Для багатьох людей сьогодні Івано-Франківськ справді репрезентує історичне й туристичне Прикарпаття. Саме звідси найчастіше починаються усі мандрівки найцікавішими місцями нашого краю. Тут приймають гостей з відкритими обіймами, а атмосфера міста надовго зачаровує своєю багатогранністю та своєрідністю.

Звичайно ж, вимовляючи «Івано-Франківськ», неможливо не згадувати Івана Франка, чиє ім’я місто має честь носити з 1962 року. Сучасний Франик — місто романтичного замилування і спокійних контрастів. Хоча загалом характер міста буває різним. Він мінливий. Але завжди відчувається величний подих старовини та гордовита впевненість у власній неповторності. І десь таким чином місто й схоже на самого Франка — особистість багато в чому суперечливу, проте безмірно глибоку і загадкову, що творила на межі двох епох. 

На жаль, можна сказати, що Івано-Франківськ (колишній Станіслав) — місто далеко не Франкове. З ним його пов’язує дуже мало і дуже багато водночас. Наприкінці ХІХ століття  розпочинається сумовита історія їхніх взаємин, що розпалювали у молодому письменникові великі сподівання, але так і не дали можливості їх реалізувати. Однак, для початку спробуйте при нагоді пройтися вулицею Незалежності (Стометрівкою) від Вічевого майдану до залізничного мосту і уявити собі, що бачите все, що довкола, після важкого кількамісячного ув’язнення. Таким виявилося знайомство Франка зі Станіславом у 1880 році, коли він після несправедливого засудження повертався до рідних Нагуєвичів. «Цей транспорт по поліцейських арештах в Коломиї, Станіславі, Стрию і Дрогобичу належить до найтяжчих в моїм життю», — пише він у своїх спогадах.

Однак, життя тривало далі і змушувало Франка думати про власний дім, власну справу, про особисте майбутнє.  Хоча саме зараз йому важко, як ніколи. Мати давно померла, а згодом і батько. Замість них є вітчим і мачуха, які, попри добре ставлення, люди прості й небагаті, тому нічим особливо допомогти не можуть. Місце в суспільстві відтепер також стало хистким. За Франком встановлено постійний поліційний нагляд, і не кожне поважне товариство хоче мати справу з неблагонадійним. У доносах львівській президії цього періоду читаємо, що Франко береться до «легшої» роботи: пасе коні, худобу, жне, косить, звозить до стодоли снопи. Та у вільні хвилини все одно працює над художніми творами, не полишає різноманітних громадських задумів.

Хочеться свободи. А найбільше, мабуть, хочеться твердого підґрунтя під ногами, щоб мати змогу не тільки забезпечити собі гідне життя, але й працювати на благо рідного народу, його культури та літератури. Тож найбільшою проблемою залишаються гроші. А що, коли б заснувати комуну?.. Спільне господарство допомогло б багатьом. Проте тут також потрібен хоч невеличкий капітал.

Франко відчайдушно намагається покращити своє фінансове становище. Пише повість «Захар Беркут», за яку сподіється отримати винагороду у видавництві «Зоря». Але видавець відмовився платити по справедливості, тож грошей і далі не вистачає. Згодом письменник отримує лист з Німеччини від редакції «Журналу вітчизняної та зарубіжної літератури». За кордоном просять написати для їхнього видання короткий виклад історії російської літератури і, як додаток, літератури української. Звісно ж, Франко радіє. Та, щоб втілити таке відповідальне завдання, йому не вистачало матеріалів. І він задумує поїхати до Києва — в тодішню Російську імперію. Там є змога попрацювати в бібліотеках, більше дізнатися про літературне життя на центральних та східних теренах України. Незабаром у доносах знов знаходимо інформацію про те, що Франко вже має закордонний паспорт. Але замість Росії бачимо його у Станіславі. «Чого їздив туди? Для біографів Франка ця поїздка так і залишилася загадкою», — пише у своїй книзі дослідник-франкознавець Роман Горак.

Але насправді Станіслав для Каменяра на той час становив інтерес з кількох взаємопов’язаних причин. По-перше, саме тут він хоче придбати клаптик землі, щоб заснувати рільничу спілку і допомогти своєму старшому другові й однодумцю, відомому українському письменникові та громадському діячеві Михайлу Павлику. Павлик давно підштовхував Франка до такого рішення. Він навіть пропонує одружитися з його рідною сестрою Анною. Але для цього було надто багато перешкод. Ще болить загублене кохання до Ольги Рошкевич. Окрім того, з’являється інша особа, яка пробуджує в ньому нові почуття.

Ще після останнього арешту розвідка випадково приписує Франкові причетність до таємного гуртка польської й української прогресивної молоді, що на тоді активізувалась у Станіславі. Хоча з його учасниками письменник познайомився пізніше. Та зв’язки з ними він в основному підтримував лише через інтригуюче зацікавлення «окрасою товариства». В колі станіславських друзів постійно згадується ім’я «Юзефа Дзвонковська». З розповідей вимальовується образ дуже вродливої, розумної дівчини, що має гнучке мислення та оригінальним поглядами на життя. Не секрет для Франка також і те, що всі гуртківці були по-своєму закохані в неї.

Не дивно, що письменник також не встояв перед дівочими чарами, коли познайомився із Юзефою особисто. Саме така жінка, на його думку, могла б дійсно стати поруч у громадській роботі і сімейному житті. А найважливіше те, що до неї справді озвалося його зранене невпокорене серце, яке з усіх сил прагнуло любові і підтримки. Тому дуже швидко — десь у вересні — жовтні 1883 року — Іван Франко, як цього вимагав тогочасний етикет,  написав лист до матері Юзефи, в якому просив руки її доньки.

Але відмова була короткою і холодною, що прикро вразило Франка. «Саме положення моєї дочки противиться тому», — гордо відрізала Антоніна Дзвонковська. Спочатку, як і більшість друзі, він вбачав причину відмови в її аристократичному походженні.

Я й забув, що то осінь холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара.
Що між нами народнії сльози,
Що любитись нам зовсім не слід;
Я й забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід…

Проте Юзефа після цього не припинила дружніх стосунків з Франком. Навпаки, вона стверджувала, що його рішення виявилося надто поспішним. І, окрім того, щиро говорила йому про те, що не має бажання ні з ким пов’язувати своєї долі. Чому — з’ясується пізніше. А зараз вони можуть залишатися добрими приятелями, бо саме Франко зумів пробудити у ній непідробний інтерес до суспільних питань і громадського життя. Тож тепер він потрібен їй для допомоги у спільній праці на користь народу.

Франко все ще не полишав надії створити спільне господарство з Павликом, до якого хотів залучити і Дзвонковських. У Антоніни Дзвонковської був невеликий занедбаний маєток, який вона збиралася здати в оренду. Франко переконував її, що господарська спілка буде набагато кориснішою, ніж отримання невеликих відсотків. Проте в кінцевому результаті колишня польська аристократка продала садибу. Що ж до Юзефи Дзвонковської, то, як коротко згадує письменник у своїй автобіографії, вона, «чуючи в собі початки сухіт, відправила мене, і в кілька рік пізніше вмерла як народна вчителька». Оцінити всю глибину та справедливість її вчинку стосовно себе Франко зміг тільки через багато років, коли і сам був невиліковно хворий. Так обірвалися всі плани на добре життя у Станіславі, принісши з собою немало клопотів та розчарувань.

Ще кілька разів доля повертала Івана Франка у Станіслав. У 1884 році українська письменниця Наталя Кобринська заснувала Товариство руських (українських) жінок, завданням якого було показати можливість і потребу їхньої участі в громадсько-культурній діяльності. Добре розуміючи значення першої жіночої організації в Галичині, великий Каменяр всебічно підтримував починання Кобринської. Він взяв участь у перших установчих зборах, надрукував 2 статті в газеті «Діло» і збирався видавати журнал «Братство», що мав би офіційно стати органом цього товариства. Однак налагодити видавництво йому так і не вдалося.

1 квітня 1889 року Франко виступив у Станіславі з доповіддю про життєвий і творчий шлях Тараса Шевченка. А через рік, 31 березня 1890 року, жителі міста влаштували шевченківський концерт, на який знову запросили письменника. Темою його доповіді на цей раз була поема Т. Г. Шевченка «Тополя». Виступи Франка завжди справляли на людей дуже потужне враження, будили національну свідомість. Він умів промовляти до внутрішнього національного духу і завжди із тонкою мудрістю підходив до хвилюючих питань. Особливо пам’ятними в історії Станіслава були його виступи у залі товариства «Руська бесіда» у 1910 та 1914 роках.

І хоч не так часто насправді бував у цьому місті Іван Франко, та воно відіграло в його житті значну роль. Тут він прагнув знайти надійний прихисток, основу для подальшого існування. Іменем Франка названо Обласний драматичний театр, Обласну центральну наукову бібліотеку, одну із найкрасивіших вулиць, а також в центрі міста стоїть величний пам’ятник на честь Каменяра. Все місто віддає данину його пам’яті, його славі, громадсько-культурним та літературним здобутків.

Надія БАСЕНКО