Немає меж — є лише перешкоди.
Філософія паркуру

Вони стрибають на центральній площі нашого міста, перебираються з подвір’я на подвір’я, подорожують міськими масивами у пошуках власних місць для тренувань. Для них немає меж. Вони — трейсери — люди, що пересуваються без обмежень у просторі вгору та вниз з максимальною для себе швидкістю. Їхнє життя протікає на межі дозволеного та на межі громадського спокою.

Такий незвичний для нас спосіб пересування вже давно відомий у світі та Україні як паркур (з франц. „parkour” — „смуга перешкод”). А люди, що почали займатися цим видом міського спорту, почали називати себе трейсерами (з франц. „traceur” – „той, що прокладає шлях”).

Паркур виникає на початку 1990-х років. Започатковує його молодий і нікому тоді ще не відомий француз Давід Белль, батько якого був ветераном війни у В’єтнамі, працював пожежником та розробляв програми підготовки військових на спортивних тренуваннях. В родині Беллів династія пожежників йшла від діда, але Давід не став наслідувати батьківський приклад — через низку травм, що були несумісні з професією. Тому він вирішив піти іншим шляхом — відкрив програму батька світові.

Вперше серйозно заговорили про паркур після показу по телебаченню серії відеорепортажів Давіда Белля, знятих ним про своє захоплення. Багато рекламних компаній запрошували молодого та атлетичного юнака знятися в себе. По закінченню 90-х на широкий загал виходить фільм «Ямакасі, або нові самураї», в якому знявся Себастьян Фука, котрий створив разом з Давідом першу в Європі команду з паркуру. Сам Давід відмовився зніматись у кінострічці — за власним переконанням, що сценарій суперечить головній меті цього спорту.

Він знявся у багатьох інших фільмах, в тому числі й у фільмі «Тринадцятий район», метою якого, на думку самого Давіда, було показати паркур як можливість допомоги не лише самому собі, але й людям.

За ідеологією „мистецтво руху” з часом розділилося на дві течії: звичний для більшості трейсерів паркур з поглядами Давіда Белля і його філософією та фріран (з англ. „free run” — „вільний біг”), ідейним батьком якого є Себастьян Фука. Фріран стає антагоністом паркуру. В ньому також культивується робота над власним тілом та методами пересування, але він більше прагне до ефектності. Основною метою фрірану стає шокування та захоплення глядача, створення шоу та робота на камеру. Ця комерційна специфіка починає активно використовуватись під час роботи у сферах кіноіндустрії та шоу-бізнесу. Найбанальнішим прикладом є різновиди сальто, що не є офіційною складовою паркуру.

Паркур — це мистецтво раціонального подолання перешкод і навіть стиль життя. Він комбінує в собі не просто навички спортивних вправ та акробатичні елементи, а значно більше. Це спосіб фізичного та психологічного оздоровлення, підтримання себе у чудовій спортивній формі. Легко зустрічати й легко долати перешкоди — ось чому насправді вчить ця дисципліна. Трейсер готує себе до того, що в світі немає перешкод, є лише межі, які утримують нашу свідомість в рамках загальноприйнятого, щоб ми пересувалися лише так, як цього вимагають громадські норми. Йому треба бути швидшим за всіх та прикласти максимум зусиль для того, щоб бути там, де він потрібен. Це своєрідне прагнення до подолання кризи в своєму житті. Треба бути морально стійким та підготовленим до того, що може очікувати на тебе в житті.

Паркур не вчить зосереджуватись на окремому виді діяльності. Серед трейсерів відсутні змагання всілякого виду, тут не може бути кращого чи гіршого, є лише ті, хто займається та тренується або трохи довше, або трохи менше за інших.

В людини, що починає займатися паркуром, формується своє особливе ставлення до оточуючого. Не треба обходити велику калюжу на вулиці — її можна й перестрибнути. На цьому етапі трейсер усвідомлює себе як того, хто сам обирає свої шляхи. Звичайне падіння з висоти двох чи трьох метрів для більшості простих та непідготовлених людей є проблематичним, але наполеглива праця над самим собою дає суттєві результати.

В Україні паркур розповсюдився досить швидко. Зараз організації з підготовки кадрів для охорони громадського порядку навіть переробляють свої програми, включаючи до них елементи паркуру. Сама система досить ефективна, бо спрямована на допомогу іншим та на самоконтроль.

У травні в рамках «Паркур-Фестивалю» в дніпропетровському нічному клубі «Тайм-Аут» відбулися показові виступи трейсерів. Організатори фесту розповіли, що найскладніше було знайти та вмовити тих, хто погодився б виступити перед великою аудиторією. Більшість досвідчених трейсерів не полюбляють хизуватись своєю майстерністю в доланні перешкод. Та, на щастя, вдалось знайти кілька десятків хлопців, що погодились взяти участь у фестивалі.

Виступали трейсери з команд «Антігравіті», «Останні тільки кращі» та легендарні хлопці з команди «Альтері». Були й одиночні виступи трейсерів, що віддають перевагу самотнім тренуванням.
Антону, учаснику команди «Останні тільки кращі», 21 рік. Він почав займатися паркуром 6 років тому.

— Спочатку все було схоже на якусь гру. Потім це стало способом життя. Ти вже не ходиш так, як решта, не звертаєш уваги на думку інших, а просто тренуєшся — в своє задоволення та заради своєї мети. Всі ми дивились фільми у дусі Джекі Чана, й усім хотілось спробувати щось з того, що ми бачили на блакитному екрані. Потім в Інтернет-виданнях знаходили інформацію про ті елементи, які нас цікавлять, щось придумували самі й тренувалися.

Нам не потрібні зали чи якесь інше спорядження. Ми не хочемо мати проблем із законом, тому доводиться тренуватись подалі від громадськості. Були й проблеми з охоронцями порядку. Бабусі-пенсіонерки можуть викликати міліцію, бо їм спаде на думку, що молоді люди хуліганять в громадському місці.

— Чи готовий Дніпропетровськ до того, щоб бачити на своїх залізобетонних масивах трейсерів?

— Наше місто ще далеко не Європа. А чекати, коли нас почнуть сприймати серйозно, багато хто з трейсерів не хоче. Ми просто тренуємось, намагаючись не здіймати особливого галасу й не заважати іншим людям. Це у Франції паркур став звичним явищем, і хлопці, що стрибають з даху на дах, — це норма громадського життя. В нашому місті про таке явище мало хто знає. І це дуже прикро.

Більшість хлопців виступало на фестивалі не за матеріальну вдячність, а з особистих переконань. Головним для них було справити враження на публіку. Щоб хоча б один по закінченні виступу також захотів спробувати свої сили у цьому «способі урбаністичного життя».

Павло КОБЕЗА