний «Лист...». Небагато в українській історії є документів, в яких би так відкрито і безоглядно демонструвалися несприйняття епохи застою, бажання звільнитися від державної ідеології і прояв особистісної свободи, як це зроблено в «Листі творчої молоді м. Дніпропетровська».

Світлана МАРТИНОВА
старший науковий співробітник
музею «Літературне Придніпров′я»