У сучасному суспільстві у промисловій і сільськогосподарській сферах, у виробництві всього: пароплавів, шкарпеток, макаронів, пральних машинок, одягу — зайнято всього-на-всього 10% населення. Решта — це лікарі, артисти, політики, вчителі, військові і, звичайно, безробітні. Виходить, що один «реально» працюючий утримує не тільки себе, але і ще дев’ятьох. Чому так, а не інакше влаштовано людське суспільство — питання окреме. Існує безліч спеціальностей, необхідних для суспільства. Потрібен не тільки робітник біля верстата або фермер, але і лікар, вчитель, артист. Однією з професій, так само необхідних, як будівник або інженер, є художник. Які реалії цієї професії, як художником стають, і яка механіка художнього процесу — розповідає дніпропетровський маляр Анатолій Онищенко.

— Що спонукає людину стати художником?

— У кожного свій шлях і своя ситуація. У моєму випадку все почалося з дитинства. Тоді у мене було постійне спілкування з природою. Адже я родом з сільської місцевості, а село — це і рибалка, і постійне спостереження за зміною різних станів природи.

В школі у мене були розмальовані всі парти і підручники. Мене за це сильно лаяли. Так я почав залучатися до образотворчого мистецтва.

Мені здається, якщо хочеш стати художником, обов’язково потрібно закінчити художнє училище. Тільки після цього ти зможеш зробити вибір: йти по цьому шляху чи ні. Бути художником і займатися образотворчим мистецтвом — це покликання.

— А що таке покликання?

— Покликання... Я навіть не замислювався, що це значить... Скажімо, людина з вулиці мистецтвом займатися не буде. А якщо мистецтвом займається людина підготовлена — професіонал, то в процесі розвитку вона розуміє, що не може без цього. А якщо розумієш, що без чогось не можеш існувати, то це «щось», напевно, і визначає покликання. Це означає, що ти не просто йдеш і заробляєш гроші в якій-небудь сфері. Ти працюєш для себе. Взагалі є мистецтво, а є комерційне мистецтво — так кажуть про кіно. У художників та сама ситуація. Одні працюють на ринок, враховуючи смак покупців. А є ті, хто робить тільки те, що пропустив крізь себе, робить щось незалежне. Це складніше, тому що таке мистецтво не завжди співпадає зі смаком покупця і, відповідно, не користується попитом і не продається. Якщо у людини головне — це покликання, то вона схильна писати для себе, для душі, для мистецтва і не думати про те, буде воно купуватися чи ні.

— Мистецтво заради мистецтва – це і є характеристика покликання у художника?

— У Ван Гога за життя була куплена одна робота. Якби він писав на ринок, напевно, продав би більше. Ось приклад, як людина створювала «мистецтво для мистецтва», причому робила це в рамках своїх понять і спонукань. І це залишалося головним.

Для художника дуже важливо знайти свою манеру виконання. Художник без свого стилю — не художник. Так само і з письменниками. Стиль визначає все: і образне мислення, і відчуття ритму, і композицію, і мову. Стиль художника — це його обличчя.

— Не завжди кінцевою метою творчості є творчість сама по собі. У іконописця, наприклад, немає спонуки малювати заради мистецтва. Він працює для чогось ще і при цьому не думає про художність своїх робіт. Це погано з точки зору «мистецтва заради мистецтва»?

— Це різні підходи. Іконопис пов’язаний з духовністю релігійною. Іконописець обов’язково повинен бути віруючою людиною. Перш ніж писати ікону, він довго молиться і поститься. В світському живописі все по-іншому: тут і теми, і жанри абсолютно інші. Хоча головне, на мою думку, — це те, що будь-яке мистецтво в основі своїй має бути духовним.

— Може, головне все ж таки працювати для людей?

— Потрібно просто робити все від душі і насичувати роботи якоюсь духовністю. Все, що робить художник, він все одно робить для людей. При цьому багато живописців наповнюють свої роботи позитивним зарядом. Але є й іншого складу художники. Знайоме вам таке поняття, як вампіризм? Так от, митець може також заряджати картини і агресією.

— А чим насичуєте свої роботи Ви?

— Я вважаю, що у мене превалює добре духовне начало.

— У Ваших роботах можна знайти східні мотиви. Звідки вони?

— Я довгий час захоплювався східним мистецтвом: китайськими свитами, японською графікою. Може, це ще пов’язано з тим, що я в юності займався самбо, яке за технікою практично те саме, що дзюдо. Якщо ми подивимося на філософію буддизму або даосизму, то там є таке поняття, як „контакт з природою”. З віком я приходжу до того, що потрібно частіше спілкуватися з природою і писати етюди. Адже коли пишеш з натури, то в цьому випадку якраз і виникає живий контакт. Можна, звичайно, писати з фотографії, вже давно доведено на практиці, що це актуально. Але, з моєї точки зору, краще йти шляхом, яким розвивався реалістичний живопис. Шляхом, яким йшли імпресіоністи та постімпресіоністи. При контакті з живою природою виникають великі можливості для розвитку колірних живописних якостей. Можна нескінченно щось знаходити і черпати щось нове.

— Коли художник малює, то, окрім натхнення, чи повинне бути присутнє відчуття відповідальності в процесі роботи?

— Це відчуття, так чи інакше, є у будь-якого художника, воно повинно бути обов’язково. Хоча коли працюєш творчо, то покладаєшся на інтуїцію. А вже потім аналізуєш ті емоції, що були в процесі роботи.

— Тоді в який момент виникає відчуття відповідальності: під час мазка або, може, у момент створення образу?

— Відповідальність — це той момент, коли художник бачить, що робота завершена. Часто тільки він може вирішувати, закінчена робота чи ні. Це відчуття, коли вже не можна зробити ні яскравіше, ні тьмяніше, нічого не можна домальовувати. Це момент, коли все вже сказано, момент, коли потрібно зупинитися.

Олексій ОВЧАРЕНКО